28. Українське історичне краєзнавство в діаспорі.

Джерела по-різному оцінюють кількість українців, що проживають у західній та східній діаспорі, здебільшого сходячись на цифрі 11-12 млн.

Саме там знаходяться архіви документів, створені в Україні і вивезені за її межі в час масової еміграції, як правило, - політичної, військової, накопичено чимало документів, літератури, газет і журналів, які віддзеркалюють важливі події української історії, життя української діаспори. Зусиллями дослідників за межами України створено сотні книг – монографій, мемуарів, посібників, популярних і художніх творів, які розкривають визначальні події, здебільшого – трагічні сторінки минулого України, досить часто пов’язані з авторами особисто.

У зарубіжжі наші співвітчизники створювали освітні, наукові, громадські, просвітницькі, науково-громадські осередки, які не тільки консолідували їх зусилля в плані матеріальної та моральної взаємопідтримки, а й брали на себе функції центрів по вивченню, увічненню подій, фактів, особистостей, їх популяризації в країнах проживання. І це був не тільки культурно-освітній, а й науково-краєзнавчий рух, який відповідно з часом, завданнями й особливостями їх вирішення пройшов ряд етапів: міжвоєнний період (20-і – перша половина 40-х років ХХ ст.); повоєнний (друга половина 40-х – 80-і роки); час перебудови, інтеграції зарубіжної та вітчизняної історичної науки (90-і ХХ-го – початок ХХІ ст.).

Перший, досить плідний період розвитку історичного краєзнавства в українському зарубіжжі мав свої особливості. З поразкою національно-визвольних змагань за кордон емігрувала українська національна еліта – представники Української Центральної Ради, Генерального секретаріату, державні діячі Української держави гетьмана Павла Скоропадського, Директорії та ЗУНР, старшина та рядовий склад армій УНР та ЗУНР, українські науковці, педагоги, студентська молодь, втягнуті кожен по-своєму в національно-визвольну боротьбу, а тому змушені шукати притулку в сусідніх країнах. Спочатку потужним центром української еміграції стала Австрія. Під кінець 1919 року до Відня прибув екзильний уряд ЗУНР з президентом Є. Петрушевичем, цілий ряд політичних та культурних діячів, учених, митців. Тільки у Відні налічувалося 15 тис. українців. Наприкінці 1919 року М.С. Грушевським був заснований Український соціологічний інститут, який ставив завдання досліджувати різні сторони українського життя, видавати наукову літературу. УСІ об’єднав лекторську і науково-видавничу працю таких відомих учених, як Д. Антонович, В. Липинський, В. Старосольський, І. Фещенко-Чопівський, М. Шраг, М. Чечель та багатьох інших. До 1924 року, виїзду М.С. Грушевського до України і згортання роботи УСІ, було прочитано кілька курсів лекцій з суспільних дисциплін для українських емігрантів, видано 13 монографій з різних питань української історії. За ініціативою М. Грушевського, Д. Антоновича, О. Колесси та інших учених, при підтримці Союзу українських журналістів та письменників, Товариства прихильників освіти у Відні 17 січня 1921 р. систематичні навчальні курси були реорганізовані в Український вільний університет (УВУ). Очолив новостворений вуз О.М. Колесса, того ж року УВУ перебрався до Чехословаччини. ( 2 факультета – філософський та суспільних наук і права) За час перебування в Чехословаччині університет видав чотири наукові збірники і 27 томів наукових праць

1923 року – Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова (УВПІ), Студія класичного мистецтва. 1924 року в них навчалося 2300 українських студентів, у тому числі в Празі – 1235 .Кожен з цих навчальних закладів вів наукову роботу. При Українському вільному університеті працювало чимало наукових товариств. Найбільший вклад у вивчення історії і культури України, її регіонів внесло Українське історично-філологічне товариство (УІФТ), яке очолювали Д. Антонович

