26. Традиціоналізм як філософсько-світоглядне підгрунтя розвитку консервативної політичної думки

Традиціоналі́зм — доктрина, яка твердить, що Бог дав первинне об'явлення (див. також джерела права, джерела канонічного права, символ віри) людству, яке передається яктрадиція з покоління до покоління і ця традиція є остаточною основою знання та критерієм правди.

Традиціоналізм — світогляд і соціально-філософський напрямок, що відстоює збереження культурних, соціальних, історичних чи релігійних традицій. Тотальний традиціоналізм характерний для традиційного суспільства.

26. Ліберально-демократичні ідеї ж. А. Кондорсе.

Кондорсе був напрочуд багатогранною особистістю і залишив помітний слід у царині математики, філософії, соціології, політичної теорії. Його суспільно-політична теорія визрівала в історичну епоху самоусвідомлення індивіда як суверенної особистості, мислення і діяльність якої розривали усталені протягом багатьох століть суспільно-політичні, моральні обмеження. Це виявлялося в тому, що індустріальна епоха народжувала нову — економічну — особистість, яка реалізовувалася в адекватних цій епосі мотиваційних вимірах, по-новому бачила суспільство, державу, владу, особистість та їхні політичні взаємовідносини. Концептуальні засади політичного вчення. Світоглядно Ж.-М. Кондорсе сповідував деїзм (вчення, що визнає Бога першопричиною світу, заперечуючи його втручання у явища природи і суспільного життя) і сенсуалізм (напрям у теорії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань; у матеріалізмі вони тлумачаться як відображення об'єктивної реальності, в ідеалізмі — як суб'єктивний стан свідомості). У «Нарисі історичної картини прогресу людського розуму» зробив спробу дослідити закономірності розвитку історії, її основні етапи, рушійні сили. Перебуваючи під впливом філософських поглядів Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, значну увагу під час вивчення історії приділяв - культурі народу. Був одним із творців ідеї історичного прогресу. Поступальний рух історії пояснював безмежною можливістю розвитку людського розуму. Пов'язував історичні епохи з етапами розвитку людського розуму, розкриваючи роль господарських і політичних чинників у суспільному розвитку. Будучи прибічником теорії природного права, використовував її для заперечення правомірності феодального суспільства, обгрунтування необхідності й раціональності буржуазного ладу. Найвищим ступенем в історії людства вважав суспільство, засноване на приватній капіталістичній власності. Майбутній розвиток людства мислив лише в межах буржуазного правопорядку.

Ідеї Кондорсе відіграли суттєву роль у критиці провіденціалізму (тлумачення історичного процесу як здійснення задуму Бога), розвитку просвітницької концепції історичного прогресу. Мірилом суспільного розвитку він вважав людський розум. У філософії сповідував шлях Дж. Локка, в економіці й політиці розвивав ідеї фізіократа А. Тюрго, розглядаючи землю як джерело багатства народу, а землеробство — як єдину продуктивну працю.

Його погляди багато в чому споріднені з концепцією філософського позитивізму, започаткованою Дж. Локком і Д. Юмом, які обмежували сферу і можливості пі знання можливостями людського досвіду. Якщо Локк вважав математичні й моральні ідеї достовірними і всезагальними, а факти й експерименти природознавства достовірними, але не всезагальними, то Кондорсе відносив до абсолютно правдо подібних і всезагальних тільки математичні положення.

Основу для пізнання шляхом досвіду вбачав і в постійно повторюваній послідовності або співіснуванні двох явищ. На цій підставі обґрунтував психологічні основи достовірності пізнання: звичка, віра в необхідний зв'язок двох явищ, у незмінність, постійність природи. Скептицизм, сумніви стосовно доведених положень недопустимі. Тому він відкидав теорію «кінцевих причин», об'єктом яких людина робить саму себе. Космологію ставив на одному рівні з казками, заперечував твердження, що після смерті людини частина її продовжує існувати, вважаючи, що це суперечить законам природи. З цих причин відносив релігійні системи до забобонів, вигадок, які використовуються в політичних цілях. Негативне ставлення Кондорсе до всього містичного, надприродного єднає його з позитивістами і раціоналістами.

