13. Робота г. Вайта «Метаісторія».

У 1973 р. вийшла друком книжка американського історика Гейдена Байта "Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.", яка стала прикладом деконструкції історіописання знаних істориків і вчених XIXст. Г. Вайт показав, що в процесі створення історично¬го тексту (нарації) історики залежні від чотирьох головних літера¬турних тропів - метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива описовість, яка проявляється на рівні "орга¬нізації" історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, кот¬рий, своєю чергою, через властивості мови обмежений "фабулою", "формальним аргументом" та "ідеологічною імплікацією". Але в ці¬лому весь процес історіописання є наскрізь суб'єктивною творчістю історика, залежного від свого світогляду і культурного оточення.

Перша частина “Метаісторії”, що стала своєрідною “культовою книгою” наративізму, описує трансформацію історичної свідомості, яка переходить від метафоричної фази через метонімічну – до синекдохічної. Друга й третя частини праці присвячені фазі іронічній. Там представлена формальна теорія історії, яка була результатом пізніших зацікавлень Вайта літературознавством. Трактую історичний твір як такий, чим він в очевидний спосіб є,- як вербальну структуру, виражену в наративній формі прозового дискурсу,- таку декларацію висуває Х. Вайт. Такий підхід засадничо відрізнявся від класичних праць, які стосувалися історичного письменства.

Опираючись на концепції Джамбаттисто Віко і Кеннета Бурке, Хайден Вайт в “Метаісторії” вибудовує модель, яка базується на чотирьох тропах : метафорі, метонімії, синекдосі та іронії. Ідучи вслід за Віко, Вайт розуміє троп як зворот (гр. Tropos – зворот), зміну, перехід, а не як риторичну фігуру. Подібно як в італійського мислителя, історія світу у Вайта постає описана як проходження через почергові фази, характеризовані з допомогою різних тропів (епоха богів -перехід від метафори до метонімії, епоха героїв- богатирів - перехід від метонімії до синекдохи, епоха людей – від синекдохи до іронії). Вайт пише про трансформацію історичної свідомості, де кожен із тропів окреслює фазу в циклічній моделі, окреслюючи розвиток певної традиції, яка еволюціонує від Метафори –через Метонімію і Синекдоху- до Іронії, а та завершує цикл і розкривається в усвідомленні відносності всякого знання. Так за допомогою тропів Вайт відтворив домінуючий в даній епосі тип свідомості, а також риси індивідуальних свідомостей студійованих ним істориків та філософів історії. У тому контексті розкривається така характеристична риса тропології Вайта, як ієрархія тропів. Найважливішим у його системі тропом є Іронія. Метафора, Метонімія та Синекдоха постають як наївні – вони ж бо передбачають, що мова спроможна представити суть речей у фігуративних категоріях. Іронія ж пов’язана із самосвідомістю, із набуванням своєрідної дистанції по відношенню до власних суджень, із усвідомленням можливості помилкового використання фігуративної мови. Іронія репрезентує той етап розвитку свідомості, коли стає розпізнаваною проблематична сутність самої мови. “Метаісторія” розповідає про те, як європейська історична свідомість “потрапляла” в Іронію з причини розчарування дійсністю, яка не сповнила надій, акумульованих в ідеалах Французької революції. Цей аспект є , на нашу думку, універсальною моделлю, крізь призму якої по-новому прочитується й українська барокова історіографія, де зафіксовані різні етапи націотворчої самосвідомості. Важливою як для розуміння загальноісторичного контексту загалом, так і для і окремих його моментів нам видається думка Вайта про те, що Іронія не є остаточним результатом, а лише підсумком певного розвиткового циклу, пов’язаного із остаточним занепадом протонаукової історії.

Тропологіяю як теорію дискурсу американський учений використав також для характеристики механізмів творення нарації. В цьому сенсі тропи трактуються як “лінгвістична універсалія”, пов’язана з “поетичною логікою”, яка має більше значення, ніж логіка силогізму, оскільки саме від неї залежить кодування сенсів. Досліджуючи механізм творення значень, Вайт відкрив, що текст опирається на тропічну структуру, яка є пре-когнітивна, пре- критична й існує у свідомості історика, перш ніж постане твір. Тропи мають на його думку архетипальну натуру, є первісними по відношенню до функціонуючих на різних рівнях твору способів роз’яснення. Вони відіграють найважливішу роль у процесі “префігурації історичного поля” і вирішують питання селекції полів, котрі історик відбирає, щоб збудувати фактографічний сюжет.

Інтерпретація подій в оповіданні цілком залежить від обраної істориком фабулярної структури, завдяки якій перетворена в історію хроніка подій може бути прочитана читачем як розповідь певного різновиду. Факт фабуляризації надає сенсу і значення розказуваній історії. Ідучи за Нортропом Фраєм , Хайден Вайт вирізняє чотири своєрідні щаблі - Трагедію, Комедію, Романс і Сатиру. Отже , маємо справу із модерним структуралізмом, який опирається на цікавий і своєрідний троєподіл. Існує три сфери, відповідальні за корегенцію дискурсу : логіка, риторика, поетика. Їм відповідають три стратегії: з’ясування через доказ, ідеологічну імплікацію та фабуляризацію, яким у свою чергу відповідають тори рівні історіографічного твору – епістемологічний, етичний та естетичний..