1)Дати загальну характеристику соціально-побутовій казці (розказати одну на вибір).

2)Легенди, притчі. Загальна характеристика жанру.

1) Основні теми соціально-побутових казок

Основні теми:

1. Суд правди над кривдою — мрія знедоленого трудового народу.

2. Антипанська та антицарська тематика.

3. Любов до рідної землі.

4. Протиставлення бідних багатим (дуже часто бідний чоловік — розумний та кмітливий, панич — невіглас).

5. Висміювання розбещених представників церкви.

6. Любов до праці — протиставлення працьовитої людини ледачій.

7. «хліб і золото» — засуджували жадібність до наживи та показували, що для людини хліб є набагато дорожчим за будь-які гроші.

Соціально-побутова казка - пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що й зумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільних відносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістю народу.Продовживши народно-епічну традицію, соціально-побутова казка увібрала елементи інших різновидів - тваринного та героїчного епосу. Та поступово у ній стирається вплив давніх культів.

Існує кілька поглядів щодо походження соціально-побутової казки. Одні вважають, що цей жанровий різновид виник на основі чарівної казки, оскільки сюжети ряду чарівних казок пізнього походження будуються на конфлікті між мачухою та пасербицею; є твори, що відображають сімейні чвари та непорозуміння, міжособистісні конфлікти. На думку інших, соціально-побутова казка сформувалась як самостійний жанр, що згодом увібрав фантастичні та чарівні елементи. Важливим чинником формування та розвитку соціально-побутових казок стали літературні запозичення.

Соціально-побутові казки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета - реалізм: «Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості». У них відтворюються різні грані народного життя. Але у порівнянні із чарівною казкою, їх сюжет менш розгалужений, композиція спрощена, оповідь охоплює один-два епізоди. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, мельник, коваль, шинкар, пан, піп, солдат, генерал, купець; інколи - національностей: москаль, жид, циган, німець, турок та ін. Нерідко головні ролі відводяться жінкам.

Багатство тематики та проблематики соціально-побутових казок зумовлює певні труднощі класифікації. Існує розподіл їх на родинно-побутові та соціально-побутові, але й він умовний, оскільки у багатьох творах, що відносяться до першої групи, наявне соціальне начало.

СОЦIАЛЬНО-ПОБУТОВI КАЗКИ ПРО ЛИПКУ I ЗАЖЕРЛИВУ БАБУ

Жили собi дiд та баба. Вони були дуже вбогi. От баба i каже:

— Ти б, старий, пiшов у лiс та вирубав липку, щоб було чим протопити.

— Добре, — каже дiд. Узяв сокиру та й пiшов у лiс.

Приходить вiн до лiсу, вибрав липку. Тiльки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує — Липка каже людською мовою:

— Ой не рубай мене, чоловiче добрий, я тобi в пригодi стану!

Дiд з переляку i сокиру опустив. Постояв, подумав та й пiшов додому.

Приходить додому та й розповiдає про свою пригоду. А баба й каже:

— От який же ти дурень. Пiди зараз до Липки та попроси конячку з возом. Хiба ми ще не находились з тобою?

— Та як так, то й так, — каже дiд.

Надiв шапку та й пiшов.

Приходить до Липки та й каже:

— Липко, Липко, казала баба, щоб ти дала конячку з возом.

— Добре, — каже Липка, — iди додому.

Приходить вiн додому, а бiля хати стоïть вiз i конячка бiля нього прив'язана.

— Бач, старий, — каже баба, — тепер i ми люди. От тiльки наша хата от-от завалиться. Пiди, старенький, попроси ще й хату.

Може, дасть.

Пiшов дiд до Липки, попрохав i хату.

— Добре, — каже Липка, — iди додому. Приходить дiд до двору i не пiзнає: замiсть староï хати стоiть нова, гарна хата. Радiють обоє, як дiти.

— А що, старий, якби ти попрохав ще й худоби та птицi. Тодi, здається, вже й нiчого нам не треба.

Пiшов дiд до Липки, попросив худоби.

— Добре, — каже Липка, — iди додому.

Приходить дiд i не натiшиться. Повен двiр худоби i птицi.

— Ну, тепер уже нам бiльше нiчого не треба, — каже дiд.

— Нi, старенький, ще пiди попроси й грошей.

Пiшов дiд до Липки i попросив грошi.

— Добре, — каже Липка, — iди додому. Приходить дiд, а баба сидить за столом i грошi в купки складне.

От, старий, якi ми тепер багатi, — каже баба, — але того мало, треба ще, щоб усi люди нас боялися, бо ми ж багачi. Пiди до Липки, попроси, нехай поробить так, щоб нас усi люди боялись.

Пiшов дiд до Липки, попрохав дiд Липку, щоб так зробила.

— Добре, — каже Липка, — iди додому. Прийшов дiд додому, а там у них повно вiйська та полiцiï, i всi ïх охороняють. Але старiй i цього мало.

— Що ж, — каже вона, — старий, треба ще, щоб усi люди в селi були нашими батраками, бо чого ж нам бiльше хотiти — все вже у нас є.

Пiшов дiд до Липки та й просить, щоб зробила вона так. Дов-пi мовчала Липка. А потiм каже:

— Iди додому, зроблю ще вам останнє.

Приходить дiд додому, аж глядь: нiчого нема, стоïть та сама стара хата i баба коло неï.

Так покарала Липка за те, що ненажерлива баба хотiла всiх людей батраками поробити.

2) Леге́нда — жанр літератури і фольклору. Малосюжетна фантастична оповідь міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо).

Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком».

В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Проло». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин.

Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»).

При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.

На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя.Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

Притчі були надзвичайно популярні серед Стародавніх народів Сходу і це був фольклорний, народний жанр.

Притча відома за «Панчатантрою». Вона широко застосовується в Євангелії, виражаючи в алегоричній формі духовні настанови, як, приміром, «Притчі Соломона». Це збірник мудрих, моральних, наставницьких висловів, багато з яких належить царю Соломону, частину з яких він зібрав серед народу за волею Божою, що вслід за Псалтирем набули широкого вжитку за часів Київської Русі. Особливої популярності зазнала «Повість про Варлаама і Йосафа», що стала предметом наукової студії І. Франка. Цей жанр мав великий вплив на його творчість, недарма оригінальні притчі складають композиційну основу його збірки «Мій Ізмарагд» (1898). Звертаються до притчі і сучасні поети (Д. Павличко, Ліна Костенко та ін.). Позначився жанр притчі і на українському малярстві, зокрема на серії малюнків Т. Шевченка.

В новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень.

№25