26. Теорія консерватизму е. Берка.

Ідеологія консерватизму багатьма своїми сутнісними ознаками протилежна лі бералізму. Загалом консерватизм (сог^егуагІЕГпе — зберігати) виявляється як при хильність до всього узвичаєного, традиційного, як несприйняття нового в суспільстві. Зародження консерватизму наприкінці XVIII — на початку XIX ст. було зумов лено передусім феодально-аристократичною реакцією на Велику французьку рево люцію. В цьому сенсі консервативна ідеологія мала антибуржуазний характер. Чи не з самого початку у ньому окреслилося два напрями:

Континентальний реакційний, автократичний консерватизм. Його репрезен тували французькі філософи Жозеф-Марі де Местр (1753—1821) і Луї-Габріель де Бональд (1754—1840), які категорично не сприймали Велику французьку револю цію. Оптимістичним поглядам просвітників на природу людини, розум і воля якої здатні перебудовувати державу на засадах свободи, рівності і братерства, вони про тиставили свою ідею одвічної недосконалості людської природи. З огляду на це, всі проекти побудови розумної держави радикальними методами вважали приречени ми на невдачу, оскільки вони порушують віками встановлений «божою волею» або історичним розвитком порядок речей. їх несприйняття капіталізму і демократії ба зувалося на тому, що держава, яка позбавляється об'єднуючого для всіх ідеалу, ду ховного консенсусу, перестає бути спільнотою окремих розпорошених індивідів, неспроможна існувати, їй загрожує занепад.

Англо-американський поміркований, або класичний, консерватизм. Засновни ком його вважають Едмунда Берка. Класичний консерватизм виступив з різкою критикою Великої французької революції, зокрема за те, що її провідники плекали абстрактні, далекі від реальності принципи й ідеали. їм класичні консерватори про тиставляли традицію, досвід, історію. Концептуальні засади теорії Едмунда Берка. Теоретичні погляди Е. Берка фо рмувалися від перших його літературних творів — «Захист природного суспільст ва» (1756), «Філософські дослідження витоків наших уявлень про високе і прекрас не» (1757) до знаменитих «Роздумів про революцію у Франції» (1790). Спільним для них є заперечення теорій природного права, суспільного договору, народного суверенітету, які Берк критикував за створення абстрактних схем, нерозуміння ор ганічної природи суспільства і держави. Він вважав їх результатом природного роз витку, частиною створеного Богом світопорядку, а не результатом діяльності лю дини.

Процеси, що відбуваються в державі, подібні до процесів, властивих живим ор ганізмам. Як і вони, держава нездатна пережити розтин, вона є громіздкішою і складнішою за будь-який з її складників. Відносини в суспільстві залежать від по всякденних реакцій його індивідів: поведінки, звичаїв, писаних і неписаних правил, у межах яких відбувається соціалізація людини і які захищають її за допомогою упереджень, що «підносить доброчинність в людині до статусу звички». Берк роз глядав державний устрій як результат поступового і стихійного розвитку в часі. Тому суспільство, на його думку, не підлягає раціональному дослідженню, оскільки «припасовування» інституцій, звичаїв і життя не підпорядковується жодному з від критих чи невідкритих законів. Особливо виступив проти прямолінійного застосу вання концепції громадянського суспільства, теорії природного права, природної держави, вважаючи нерозумним приписувати цивілізованому суспільству «права, існування яких усього лише припускається».

Консерватизм Берка базується на філософськи обґрунтованому скептицизмі що до можливості пізнання історичних процесів, у перебігу яких розвивається суспіль ство. Але це не завадило йому мати серед своїх сучасників репутацію реформатора: «Ми маємо проводити реформи для того, щоб вижити» і вважати, що «суспільство без засобів дореформування є суспільством без засобів до виживання». Однак ре форми повинні завжди здійснюватися лише для запобігання очевидному злу. Вони не мають бути спрямовані на приведення суспільства у відповідність із раціонально встановленими стандартами.

У концепції Берка помітним є божественний елемент: вважаючи людину «тва риною релігійною», виступав за форми людського співжиття за волею Бога.