На його думку, у питаннях релігії не може бути нічого достовірного, а отже, і всезагального, якщо вона переступає межі, доступні людському розуму. З цих позицій відстоював свободу і терпимість у сфері релігії. В «Нарисі...» зробив спробу дослідити зародження й розвиток думок у сфері релігії, що унеможливлювали або гальмували успіхи розуму, повертали людину до неосвіченості й темряви. Християнство він назвав «потоком забобонів» за його презирство до науки про людину, особливо до наук природничих, що підривають віру в дива. Позитивним у християнстві вважав його сприяння викоріненню рабства.

Державець, за твердженням Кондорсе, у питаннях релігії має бути нейтральним, визнаючи повну свободу совісті громадян і надаючи кожній релігії рівні права на існування. Водночас жодна релігія не повинна прагнути стати державною, тому що істинна релігія — спільна для всього народу країни. Релігія так само не повинна бу ти об'єктом законодавства, як і спосіб вдягатися або їсти. Це справа особиста, інтимна і не підлягає розголосу.

Кондорсе дещо переоцінював знання, вплив просвітництва на моральність людської поведінки. Він вбачав тісний зв'язок, навіть залежність між розумовим розвитком людства і його моральністю. Був переконаний, що від утвердження істини за лежить людське щастя. Як і Платон, Сократ і особливо Декарт, Кондорсе вірив у необхідність правильно міркувати, щоб правильно діяти, оскільки люди від природи добрі. Він був схильний до абстрактного мислення, переоцінки розуму і знання, але, попри це, так і залишився емпіриком. Його філософські узагальнення ґрунту валися на фактах і спостереженнях конкретної діяльності.

Особистість, на його думку, не є чимось випадковим. її життя пов'язане з таки ми, як і вона, особами, що утворюють суспільство, державу, що жили до неї і житимуть після неї, утворюючи ціле, яке іменується людством. Для Кондорсе особистість завжди є реальністю, тоді як, наприклад, Конт реальним вважав тільки людство.

Публіцистика Кондорсе вплинула на зміст статей Декларації прав 1789 р., що стосувалися права і безпеки. Декларація передбачала захист особистості від свавілля, беззаконня; зобов'язувала розглядати підсудного як невинного доти, доки його вина буде доведена і його визнають винним; проголошувала зворотну дію закону злочином. Кондорсе домагався, щоб покарання були м' які, людяні, пропорційні злочинам і корисні людству. Така ж гуманність повинна, на його думку, пронизувати міжнародні відносини.

Загалом вчення Кондорсе про природні права громадянина і людини розгортається за принципами свободи і рівності. Основу природних прав він шукав не в божій волі, не в метафізичних глибинах, а в природних властивостях людини. Перше природне право індивіда, на його думку, полягає в свободі розвитку і вияву своїх здібностей, у праві користуватися своїм багатством, задовольняти свої потреби. Така свобода може бути обмежена тільки такими самими правами іншої людини. Це — засадничий принцип етичного і політичного вчення Кондорсе. Згідно з ним усі люди рівні своїми правами, свобода і рівність є основою теорії природних прав, а отже, всієї його конституційної теорії. В останніх працях Кондорсе відносив до громадян не лише негрів і жінок, а й міський пролетаріат, проголошуючи, таким чином, принцип всезагального виборчого права, всезагального голосування.

Еволюція поглядів привела Кондорсе в 1791 р. до заперечення конституційної монархії, сповідування республіканських цінностей, під впливом вересневих подій 1791 р. він відстоював ідею створення у Франції республіки природної форми демократії. Держава, на його думку, виникає внаслідок договору, а початок і сутність соціального життя є еволюційними. Істотного значення надавав землеробству й промисловості. Визнаючи, що промисловість сприяє збагаченню держави, застерігав, щоб це не призводило до розкоші, а податки щоб не звалювалися лише на землеробів, доводячи їх до зубожіння. Заробітна плата має бути вища за вартість життєво необхідних продуктів, що можливе лише в результаті розвитку індустрії. На думку Кондорсе, землеробство відкриває ширший простір для розвитку особистості, ніж фабрично-заводська промисловість, у якій домінують поділ праці, спеціалізація. Надмірну спеціалізацію як соціальне лихо повинна компенсувати система освіти, спрямована на всебічний розвиток духовних сил людини.

