1)Казки для дітей ю.Ярмиша.

2)Шевченкові пейзажі: «Ой діброво – темний гаю», «Сонце заходить, гори чорніють», «Зоре моя вечірняя!».

1) Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року в Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», «Живі малюнки», «Маленькі казки», «Чарівні струмки», «Цікавий промінець», «Лебедина казка», «Капітанова люлька», «Золотий кораблик», «Сонечко», «їжачок і Соловейко», «Вовчі окуляри», «Весела мандрівка», «Живі малюнки», «Великий мисливець», «Чарівні ліки», «Лісові балакуни» та інші. Загалом Ю. Ярмиш видав більше 50 збірок казок, які перекладено 15 мовами.

Після повернення до столиці молодий письменник очолював журнал «Піонерія», а згодом редагував «Радугу». Нині Юрій Феодосійович —- професор Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), автор низки публікацій з проблем дитячої літератури та літературної казки.

Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, США, на Балканах, кілька разів відвідав Індію, враження про яку описав у творі «По дорогах Індії».

Як казкар Ю. Ярмиш відомий не лише в нашій країні. У Санкт-Петербурзі видано антологію найкращих казок сучасних письменників країн Співдружності Незалежних Держав, у якій вміщено по одному-два твори кожного автора, а Ю. Ярмиша — аж 16 казок.

Друзі жартома називають його «українським Андерсеном». І це не випадково. Ім'я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.

У 2001 році за цикл новел-фантазій Юрію Феодосійовичу присуджено літературну премію імені Юрія Яновського. «Дванадцятиголовий Дракончик» Казки збірки призначені дітям дошкільного та молодшого шкільного віку. Називаються вони так: «Ведмежаткове сонечко», «Жук і Гусениця», «Крокодил, який гірко плакав», «Як песик сам себе знайшов», «Весняна казка», «Пухнастий хвостик» та «Дванадцятиголовий Дракончик». Майже всі герої цих казочок – дикі й домашні тварини, а також явища природи.

Багато тем зачіпає письменник у своїх творах. Одна із них – любов до своєї країни, до Батьківщини. Про це йдеться у казці «Летюче дерево». Це дерево було незвичайним, рожевим на колір. І, мабуть, це спонукало дерево до незвичайних вчинків. Йому захотілося на край світу, подалі від рідного лісу. І це бажання чудовим чином здійснилося. Вітер відніс Рожеве Дерево аж в Африку, де така «спека — аж трава шкварчить», де немає ні ясенів, ні Іволги, ні Соловейка, що тільки й знав своє «тьох-тьох». «Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Старе життя здавалось йому дивним сном, сивою казкою». А на душі у Рожевого Дерева ставало все сумніше, і сумніше. І захотілося йому додому, у рідний ліс, бо у чужій землі його зернятка навіть не проростали. Але повернутись на рідну землю Рожеве Дерево вже не могло. Бо у чужих краях добре бути гостем, а щасливою людина може бути лише у себе вдома.

Багато інших лаконічних, ненав’язливих казок та казкових оповідань збірки «Сповідь чаклуна» переконають тебе у тому, що кожна людина у житті має чогось навчитись, кожному потрібно виконувати свої обов’язки, не можна чванитися, ледарювати, заздрити, брехати, адже брехунам не вірять навіть тоді, коли вони говорять правду.

ЗАЙЧИКОВА КАЗОЧКА

Бігло лісом сіреньке Зайчатко. Стриб-скік! Стриб-скік! Гульк, а на стежці лежить... казочка. Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Взяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: «Якби мені знайти кого-небудь, хто вміє читати. Це, мабуть, дуже цікава казочка!» Тільки подумало так Зайчатко — назустріч Лисиця.

— Добридень, Зайчику! Що то в тебе за книжка? — питає.

— Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!

— Добре, Зайчику! — погодилась Лисиця. На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по

рядках водить:

— Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смач¬нішою була сама курочка...