Політичній думці Берка властиві абстрактність і раціоналізм, згідно з якими лю дина перебуває поза суспільством і державою. Він відкидав твердження, що суспіль ство і державу можна створювати і перебудовувати за власним уподобанням, оскіль ки вважав, що люди живуть в умовах, створених тривалою еволюцією, які окреслю ють межі людської діяльності. Вони можуть думати про себе як про вільних від цих умов, здатних діяти на власний розсуд, але це матиме погані наслідки як для окремих осіб, так і для мас. Мудрість зосереджена в досвіді людства, втіленому більше в забо бонах і традиціях, ніж у розум, і відкриттях. Людям властива природна повага до ко ролів, парламентів, магістратів, аристократії. У цих звичаях зосереджена мудрість, вони передаються з роду в рід і втілюються в конституції, сила якої визначається її давністю, традицією. Право є результатом віковічної мудрості.

Форму правління, що склалася в Англії, Берк вважав майже бездоганною, оскі льки вона ґрунтується на єдності монархічного, аристократичного та демократич ного начал, рівновазі короля і парламенту. Він був переконаним опонентом не тіль ки демократії, а й демократизації аристократичної системи. Гарантією стабільності суспільства вважав збереження нерівності.

У своїх політичних працях Берк орієнтувався на позитивний досвід і британську конституцію, яку вважав найдосконалішою. Цим його погляди близькі до поглядів Монтеск'є, якого він дуже поважав. Найважливіша риса британської конституції поля гає, на його думку, в гарантіях політичної свободи, яку він розумів не як можливість «робити, що хочеш», а як право громадян у межах законів жити спокійно і безпечно. Найважливішою передумовою цього є «поміркований уряд», в якому представлені всі найважливіші групи суспільства, а різні влади так стримують одна одну, «що влада га льмує владу». Передбачене конституцією змішане врядування, в основі якого лежить поділ і взаємоконтроль влад, запобігає небезпеці зловживання владою.

Законодавча влада належить народові, репрезентованому представниками бур жуазії і шляхти, контрольованими правом вето короля, який призначає виконавчу владу. Однак парламент може не погодитися з призначенням окремих кандидатур.

Загрозу рівновазі, якої досягають завдяки механізмові стримувань і противаг, Берк вбачав у практиці короля Джорджа ІІІ, який на місце могутніх панівних у пар ламенті шляхетських сімей посадив своїх фаворитів і намагався всіма засобами ослабити незалежність парламенту. Берк засуджував деспотичні тенденції короля і його таємного кабінету, полемізував з пропагованою двором думкою, що парламе нтські партії виражають у парламенті свої егоїстичні інтереси, а васали короля є не залежними, керуються лише сумлінням, дбають про загальне благо. Він, навпаки, вважав васалів короля згуртованою навколо нього особистим інтересом зграєю, то ді як партії намагаються «на основі певного принципу сприяти національним інте ресам». З іншого боку, традиційній рівновазі англійської конституції, на думку Бе рка, загрожують радикально-реформістські письменники і політики (Томас Пейн, Річард Прайс, Джозеф Прістлі, Джон Вілкс), які виступали за реформу виборчого права, а отже, за республіканську конституцію. Всі спроби посилити демократичні елементи конституції завдяки частішому проведенню парламентських виборів, ре формі виборчих округів, розширенню виборчого права він рішуче заперечував, оскільки вважав, що це може призвести до анархії й абсолютизму. Берк однаково не сприймав як депутата-виконавця наказів корони, так і залежного лише від ви борців, бо депутат, зважаючи на волю виборців, не повинен підкорятися їм, коли йдеться про обов'язки перед загалом: «Парламент не є конгресом делегатів з різни ми ворожими інтересами... це зібрання на раду єдиної нації з єдиним інтересом для загалу...». Абсолютистські претензії корони на практиці були більш небезпечними, але теоретично вони легко спростовувалися посиланням на небезпеку деспотизму і повторення революційних подій 1689 р. З радикальними реформаторами було скла дніше. їх безпосередній політичний вплив був незначним, але вони послуговували ся вагомими аргументами, які впливали на громадську думку.

Дискусія Берка з письменниками і політиками, які, як і він, перебували в опози ції до короля, найповніше розкриває особливості його політичної теорії. Найбільше радикальних реформаторів належало до природноправової традиції політичної ду мки. Вони виходили з того, що всі люди від природи наділені свободою і рівними правами, в тому числі правом регулювати спільне життя в державі відповідно до угоди. Держава покликана захищати життя, свободу і власність громадян. Грома дяни мають право через своїх представників брати участь в управлінні. їх обов' я-зком є добровільне підкорення владі, авторитет якої базується на довірі народу. На род будь-коли може позбавити довіри володаря, який порушує умови суспільної угоди, і по-новому відрегулювати політичну обстановку.

