5. Взаємність і реторсія
1. Проблема взаємності безпосередньо пов'язана з такою об'єктивною реальністю сучасного миру, як взаємозалежність держав. Наша держава незмінно виступає за зміцнення економічних, науково-технічних, культурних й інших зв'язків з іншими країнами, оскільки й вони коштують за зміцнення ділових зв'язків з Україною. Обидві сторони повинні прагнути до розвитку таких зв'язків на засадах рівноправності. Рівноправність знаходить своє вираження й у взаємному визнанні державами дії їхніх законів незалежно від приналежності держави до тієї або іншої суспільної формації. Без цього співробітництво між країнами неможливо.
В Україні зізнаються ті права, які виникають на основі іноземного законодавства. У всіх цих випадках варто говорити про взаємність у широкому змісті. Доктрина міжнародного приватного права розуміє взаємність й у більше вузькому змісті, а саме як взаємне надання певного режиму (національного, найбільшого сприяння) або яких-небудь прав іноземним громадянам й іноземним юридичним особам.
Сутність взаємності складається в наданні фізичним й юридичним особам іноземної держави певних прав за умови, що фізичні і юридичні особи їхньої держави, що надає, будуть користуватися аналогічними правами в даній іноземній державі. Уводячи застереження про взаємність у міжнародний договір, державу має на меті забезпечити своїм організаціям і громадянам за кордоном користування певними правами. Оскільки в законодавствах держав є значні розходження, відносно взаємності виникають певні складності. Вони полягають у наступному. У міжнародному приватному праві звичайно розрізняють два види взаємності: "матеріальну" й "формальну". Терміни ці чисто умовні. Під "матеріальною" взаємністю розуміється надання фізичним й юридичним особам іноземної держави тієї ж суми конкретних прав або повноважень, якими користуються вітчизняні громадяни в даній іноземній державі. При "формальній" взаємності іноземним фізичним й юридичним особам надаються правочину, які випливають із місцевого закону; вони можуть бути поставлені в однакове положення з місцевими громадянами і юридичними особами.
З одного боку, у чинність принципу "формальної" взаємності іноземним громадянам в Україні надаються права, якими володіють російські громадяни, у тому числі й. ті права, якими вони не користуються у своїй державі. З іншого боку, іноземці не можуть вимагати надання їм тих прав, якими вони володіють у своїй державі, якщо надання таких прав не передбачено українським законодавством.
У відносинах Україною з іноземними державами в багатьох випадків взаємне надання фізичним й юридичним особам прав в однаковому обсязі неможливо в чинність різних правових систем.
Приведемо конкретний приклад. У більшості держав існує право приватної власності на землю. В Україні хоча право приватної власності на землю й було передбачено (відносно її громадян в 1990 р.), таке право не надається іноземцям. Виходить, "матеріальна" взаємність, тобто надання іноземним громадянам, наприклад громадянам Франції, права власності в Україні на земельну ділянку, була б порушенням основ нашого ладу. Тому французький громадянин може володіти в Україні тільки такими правами, які мають в Україні інші іноземні громадяни. Що ж стосується українського громадянина у Франції, то він повинен мати ті права, які надаються у Франції іноземним громадянам. Обсяг цих прав в Україні й у Франції фактично може й не збігатися. Мова може йти про надання на засадах взаємності або національного режиму, або режиму найбільшого сприяння.
Таким чином, взаємність у нашій практиці в області міжнародного приватного права розуміється головним чином як "формальна", а не як "матеріальна". Таке загальне правило. В окремих випадках, наприклад в областях авторського права, оподатковування, можливо відповідно до міжнародної практики застосування "матеріальної" взаємності, що передбачається у відповідних законодавчих актах. Не слід виключати створення певного правового режиму для господарської діяльності іноземних юридичних і фізичних осіб в особливих економічних зонах. Але цей режим повинен бути визначений спеціальним законодавством.
2. У зв'язку із взаємністю виникає питання про реторсію, тобто про застосування відповідних обмежень. Якщо одна держава вживає заходів, що наносять безпідставний у порядку дискримінації збиток інтересам іншої держави або його громадян, то ця остання держава може прийняти відповідні обмежувальні міри. Метою таких мір є звичайно досягнення скасування обмежень, установлених першою державою.
Якщо стосовно нашої держави, нашим організаціям або нашим громадянам буде застосовуватися яке-небудь обмеження дискримінаційного порядку, то в Україні також може бути застосована відповідна міра обмежувального характеру стосовно громадян й юридичних осіб даної держави. У найбільш загальній формі цей принцип виражений у Законі про правове положення іноземних громадян. Закон передбачає, що "відносно громадян тих держав, у яких є спеціальні обмеження прав і воль громадян України можуть бути встановлені відповідні обмеження".
Відповідно до положень міжнародного права застосування обмежувальних мір у відношенні певної іноземної держави (його органів, юридичних осіб і громадян) як реторсія (відповідної міри) не може розглядатися як порушення принципу недискримінації.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року передбачають, що не є дискримінацією, "якщо держава перебування застосовує яке-небудь із положень дійсної Конвенції обмежно через обмежувальне застосування цього положення до його представництва в акредитуючій державі" (ст. 47).
ЛИТЕРАТУРА
Перетерский И.С; Крылов С.Б. Международное частное право. - С. 30-39.
Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. - М., 1973. - С. 61-124.
Лунц Л.А., Марышева Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. - С. 17-50.
Международное частное право в избранных документах. - М., 1961.
Международные договоры СССР о правовой помощи. - М., 1988.
Механизм внешнеэкономической деятельности. Документы и материалы. - М., 1988.
Сборник международных договоров СССР. – 1982. – 1991. - Вып. XXXVI- XLVIL- М., 1982-1993.
Арбитражная практика (Торгово-промышленная палата СССР. Решения Внешнеторговой арбитражной комиссии). -Ч. I-IV. -M., 1972; Ч. V.-М., 197; Ч. VI.- М., 1976; Ч. VII.- М., 1979; Ч. VIII.- М., 1983; Ч. IX.- М., 1984; Ч. X.- М. 1985.- Ч. XI.- М., 1989.
Перетерский И.С; Крылов С.Б. Международное частное право. - С. 40-65.
Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. - С. 171-376.
Лунц Л.А., Марышева Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. - С. 50-80.
Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частному праву // Сов. государство и право. - 1977. - № 12. - С. 48-57.
Лунц Л.А. К вопросу о квалификации в международном частном праве // Сов. ежегодник международного права. 1979. - М., 1980. - С 212-219.
Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права. - М., 1948.
Зевков Д.П. К вопросу о соотношении материально-правового и коллизионного способов регулирования международном частном праве // Сов. ежегодник международного права. 1973. - М., 1975. - С. 284-292.
Садиков О.Н. Коллизионные нормы в современном международном частном праве // Сов. ежегодник международного права. ‑ 1982. - М., 1983. - С. 205-220.
Садиков О.Н. Императивные нормы в международном частном праве // Моск. журнал международного права. - 1992. - № 2. - С. 71-84.
Международное частное право: Современные проблемы / Отв. ред. М.М. Богуславский. -М., 1993. - Кн. 1.- С. 146-198. Кн. 2. - С. 161-216.
Тилле А.А. Время - пространство - закон. - М., 1965.