Лекція 8

Тема 8. Право власності в міжнародному приватному праві

1. Питання власності в міжнародних відносинах.

2. Колізійні питання права власності.

3. Застосування за кордоном законів про націоналізацію.

4. Правове регулювання іноземних інвестицій.

5. Іноземні інвестиції у вільних економічних зонах.

6. Правове положення власності України й українських організацій за кордоном

1. Питання власності в міжнародних відносинах

Велике теоретичне й практичне значення має визнання державної власності, права однієї держави на його майно, що перебуває за рубежем. Право однієї держави повинне ставитися, таким чином, до існування права іншої держави як до об'єктивного факту.

Боротьба за визнання цього принципу велася на конференціях у Генуї й Гаазі, коли капіталістичні держави спробували змусити СРСР скасувати націоналізацію знарядь і засобів виробництва. Вона велася в іноземних судах, які прагнули підходити до власності Радянської держави за кордоном як до звичайної приватної власності іноземця й не визнавали право власності СРСР на націоналізоване майно, що перебуває за кордоном.

Проблеми власності в сучасних міжнародних відносинах різноманітні. У традиційних курсах міжнародного приватного права країн Заходу розділ про право власності зводиться, як правило, винятково до викладу колізійних питань. Тим часом ні питання націоналізації, ні питання участі іноземного капіталу в розробці природних ресурсів, ні питання режиму іноземних інвестицій не можуть бути зведені до проблем колізійного характеру й повинні розглядатися поряд з ними.

2. Колізійні питання права власності

1. У законодавстві багатьох держав проводиться розходження між правом на нерухоме майно й правом на рухоме майно. Відносно нерухомості законодавство, судова практика й доктрина цих держав дотримуються принципу, відповідно до якого право власності на нерухомість регулюється законом місця знаходження нерухомості. Цей закон визначає й зміст права власності на нерухомість, і форму й умови переходу прав на нерухомість. Особливо жорстко даний принцип проводиться у відношенні такої основної категорії нерухомого майна, як земельні ділянки. У спеціальних реєстрах і книгах ведеться стругаючи реєстрація прав власності на землю.

Українські юридичні особи й інші наші організації, точно так само як і громадяни України, якщо їм належить нерухоме майно за рубежем, мають право володіти, користуватися й розпоряджатися таким майном у повному обсязі відповідно до правил місцевого законодавства.

Більше складним є положення з рухомим майном. Сюди ставляться звичайно права вимоги, цінні папери, транспортні засоби, особисті речі й т.д. Відносно цієї категорії майна в різних державах по-різному вирішується питання про значення принципу закону місця знаходження речі, хоча й відносно режиму рухомого майна зазначений принцип має вирішальне значення.

По-перше, уважається загальновизнаним, що якщо в якій-небудь державі річ правомірно перейшла за законами цієї держави у власність певної особи, то при зміні місця знаходження речі право власності на дану річ зберігається за її власником. Таким чином, зізнається право власності на річ, придбану за кордоном.

По-друге, звичайно зізнається, що обсяг прав власника визначається законом місця знаходження речі. Із цього треба, що при переміщенні речі з однієї держави в інше (як це відбувається саме з рухомим майном) відповідно змінюється й зміст прав власника. При цьому не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в дану державу. Право власності на річ, наприклад придбану іноземцем на своїй батьківщині, зізнається, але зміст цього права буде визначатися не законом країни його громадянства, а законом місця знаходження речі.

У доктринах міжнародного приватного права існують різні точки зору на те, який закон регулює перехід права власності, якщо річ здобувається не в тім державі, де вона перебуває. В одних країнах доктрина висловлюється за застосування закону місця знаходження речі, в інших перевагу віддається особистому закону власника.

У Великобританії й США протягом тривалого часу вихідним був принцип, відповідно до якого права на рухомість визначаються особистим законом власника. У курсі Дайси звертається увага на перехід від принципу особистого закону до принципу місця знаходження речі.