Берк критикував орієнтацію на природне право, людські права, природний стан, вважаючи, що поняття «право» охоплює уявлення про правовий порядок, в якому ви значається і захищається право, а несправедливість карається. Тому немає жодного права, яким би послуговувалися люди поза правовим порядком. Однак він не був рафі нованим правовим позитивістом, який бездумно й сліпо вірить у чинне законодавство. Берк аналізував і критикував його, посилаючись не лише на стандарти чинного право порядку, а й на людську природу. Від більшості теоретиків природного права його від різняло розуміння природи. Він виходив з органічно-телеологічного, а не механістич ного її розуміння, вважаючи, що все в розвитку природи заздалегідь зумовлене й доцільне, підпорядковане Божому промислу. Щоб судити, чи відповідає воно природі, необхідно зважати не на окремі елементи, а на структуру цілого, брати за масштаб не вихідний пункт, а апогей розвитку. Це особливо стосується людської природи, оскіль ки людина є соціальною та історичною істотою, а її природа розгортається в суспільст ві й історії. За масштаб оцінки людських відносин слід брати не бажання вільних і рів них індивідів до суспільного природного стану, якого, на думку Берка, ніколи не було, а потреби і ціннісні уявлення соціалізованих індивідів високорозвинутих суспільств.

З телеологічного погляду модерне громадянське суспільство з його соціальними угодами, ієрархічними відмінностями і правовими відносинами є особливим при родним утворенням. Тому стан громадянського суспільства є значно природнішим станом, ніж дикий і асоціальний спосіб життя, оскільки людина від природи є ро зумною і цілком у природному стані ніколи не перебуває, крім того, де б вона мог ла якнайкраще розвивати свій розум і користуватися своїми перевагами. «Культу ра — це і є людська природа», — стверджував Берк. Той, хто належить до держави і користується перевагами громадянина держави, повинен відмовитися від природ них прав, бо не логічно, вважав Берк, одночасно прагнути жити в державно-громадянсько-цивілізованому і не цивілізованому станах. Хто живе в державі, не може бути суддею у власних справах, не є більше паном собі. Він не може захоп лювати володіння, скільки має на це сили. Держава обмежує навіть фундаментальні права при застосуванні сили за необхідної самооборони або допомоги. Громадянин держави поступається своєю природною свободою, щоб здобути свободу, захищену законом. Однак це не означає, що громадяни цілком віддані на добру волю сувере на і не можуть ставити жодних вимог перед державою. Доктрину торі (партія, яка об' єднувала великих землевласників і верхівку духівництва, чергувалася при владі з партією вігів, що відображала інтереси великої торговельної і фінансової буржуа зії, дворянства. На основі партії торі в ХІХ ст. створено консервативну партію) про божественне право королів і пасивний обов'язок підданих підкорятися йому Берк вважав абсурдною. Його позиція полягала в тому, що люди мають відмовитись у своїх уявленнях від прав, якими вони, на їх думку, наділені від природи (бо ці права є фікцією), для того щоб вимагати прав громадян цивілізованої держави. При цьому вони можуть посилатися на загальну мету, яку кожна держава має виконувати (за хищати громадян і сприяти їхній користі), а також на ті права, які здобули загальне визнання у процесі розвитку сучасних держав, принаймні християнських. Люди як громадяни, незалежно від їх соціального стану, мають право на плоди своєї праці, на спадщину своїх батьків, на виховання дітей. Правовий порядок цивілізованих держав (Англія, Франція) є конкретним оформленням цих фундаментальних прав.

Берк вірив у розум історії не в сенсі віри в прогрес як послідовний рух історії, а відповідно до переконання, що історичний розвиток правових відносин встановлює масштаб, послуговуючись яким можна стверджувати, що є природним або розум ним. Тому він критикував окремі закони і розпорядження уряду, якщо вони супере чили духові конституції, однак вважав безглуздими критику її основ, намагання по-новому її обґрунтувати, оскільки вона «тримається на єдиному авторитеті — що вона існує з незапам'ятних часів». Цими словами Берк стверджував, що англійська конституція завдячує своїм авторитетом не факту відповідності абстрактним прин ципам, зокрема суверенітету народу, а тому, що її закони й інституції зберігалися багатьма поколіннями. Ставлення громадян до правового порядку своєї держави можна витлумачити не як ставлення ремісника до свого знаряддя, а як дітей до своїх батьків, домінуючими ознаками якого є глибока повага і визнання.