Питання для перевірки знань

1. Назвіть риси авангардизму у поезії В. Цибулька.

2. Наведіть приклади бурлеску у поетичних текстах В. Цибулька. Яку роль виконує цей засіб в описах мандрів українського поета до центру імперії?

3. Поясніть символіку образу «деревні Абсурділовка».

4. Поясніть символіку назви збірки «Піраміда». Яку роль відіграє геометрична символіка у вираженні концепції книжки?

5. Чи згоді ви з Ю. Бедриком, який писав: «Епатаж «Піраміди» – це лише одіж, травестія, а її істинна психологічна ідея фікс – навпаки – драматизм, ота знаменита завдяки західній філософії «закиненість», котра просочується в зібрці досить часто….»?

6. Як принцип піраміди втілений у композиції збірки «Піраміда»?

7. Прокоментуйте ідейне навантаження мотто до збірки «Піраміда» – уривок із поезії Т. Шевченка: «Кума моя і я / В Петропільськім лабіринті / Блукали ми – і тьма, і тьма…. / «Ходімо, куме, в піраміду, / Засвітим світоч».

8. У чому відмінність героя В. Цибулька від героя богемного бубабіста?

9. Доведіть, що герой бубабістів переоцінює культуру й вписує себе в неї, а герой-маскульт В. Цибулька змішує і баналізує всі знаки культури, зокрема культури тоталітарної.

10. Чому М. Рябчук назвав В. Цибулька «сентиментальним хуліганом», «який намагається «реальність порятувати реальністю» і створити літературу «потрібну в непотрібності»?

11. Прокоментуйте нетрадиційний образ України в поезії В. Цибулька.

12. Чим ви поясните позови Цибулькового героя з Україною – краєм, де «мав би народитись Гегель, а народивсь Гоголь»?

13. Чому В. Цибулько не шкодує найжорстокіших, найбрутальніших слів на адресу «вітчизни з посмішкою дебіла», «батьківщини абсурду», «вітчизни словес безконечних»?

14. Чи можна твердити, що В. Цибулько не любить народу і національної історії?

15. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що В. Цибулько виступає в поезії «циніком» і «нігілістом»?

16. Доведіть, що Цибулькова збірка «Майн кайф» – гра імпровізації, обігрування дитячих страшилок-анекдотів, класичних цитат і словесної абракадабри.

17. Яку роль відіграє бурлеск в описах мандрів українського поета до центру імперії і кулінарних митарств сучасних поетів? («Майн кайф»).

18. Як через екзотику Сходу автор протестує проти українського способу життя?

19. Що ви знаєте про пісенну творчість В. Цибулька? З якими українськими виконавцями співпрацює поет?

20. Чи погоджуєтеся ви з Т. Нарчинською, яка твердить: «Загалом, уся Україна в поезії В. Цибулька постає варіантом Піднебесної як алюзія до китайської традиції маркування світу, в якому центральне місце відводилося власній державі».

21. Наведіть приклади оксюморонів («масло стає масляним, повітря повітряним»), а також – оксюморонів-навиворіт (беззлісна злість, безлісий ліс, безслів’я слів, трава безтрава... Беззбройні варти тощо).

22. Назвіть спільні та відмінні риси у використанні авангардистських прийомів у поезії В. Цибулька та поетів-«бубабістів».

23. Поясніть вислови дослідників про В. Цибулька:

«Серед «не згрупованих» іроністів виділяється постать В. Цибулька – майстра жорсткого «стьобу» з посутніми елементами потоку свідомості. Автор не цурається відвертих політичних рефлексувань, елементів пародії, самопародії, концепту, творення пісенних текстів для поп-і рок-виконавців» [Андрусяк І. Латання С. 15 ].

«Симбіоз високої та масової культур, який переживає література в період постмодернізму, несе в собі задоволення, звільняє від задавнених табу й водночас привачає до відчуття постійно розігруваного спектаклю – обміну ролей, масок, кліше. В ситуації пострадянській до цього додається такж еклектичне засвоєння західної поп-культури з її гедонізмом, театралізацією, візуальністю. Це поєднується з цілком патріархальними й навіть тоталітарними структурами мислення, зокрема культом сили та не сентиментом щодо «іншого»…. Таке задоволення і стан тотального кайфу дарує маскультура «попси» з її кітчевими ритмами та недолугими рефренами – все це передає войовничий (і нігілістичний) самопоглинальний нарцисизм і оптимізм. Ціле суспільство ніби при цьому ніби западає в юність і стає, згідно з природою маскультури, інфантилізованим. Відчуття всепоглинального задоволення – феномен «кайфу» – закріплений прикметною для межі тисячоліття назвою збірки поезій В. Цибулька «Майн Кайф» (2000). Безумовну цитату з минулого («Майн Кампф» Адольфа Гітлера) перетворено в апологетичний знак нової культурної ситуації. Емоційною та соціальною основою такого типу культури стає посттоталітарна свідомість, закріплена як кітч кайфу. Панівним станом стає насолода від переступання меж загальноприйнятого та канонічного» [Гундорова Т. Кітч і літ, 251, 252].

«Місцем дійства посттоталітарного кітчу-кайфу стає «деревня Абсурділовка», а його героєм – не богемний бубабіст, що переоцінює культуру й вписує себе в неї, а герой-маскульт, який змішує і баналізує всі знаки культури, зокрема культури тоталітарної. В «деревні Абсурділовке» він поселяє покруч Гітлера-Ворошилова з Брежнєвим на додачу, при цьому натякає на виразну фалічність радянських символів…. Такий стьоб передає насамперед масове задоволення, але його елементом є й агресія, завоювання, переступання, поборення…» [Гундорова Т. Кітч і літ, 254].

«В. Цибулько активно бунтує не лише в поезії, але не менш активно сублімує історичний культурологічний простір і переконує своїх прихильників, що розщепленість «Я» в особі «виявилось найдосконалішою формою збереження» [Жулинський М. Чи відчуваємо, с. 51].

«Саме своєю непослідовністю Цибулько вигідно відрізняється від своїх колег, чи принаймні ровесників, «бубабістів». Він програє їм багато в чому – в елегантності, вишуканості, навіть рафінованості, у почутті смаку і стилю, у справді витонченій грайливості дотепностиі. Але він має одну перевагу, яка за певних обставин може виявитись вирішальною. Він має розмах, має глибоке дихання, має відвагу йти до крайніх запитанеь і крайніх відповідей. У певному сенсі він схожий на персонажів нелюбого йому Достоєвського, які доходять крайньої межі і в своєму падінні та блюзнірстві, і в каятті та спокуті. Усі четверо Карамазових, включно з Альошею та Смердюковим, сидять, злдається, у його ліричному героєві, спричиняючи його примхливу поетичну ехолалію» [Рябчук М. Тексти не ангели, с. 142].