— Ні, тьотю Лисице,— перебило Зайчатко.— Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

— Ти бач, Зайчисько нікчемний! — образилась Лисиця.— Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!

І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі — Сірий Вовк, хазяїн того лісу.

— Добридень, дядю Вовче! — привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.

— Добридень, косоокий! — відповідає Вовк, а сам дивується.— Навіщо мені твоя книжечка?

— А ви почитайте, дядю! — прохає Зайчатко.— Це, мабуть, цікава казочка.

— Казочка? — перепитав Вовк.— Ну, гаразд, косоокий, можна й — ха-ха! — почитати...

Розкрив Вовк книжку і каже басом:

— Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне...

Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжку. Зазир¬нуло та з дива аж лапками сплеснуло:

— Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!

— У-у-у! — розсердився Вовк і шпурнув книжку далеко в кущі.— Забирайся, а то з'їм. Дивись-но, читати, каже, не вмію! Всі казки — про смачних козенят. У-у-у!

Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більш перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилось на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.

— Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! — сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча.— Хто скривдив тебе?..А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо почитаємо її!

І прочитав хлопчик сіренькому Зайчаткові казочку, що була у книжці,— про білого кролика і веселого їжачка.

— А тепер, Зайчику, тобі пора до мами,— сказав хлопчик і простягнув йому казочку.— Рости скоріше, вступай до лісової школи і ти навчишся читати.

— Неодмінно! — сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все.

2) У вірші «Ой діброво – темний гаю» показано зміну барв у природі в різні пори року: зелений покрив змінюється золотистим, а потім білим.

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом —

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою —

Та й спать ляже, втомившися

Турбóю такою.

Тяжка доля судилася Великому Кобзарю Тарасу Григоровичу Шевченку. Він палко любив свою країну, але змушений був залишити її. Постійні арешти, заслання переслідували його все життя.

Темі туги за рідною Батьківщиною присвячений вірш «Сонце заходить, гори чорніють...». Поет тяжко переживає розлуку з Україною, його чутливе серце лине До неї. Тарас Шевченко майстерно передає почуття людини, що змушена перебувати за межами рідної країни:

Поет звертається до зірки, що зійшла на небі. Він питає її, чи зійшла вона над Україною, чи бачить цей надзвичайно красивий, мальовничий край. Природа в його уяві готується до ночі, не чутно пташиного співу, засинає безкрайнє поле. Він розуміє, що в Україні люди незабаром відпочинуть, але немає спокою поетові, йрго серце переповнене любов'ю до Батьківщини. У цій поезії Тарас Григорович Шевченко майстерно передає переживання митця, дійсного патріота рідної землі, що змушений перебувати далеко від рідної Батьківщини.

Сонце заходить, гори чорнiють,

Пташечка тихне, поле нiмiє.

Радiють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... I серцем лину

В темний садочок на Украïну.

Лину я, лину, думку гадаю.

I нiби серце одпочиває.

Чорнiє поле, i гай, i гори,

На синi небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — i сльози кануть.

Чи ти зiйшла вже i на Украйнi?

Чи очi карi тебе шукають

На небi синiм? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб i не чули.

Зовсім інше враження справляє уривок з поеми «Княжна» — «Зоре моя вечірняя». Увесь вірш нагадує ліричну пісню або колискову. Природа, яка постає перед очима читача, набуває якихось казкових, чарівних рис. Кожний рядок ніби віщує щось недобре. Це враження підсилюється образами нехрещених дітей та вовкулаки, а також криками сичів: Природа у вірші ніби відпочиває від денної суєти: сонечко сідає за гори, дерева розпускають віти на води Дніпра, лише сон-трава розпускається вночі й цвіте чарівливим цвітом: Тарас Шевченко досить оригінально відобразив красу рідної природи-неньки у своїх поезіях. Складається враження, що природа справді оживає. Я вважаю Тараса Шевченка справжнім митцем рідного слова.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає.

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрищені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає...

А про людей... Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

№21