Вважаючи свободу торгівлі важливим чинником підвищення заробітної плати, Кондорсе наполягав на свободі міжнародної торгівлі, що дає змогу розвивати найвигідніші для країни форми землеволодіння, торгівлі та промисловості. Принцип свободи сприятиме ліквідації монополій, денонсуванню несправедливих і спірних міжнародних договорів.

Одна з найхарактерніших особливостей політичної теорії Кондорсе — обмеження сфери впливу держави на особистість. Водночас він визнавав за державою значні можливості щодо її прав над громадянами і обов'язків перед ними. Важливим чинником політичної свободи вважав максимальну зацікавленість народу політичним життям країни, активну участь у ньому. Аналіз політичної свободи крізь призму народного суверенітету є найважливішим елементом конституційної теорії Кондорсе.

У державі як організованому союзі критерієм, за яким визначають межі індивідуальної свободи, є законодавство. Закон при цьому повинен бути втіленням спільної волі. Єдинодумне вираження народної волі неможливе, а люди дійшли згоди, за якою воля більшості підпорядковує собі всіх, не порушуючи принципу рівності. Однак не кожен вияв волі більшості є законом, що потребує підпорядкування. Зважаючи на це, Кондорсе тлумачив поняття «закон» як загальне благо, він (закон) до ти є розумним, доки не торкається громадянина, доки його натура, справа і воля ні від чого не залежить. Це положення випливає з припущень філософії раціоналізму та пробабілізму (лат. ргоЬа1І8І8 — імовірний; філософська концепція, згідно з якою людина не може здобути достовірних знань і мусить вдовольнитися вірогідними). Кондорсе виходив з цього, пояснюючи сутність державної влади, необхідність гнучкої конституції та ін.

У XVII ст. поширеними були погляди, за якими демократія як форма правління гарантує широкі політичні свободи для всіх громадян. Однак Кондорсе вважав її неприйнятною для Франції, з огляду на значні розміри території, багаточисельність населення, політичну некомпетентність, дефіцит вільного часу громадян. Це, на його думку, змушує миритися з поділом на «тих, якими правлять» і «тих, хто править», але за скорочення чисельності і обмеження компетенції правлячих, яких обирають всезагальним голосуванням. Певною мірою під впливом ідей Монтеск'є, Тюрго, Пена, Сієйса він визнавав доцільність представницького керівництва, за якого народ делегує частину своєї влади своїм представникам. До обраних всезагальним голосуванням делегатів треба ставитися як до справжніх народних представників, наділених правом діяти вільно, згідно зі своїми думками, щоб були вони істинними законодавцями, а не редакторами бажань народу.

Розподіл благ і прав між людьми має відбуватися за принципом рівності. Попри те, нерівність між людьми неминуча: породжені природою людини та обставинами, нерівність особиста (фізична і духовна особливості людини), майнова, відмінності у поглядах та в суспільному становищі. Інші види нерівності (пожиттєво закріплені або куплені посади; будь-які прерогативи, що не є наслідком службового становища; нерівність щодо податкових зобов'язань; закони, які передбачають використання власності тощо) він вважав наслідком соціальних умов.

Кондорсе виступав за ліквідацію всіх зовнішніх атрибутів станової нерівності, пропонував Національним зборам скасувати родовідні титули. Намагаючись запобігти формуванню аристократичного сенату, він після тривалих роздумів над питаннями конституційного права, що стосувалися одно-, двопалатної системи, віддав перевагу однопалатній. Крім штучно створеної нерівності, яка є наслідком нераціонального законодавства, Кондорсе бачив різноманітні проблеми, спричинені нерівністю, яка виникає природно і яку він називав єдино законною.