Важливим науково-дослідницьким центром української діаспори в Празі в 20-40 рр. став Музей визвольної боротьби України, заснований 1925 року. Його директором був Дмитро Антонович . 1948 року музей був закритий, архів вивезений до Москви, чимало документів та літератури попало до Слов'янської бібліотеки в Празі

У 1925-1945 роках діяв у Празі Український інститут громадознавства під керівництвом М. Шаповала. Подолянин П.О. Богацький, наприклад, завідував Кабінетом шевченкознавства, видав ряд праць про життя і творчість Т.Г. Шевченка.. Професор П. Богацький є автором спогадів, зі сторінок яких постає Поділля 1917-1920 рр., столичний Кам'янець-Подільський, Державний український університет.

У 1926 року в Берліні був заснований Український науковий інститут (1926-1945 - на кафедрах української історії, української державності, релігійних відносин, історії матеріальної культури втілив у життя ряд наукових програм, провів велику видавничу та культурно-просвітницьку роботу) 1938 – 1946 рр. виходили „Вісті Українського наукового інституту в Берліні”.

Історія Правобережної України, у т.ч. - ХХ ст., знайшла широке відображення в працях українців, що поселилися в Польщі. Наприкінці 1920 року налічувалося їх 30 тис. осіб .Переїхали до Польщі 18 професорів, доцентів та чимало студентів Кам'янець-Подільського державного українського університету. Велику українознавчу працю здійснив у польський період еміграції (1920-1947 рр.) професор І.І. Огієнко. Видав „Історію українського друкарства”, „Костянтин і Мефодій”, ряд мовознавчих праць, книг з історії православ’я. Плідно працював у Варшаві виходець з Володимира-Волинського Олександр Миколайович Цинкаловський (1892-1983), історик, археолог, етнограф, збирач старожитностей. 1961 року побачила світ його монографія „Матеріали до праісторії Волині і Волинського Полісся”, 1975 року за підтримки волинян з Торонто під грифом вінніпезького Інституту дослідів Волині – монографія „Старовинні пам’ятки Волині” Головною працею волинезнавця став двотомний історико-географічний словник, який налічує 5600 топонімів Волині й Полісся .

Значну участь у дослідженні історії та культури України взяло створене в Польщі 1929 року Українське військово-історичне товариство та Український науковий інститут. Ключовою фігурою в діяльності обох товариств був Олександр Гнатович Лотоцький. УНІ досить швидко заявив про себе як науково-дослідну установу, рівну Науковому товариству ім. Т.Г. Шевченка, видав „Праці” у 12 серіях. Побачили світ 13 томів творів Т.Г. Шевченка із 16 запланованих, „Діаріуш Пилипа Орлика”, два томи „Автокефалії”, два збірники статей під назвою „Мазепа”, праці з економіки, демографії України, частково опублікований придбаний Інститутом архів М. Драгоманова. За неповних 10 років УНІ сформував бібліотеку україніки в 10 тис. томів наукових видань, надрукував понад 70 томів документів, наукових праць. На початку Другої світової війни припинив роботу

Наступний етап історико-краєзнавчих досліджень у західній українській діаспорі пов’язаний з Другою світовою війною У другій половині 40-х років ХХ ст. помітним центром української еміграції, а отже науково-краєзнавчого життя, стала Німеччина. Ідею створення українського університету підтримало Міністерство освіти Баварії, міська управа та керівництво шкільної освіти Мюнхена, американська окупаційна влада і, звичайно, - українська громадськість. Восени 1945 року в приміщенні німецької школи на Версайлерштрассе на двох факультетах – філософії і права та суспільних наук розпочалися аудиторні заняття. Ректором став професор В.М. Щербаківський. Там університет працював до 1962 року, поки не перейшов у власне приміщення

1945 року в Аугсбурзі зусиллями учених-емігрантів постала Українська вільна академія наук (УВАН). 10 жовтня того року був започаткований музей-архів УВАН . За кордоном опинилася управа однієї з найстаріших і найвідоміших в Європі наукових установ – Наукового товариства імені Т. Шевченка, разом з його головою І. Раковським. Головним завданням НТШ визначило підготовку і видання енциклопедії українознавства. З цією метою 1947 року був створений Інститут енциклопедії під керівництвом професораЗ. Кузелі. Але реалізувати цей задум вдалося значно пізніше, і не в Німеччині, а – сусідній Франції, куди 1951 року перебазувалося НТШ.