У праві Франції в ряді випадків перехід права власності на рухомість визначається законом місця знаходження речі; у той же час у спадкоємному праві перехід майна в порядку спадкування часто визначається особистим законом спадкодавця. Однак принцип особистого закону розглядається в сучасній доктрині більше як виключення із загального правила. Цей принцип продовжує зберігатися в законодавстві лише окремих країн (Аргентини, Бразилії).

Розширення застосування закону місця знаходження речі обґрунтовується в іноземній літературі насамперед інтересами цивільного обороту.

Таким чином, як правило, принцип lex rei sitae визначає, які речі можуть бути взагалі об'єктом права власності, обсяг і зміст прав й обов'язків власника й найчастіше виникнення, перехід і припинення права власності.

2. Колізійні питання відносин, що випливають із права власності, регулюються також в окремих міжнародних угодах. Гаазька конвенція про право, застосовуваному до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами, 1958 року вирішує ряд питань, пов'язаних з переходом права власності, не на підставі принципу lex rei sitae, а на підставі зобов'язального статуту, тобто права, застосовуваного сторонами до угоди зовнішньоторговельної купівлі-продажу (див. гл. 8).

3. У діючому в Україні законодавстві є трохи колізійних норм, що стосуються права власності. По-перше, установлено, що "право власності на майно визначається по праву країни, де це майно перебуває". По-друге, передбачається, що право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається по праву країни, де транспортний засіб внесений до реєстру. По-третє, передбачено, що "виникнення й припинення права власності на майно визначаються по праву країни, де це майно перебувало в момент, коли мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законом".

Таким чином, в Україні закон місця знаходження речі зізнається вихідним колізійним початком для рішення питань права власності. Закон місця знаходження речі визначає насамперед, які речові права можливі взагалі і яке їхній зміст.

Із цього положення треба, що якщо право власності на спонукувану річ виникло за законом її місця знаходження, то воно не може припинитися в чинність переміщення речі в іншу країну, у якій на підставі діючі в ній законодавства таке право власності не могло б виникнути в такому ж порядку, як у першій країні.

Питання переходу права власності й ризику випадкової загибелі речі мають особливе значення в міжнародній купівлі-продажу товарів. У діючому в Україні законодавстві встановлені спеціальні колізійні норми із цих питань стосовно до зобов'язального статуту.

У Законі України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що "виникнення й припинення права власності на майно, що є предметом угоди, визначаються по праву місця здійснення угоди, якщо інше не встановлено угодою сторін". Це означає, що за основу прийнятий принцип автономії волі сторін. Якщо ж сторони в контракті не вирішили це питання, то тоді починає діяти колізійний принцип lex loci contractus. Ризик випадкової загибелі відчужуваної речі переходить на набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено договором. Якщо відчужуватель несвоєчасно передав річ або набувач несвоєчасно прийняв неї, ризик випадкової загибелі несе сторона, що прострочила.

Особливі складності в міжнародній практиці викликають випадки, коли предметом угоди є товар у шляху. Наприклад, товар перевозиться морем або по залізниці, а сторони під час його знаходження в шляху здійснюють операцію по передачі на нього права власності. Яке право тоді варто застосовувати: країни відправлення товару, країни призначення або якого-небудь проміжного пункту знаходження речі? Закон пропонує в цих випадках застосовувати закон місця відправлення речі. Право власності на майно, що перебуває в шляху по зовнішньоекономічній угоді, визначається по праву країни, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено угодою сторін.

У відносинах між підприємствами, до яких продовжують застосовуватися ОУП СЭВ 1968/1988 років, момент переходу права власності й ризику випадкової загибелі товару із продавця на покупця визначається не шляхом застосування колізійних норм, а виходячи з єдиних матеріально-правових норм. Так, цей перехід при залізничних перевезеннях уважається зробленим "з моменту передачі товару із залізниці країни продавця залізниці, що приймає товар", у водних перевезеннях на умовах "фоб", "сіф" й "каф" - "з моменту переходу товару через борт судна в порту навантаження".