Кондорсе стверджував, що фактична нерівність у суспільстві закорінена в май новій нерівності, спричиненій різними можливостями успадкування майна, здатністю глав сімей забезпечувати їх своєю працею, нерівністю освіти. Природна нерівність повинна ставати дедалі меншою, але вона ніколи не зникне, було б нерозумно і небезпечно намагатися її ліквідувати. Кондорсе усвідомлював неминучість відмінностей у природних можливостях, освіті людей, хоч сам багато робив для урівнення можливостей здобуття освіти. Прагнення до економічної рівності, на думку Кондорсе, не повинно руйнувати суспільну рівновагу.

Політична діяльність Кондорсе виростала з його філософії. Він вірив у божественність розуму, у всемогутність людського розуму, який живився ідеєю свободи. Науку вважав доброчинністю, розум — божеством. Запліднений наукою розум, здавалося йому, повинен торжествувати над усім, розкрити всі творчі сили природи. Тому він обожнював майбутнє і не приховував відрази до минулого. Кондорсе володів холодною зброєю логіки, мистецтвом переконання. Мислячи себе частиною народу, намагався зробити його армією філософії. Республіки прагнув настільки, наскільки це було необхідно для подолання забобонів.

Про політичну історію людства. Серед дослідників політичної думки побутує твердження, що Ж.-А. Кондорсе започаткував погляди на політику як емпіричну науку, галузь знання, в якій вирішальне значення мають аналіз і ототожнення. Істо рію людства він розглядав як поступальну дію, рух, усі етапи якого пов'язані природними законами, що піддаються філософському поясненню. У кожній епосі минулого філософія здатна знайти сукупність удосконалень і змін, що впливали на суспільство. Історичний рух Кондорсе вважав закономірним розвитком людського духу. У «Нарисі про історичну картину прогресу людського розуму» він зазначав: «Якщо розглядати розвиток з точки зору результатів відносної маси індивідів, що одночасно співіснують в певному просторі, і якщо простежити його від покоління до покоління, то він постане як картина історичного прогресу».

Він вірив у безмежність людських можливостей, безкінечність процесу вдосконалення людини. Прогрес, за його словами, підпорядкований законам, що діють у сфері людських індивідуальних можливостей, оскільки він (прогрес) є результатом усього розвитку, який відбувається одночасно в об'єднаних у суспільство індивідів. Результат, який можна здобути в кожний момент, залежить від досягнутих на попередніх етапах результатів і впливає на ті, що будуть досягнуті в майбутньому.

Історичну картину людства Кондорсе розглядав у «Нарисах...» крізь призму десяти епох, у шести з них використав європейську історію, поділивши її на три пері оди: давній, середньовічний і новочасний. Розпочав він із дослідження людства на ранній стадії розвитку, коли індивіди могли забезпечити себе найнеобхіднішим. Відтак його погляд торкнувся процесів формування сім'ї, племені, мови, інституту вождів, зародження влади. Є тут відомості про розвиток знарядь праці, зброї, з астрономії, політичної економії (зародження приватної власності і майнової нерівності, вдосконалення ремесел). Досить обґрунтованим є його міркування, згідно з яким соціальна нерівність спричинена перетворенням полонених на рабів, яких раніше вбивали.

Отже, спираючись на природне право, Кондорсе розглядав історичний процес як низку основних етапів (епох) соціального процесу. На його думку, перша епоха людства пов'язана з об'єднанням у сім'ї, а відтак — у племена. Людина вперше по чала заздалегідь планувати витрачання продуктів споживання. Друга епоха харатеризується розподілом праці, виникненням приватної власності, нерівності, рабства. На третю епоху припадає прогрес землеробських народів, зародження писемності, завоювання одними народами інших, що гальмувало або прискорювало еволюцію. В ті часи стала відчутною потреба у досконалішому законодавстві. З четвертою епохою пов'язаний особливий прогрес людського розуму і знань у Греції. Утворення в ній республік, громадяни яких були вільними і мали однакові права, стосувалося і пізнання істини. Безумовно, деякі міста відчували на собі гніт тиранії, але вона була малопоширеною, що не впливало на суспільний дух нації.