Наприкінці 40-х повіяло холодною війною. Почалася хвиля виїзду емігрантів за океан, яка отримала назву „великого ісходу”. Потенціал української наукової еліти в Європі помітно знизився, як і соціальна база його поповнення. У зв’язку з цим припинив навчальний процес Український вільний університет і до 1965 року здійснював суто науково-дослідницьку роботу

На цьому етапі центр зарубіжного українського історико-регіонального дослідництва в Європі перемістився до Франції, де після війни був заснований Архів української еміграції. 1946 року відновила роботу розграбована німцями бібліотека імені С. Петлюри. професор Ілля Борщак – автор праць „Григор Орлик” (1932), „Наполеон і Україна” (1937), низки історичних розвідок

Головним центром наукового, історико-краєзнавчого життя стало Європейське відділення Наукового товариства імені Т. Шевченка, яке готувало і друкувало „Енциклопедію українознавства” Інститут Енциклопедії українознавства об’єднав багатьох учених з різних континентів. Серед редакторів – Н. Полонська-Василенко, Б. Кравців, В. Голубничий, Є. Глобінський, М. Стахів, А. Фріголь, В. Маркусь, О. Оглоблин, І. Коровицький.

У 50-і центр науково-дослідної, історико-краєзнавчої праці української діаспори перемістився за океан, у першу чергу – до США та Канади. професора Михайла Ветухова розпочав робота з метою консолідації наукових сил. УВАН у Нью-Йорку стала повноправним осередком української науки на весь терен США

Діяли Інститут шевченкознавства, Мистецька кураторія, Бібліотека-архів-музей УВАН імені Д. Антоновича, лабораторія протозоології, Кабінет вивчення Поділля ім. Ю. Сіцінського та інші Соціальну базу української науки в США, у т.ч. – історико-краєзнавчого дослідництва, склали, насамперед, 250 професорів університетів та коледжів, 1200 лікарів, 2000 учителів, 700 інженерів, 150 адвокатів з числа українців, які в середині 60-х років мешкали в США. Тенденція зростання українського наукового потенціалу в США стійко утримується й тепер. У місцях життя і праці науковців – членів УВАН формувалися її групи, зокрема – у Вашингтоні, Денвері, Детройті .

1954 року Канадське відділення УВАН у Вінніпезі очолив професор Ярослав Рудницький, 29 вересня 1947 р. виник американський відділ Наукового товариства імені Т. Шевченка. Його очолив проф. М. Чубатий.

1965р. утворення Українського історичного товариства (професор О. Оглоблин,). Органом Товариства став журнал „Український історик”, редакційну колегію очолив д-р Л. Винар. У США діяло немало інших структур, які вели історико-краєзнавчу працю. Серед них лідирував Гарвардський університет, при якому з 1968 року функціонує Український науковий інститут. 1989 року ця установа разом з Інститутом мовознавства Академії наук УРСР виступила ініціатором створення Міжнародної асоціації україністів . Українознавчою працею займаються Іллінойський, Пенсільванський, Колумбійський університети формуючи бібліотеки україніки, архівні збірки, проводячи курси, семінари, конференції.

