9.Методи етногеографічних досліджень

Тому є необхідність застосування такого підходу, який міг би забезпечити об’єктивне і цілісне відображення реальних структурно-територіальних співвідношень в етнонаціональній сфері держави. І такі завдання можна розв’язати на основі використання структурно-функціонального підходу, який полягає у визначенні основних суб’єктів етногеографічних взаємин, їхніх кількісних параметрів, структурних співвідношень між їхніми ареалами розселення і характеру зв’язків між окремими елементами етнонаціональної сфери в процесі функціонування. Саме цей підхід дає змогу всебічно виявити стан і перспективи дальшого розвитку етнонаціональної сфери та окремих її підрозділів.

Зважаючи на значення генези історичних етногеографічних передумов, інерційність етногеографічних співвідношень і їхній вплив на сучасні взаємини, доцільним є використання історично-географічного, і пов’язаного з ним, історично-генетичного підходів. У суспільно-географічних дослідженнях, починаючи з праць класика географії нових часів К. Ріттера, накопичено значний досвід застосування передусім історично-генетичного підходу, сутність якого полягає у детальному відстежуванні процесу зародження і розвитку деякої проблеми з метою з’ясування загальних тенденцій її динаміки. С. Рудницький, наголошуючи на значенні історично-генетичного підходу, підкреслював, що він “має причиново пояснити теперішній стан явища, як воно зробилось таким, як є”. В етногеографічному аспекті застосування історично-географічного підходу передбачає акцентування уваги на історичних процесах формування і зміни етнічних територій, етнічних меж, ареалів компактного розселення етнічних меншин в контексті з демографічними, політичними і соціальними процесами

На різних етапах дослідження етногеографічних проблем методологічне значення можуть мати окремі теорії і концепції. Наприклад, цілісно відтворити передумови етногеографічних процесів дає змогу аналіз етногеографічної ситуації крізь призму теорії територіальної організації життєдіяльності суспільства, застосовуючи її положення, зокрема, до етнонаціональних спільнот і груп. У такому вимірі етнонаціональні спільноти і групи розглядають у контексті різних виявів територіальної організації життєдіяльності, включаючи трудову, відтворювальну, поселенську, соціоприродну та ін.

В дослідженні регіональних відмінностей самосвідомості й активності етнонаціональних спільнот і груп доцільним є використання окремих елементів біхейвіористичного підходу, але з деякими застереженнями, адже цей підхід до певної міри абсолютизує психологічні мотиви поведінки, водночас у етногеографічному аналізі доцільним є оцінення насамперед соціально-культурних чинників активності населення.

В умовах сучасного інтенсивного обміну науковими ідеями неможливо обійтися в етногеографічних дослідженнях без міждисциплінарного підходу, що передбачає часткове і критичне використання концептуальних принципів і методичних здобутків суміжних наук (етнології, соціології, політології), але обов’язково з урахуванням специфіки предмета етногеографії.

Отже, на першому етапі етногеографічного дослідження необхідно окреслити і конкретизувати понятійно-термінологічний апарат (насамперед у контексті уникнення двозначного трактування понять і термінів), розкрити вихідні концептуальні засади та загальні принципи функціонування етногеографічних структур.

Основне завдання другого етапу – визначити основні періоди формування етнонаціонального простору держави (етнічних територій, меж, демогеографічних параметрів), виявити роль різних чинників в етногеографічних змінах, закономірності походження та розвитку етногеографічних явищ. Окрім того, важливо виявити механізми впливу історичних процесів на сучасні етногеографічні взаємини. Основні методи, що їх використовують на цьому етапі, – метод періодизації, історико-географічних зрізів, синхронного і діахронного аналізу. Із статистичних методів важливе значення має аналіз рядів динаміки, зокрема, щодо динаміки людності етнонаціональних спільнот чи груп.

Методологічні підходи до дослідження етногеографії держави

Принципи системності, територіальності

-Конкретизація і вдосконалення понятійно-термінологічного апарату. Висунення попередніх концептуальних положень щодо функціонування та розвитку досліджуваних етногеографічних об’єктів та структур

-Історично-географічний та історико-генетичний аналіз етногеографічних передумов. Розкриття просторових трендів історичних етногеографічних процесів упродовж різних періодів. Виявлення слідів інерції минулого в сучасних етногеографічних взаєминах

-Структурно-функціональний аналіз етногеографічного простору. Виявлення істотних залежностей в розміщенні етнонаціональних спільнот і груп та у структурі населення за рідною мовою. Вивчення особливостей географії державоформуючої нації поза межами національної держави

-Аналіз прикладних етногеографічних проблем та обґрунтування перспективних моделей гармонійного розвитку етногеографічних взаємин та основ регіональної етнополітики

В основі третього етапу лежить структурно-функціональний аналіз етнонаціонального простору країни, включаючи демогеографічні параметри та розселення етнонаціональних спільнот і груп. І якщо в етнології для вивчення етнополітичних проблем переважно використовують дані про загальні кількісні співвідношення між суб’єктами етнонаціональних взаємин, які розкривають компонентну етнонаціональну структуру суспільства, то в етногеографічному аналізі акцент роблять на співвідношеннях етнонаціональних ареалів, що відображає територіальну етнонаціональну структуру суспільства. Компонентно-територіальний аналіз етнонаціональної структури суспільства поєднують з дослідженням регіональних відмінностей соціального складу етнонаціональних спільнот, насамперед у розрізі структури сільського (переважно автохтонного) і міського населення, склад якого істотно залежить від тенденцій міграцій і завершується етногеографічним районуванням держави.

На четвертому етапі за регіональними відмінностями оцінюють складність та конкретні практичні проблеми етнонаціональних взаємин, обґрунтовують перспективні моделі їхньої гармонізації шляхом регіональної етнополітики. У здійсненні регіональної етнополітики слід ураховувати типологічні особливості держави за етнонаціональним складом населення, особливості окремих етногеографічних районів, соціально-культурні потреби етнонаціональних спільнот і груп, необхідність формування системи їхніх політичних зв’язків. На основі таких критеріїв обґрунтовують перспективні територіально-політичні моделі гармонізації етнонаціональних взаємин.

Дослідження історичних етногеографічних процесів передбачає таку послідовність методичних прийомів:

1. Виділення методом періодизації основних етапів історичних етногеографічних змін. Аналіз за допомогою порівняльного та статистичних методів етногеографічної ситуації на історичних зрізах та виявлення тенденцій основних змін.

2. Виявлення тенденцій етнодемогеографічного розвитку шляхом порівняльного аналізу рядів динаміки кількості етнонаціональних спільнот і груп, а також груп населення за рідною мовою впродовж останніх історичних періодів.

3. Виявлення причинно-наслідкових зв’язків релігійно-конфесійних та етногеографічних процесів.

4. Оцінення рівня інерції історичних етногеографічних процесів у сучасній територіальній організації етнонаціональної сфери держави.

Картографічний метод є продуктивним як при аналізі етногеографічної ситуації на глобальному і континентальному рівнях, так і на рівні міжнародних регіонів і окремих держав, розкриваючи їхній сучасний стан, структуру та динаміку. В усіх випадках картографічне висвітлення етногеографічної проблематики включає: 1) картографічне зображення історично-етногеографічних передумов формування сучасної ситуації; 2) підготовку й аналіз етнічних карт, які відображають особливості розселення і територіальні співвідношення етнонаціональних спільнот і груп;