У західній українській діаспорі особливою науково-дослідницькою, історико-краєзнавчою діяльністю відзначалася не тільки наукова еліта, а й широка громадськість, що гуртувалася в громадські, культурно-освітні осередки. Товариства створили подоляни, гуцули. Товариство „Поділля” в Нью-Йорку на початку 70-х років оприлюднило книгу Василя Горби „На розпуттях (До історії одного покоління)” (Нью-Йорк, 1976), збірник „Шляхами золотого Поділля” (Філадельфія, 1983) [474, с.83]. Об'єднання надбужанців видало 2 томи документтів, матеріалів, спогадів під назвою „Надбужанщина”, що стосуються Волині, Холмщини. Волинянин Максим Бойко в м. Блаумінгтоні (штат Індіана, США) створив осередок бібліографії, друкарства і палеографії, став ініціатором підготовки „Словника Волині”, редактором тридцяти бібліографічних видань, ряду монографій, зокрема – „Волиніана – матеріали до бібліографії Волині” (1978), „Бібліографічний огляд збройної сутички на Волині” (1976), „Острозька і Германська друкарні” (1980) та інших Приклад земляцької консолідації, патріотизму, звернення до краєзнавчих джерел демонструали волиняни, зокрема – у Канаді. 1950 року вони проголосили створення „Товариства Волиняків (ТВ)”, а 21 липня 1951 р. – Інституту дослідів Волині (ІДВ) у Вінніпезі, які діяли від самого заснування й до останніх днів. Протягом 10 років вийшло п’ять чисел науково-популярного збірника волинезнавства – „Літопису Волині”, що став офіційним органом Товариства та Інституту дослідів Волині, започаткована популярна „Бібліотека Літопису Волині”.

Починаючи з 1953 року товариство „Волинь” та Інститут дослідів Волині видали 20 випусків „Літопису Волині”. А це – 2744 сторінки матеріалів науково-краєзнавчого характеру – документи, спогади, наукові розвідки, хроніка діяльності ТВ-ІДВ, художні й релігійні твори, біографії видатних діячів української діаспори, матеріали з історії, археології, етнографії, фольклору, географії, огляди преси, листів, українознавчих видань, некрологи. Вінніпезькі дослідники, підтримані волинянами перелічених Товариств, видали 70 окремих праць. Серед них – „Волинь у боротьбі за волю України. Частина І” (Вінніпег, 1952); „Український рік в народних звичаях” у 5 томах подолянина С. Килимника; „Нарис історії Холмщини і Підляшшя” Є. Пастернака (Вінніпег-Торонто, 1968. – 466 с.); „Вітер з Волині” М. Подворняка (В., 1981. – 242 с.); „Духовність українського народу” д-ра С. Ярмуся; „Нарис історії Волинської землі” проф. І. Левковича; „Поетика Л. Українки” А. Горохович; документальні романи Уласа Самчука „На білому коні”, „Планета Діпі”, „На коні вороному”, „Втеча від себе”; „Армія без держави” Т. Бульби-Боровця ; 17 книг проф. І. Огієнка.

З початком реформування радянського суспільства – перебудовою і гласністю, розпадом Радянського Союзу, проголошенням незалежності України розпочався новий етап генези історико-регіональних досліджень в українській діаспорі – доба перебудови, інтеграції з вітчизняною історичною наукою. Із здійсненням мрії кількох поколінь еміграції – проголошенням незалежної Української держави з'явилися реальні можливості відкритого спілкування, взаємовідвідин, користування надбаннями, бібліотеками й архівами обох сторін. Українські історики, спраглі до історичної правди, кинулися досліджувати раніш замовчувані події, давати нову транскрипцію перекручуваним історичним фактам, власне, в умовах ідеологічного демонтажу, робити те, що донедавна подавали історики і краєзнавці діаспори.

Таким чином у діаспорі виникло чимало проблем, а подекуди й кризова ситуація, постало віковічне „що робити?” У середовищі старшого покоління формувалося відчуття виконаного обов’язку. Уряд УНР в екзилі склав повноваження, передав архів Україні, його глава Микола Павлюк перебрався до Києва, включився в громадсько-політичне й культурно-освітнє життя України. Молодь, що зазнала помітної асиміляції в середовищі проживання, по-іншому розуміла роль, призначення наукових, краєзнавчих формувань, бачила потребу в зміні вектора діяльності від боротьби з українською державною владою – до підтримки курсу на розбудову її незалежності. Назріла потреба в реформуванні існуючих закладів, установ, інтеграції історичних установ, істориків діаспори й України, втілення в життя спільних проектів.

Це добре усвідомлює, скажімо, керівництво Українського історичного товариства, рахуючи початок 90-х років відліком нового часу в своїй діяльності. Основні завдання УІТ на цей період визначив його президент доктор історичних наук, професор Любомир Винар: активна участь у процесі відродження української національної історіографії в самій Україні; проведення спільних наукових конференцій і конгресів; створення осередків УІТ в Україні; допомога українським ВНЗ, науковим установам в розбудові бібліотек, архівів, музеїв, поповнення їх літературою, документами, експонатами з-за кордону; здійснення спільних видавничих проектів

З метою їх реалізації Любомир Винар одним з перших почав брати участь у спільних наукових заходах, поступово руйнуючи стіну несприйняття, нерозуміння. Саме за ініціативи УІТ та підтримки Чернівецького національного університету, Світової наукової ради при Світовому конгресі українців, історичної секції УВАН у Канаді, Інституту історії України, Інституту українознавства НАН України, фундації ім. О.Ольжича 16-18 травня 2000 р. на базі ЧНУ ім. Ю. Федьковича відбувся І міжнародний конгрес українських істориків „Українська історична наука на порозі ХХІ ст. ”, в якому взяли участь понад 300 науковців з 9 країн світу . Поступово розбудовуються в Україні так звані „Бібліотеки Українського історичного товариства”. Вони існують у ЧНУ, університеті „Острозька академія”. Чергове поповнення – 66 комплектів унікальної української періодики, що виходила в США, Німеччині, Франції, Канаді – „Свобода”, „Народна воля”, „Український голос”, журнали УВУ в Мюнхені, НТШ у Франції, США, передав 2002 року Острозькій академії український музей в Клівленді (США) за сприяння керівництва УІТ. Такі бібліотеки формуються в ряді вузів Києва, Львова, Луцька, Кам’янця-Подільського. Показово, що УІТ надіслав ВНЗ і науковим установам України більше 8 тис. томів „Українського історика”

Отже, українська наукова еліта в західній діаспорі зуміла сконсолідуватися навколо наукових, навчальних, науково-громадських установ, закладів, організацій – УВУ, УВАН, закордонного НТШ, УІТ, ІДВ, інших структур, використати вивезені еміграцією архівні, бібліотечні документи для встановлення історичної правди про складні події української історії ХХ ст., протиставити історію і краєзнавство об'єктивним процесам асиміляції, фальсифікації минулого, перетворити їх у зброю для дальшої боротьби за реалізацію української національної ідеї.

Вклад діаспори у вітчизняну історичну скарбницю слід оцінити не тільки з кількісного, а й якісного боку. Адже дослідження українців з діаспори опиралися на літературу, архівні джерела, заборонені в радянській Україні, а отже – недоступні нашим дослідникам, на особисті архіви, спогади сучасників, активних творців української історії. Вони мали свободу творчості, можливість об'єктивно відображати події і факти. А це той пласт наукової інформації про Україну, Волинь, Поділля, Київщину, якого нам ще й досі бракує. Водночас проглядається інформаційна бідність окремих досліджень, відсутність глибини, підміна фактів описовістю, загальними не позбавленими суб'єктивізму міркуваннями, що вимагає поєднання закордонних та вітчизняних джерел.

Досвід організації науково-краєзнавчої праці в діаспорі дає урок організаторам краєзнавства в Україні: більше організаторських зусиль, енергії, патріотизму слід протиставити матеріально-фінансовим труднощам в інтересах розбудови української національної історіографії, історичного краєзнавства України.