48. Сірий клин

Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна) — неофіційна назва Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану з кінця XIX—початку XX століття, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа колонізованої території — 460 тисяч квадратних кілометрів).

Географія Сірого Клину Сірий Клин — це колишній Степовий край, тобто сучасний північний Казахстан, південь Омської області, Барабінський степ в Новосибірській області, Кулундинський степ — частково в Новосибірській, а частково вАлтайському краї, а також деякі інші райони Алтаю.

Історія Епізодична колонізація

Вперше українці з'явилися на теренах Західного Сибіру у складі загонів Єрмака Тимофійовича: серед членів військової експедиції згадуються «черкаси» (так звали тоді українських козаків). Одним з них був славетнийЧеркас Олександров, учасник Єрмакового походу (вірогідно, перший історіограф Єрмака) та посольства доІвана Грозного, а з 1598 — отаман тобольських служилих кінних татар.

Від перших десятиліть після анексії Сибіру Московією українці вербувалися для служби у сибірських окупаційних залогах. Ймовірно, були вони й у складі тих загонів, що першими прийшли на терени сучасної Новосибірської області того ж таки 1598 нанесли остаточну поразку ханові Кучуму на річці -Ірмень, поблизу її впадіння в рікуОб. Пізніше, на початку XVII століття, засновано Барабінський та Убінський остроги. На терені сучасної Новосибірської області воєвода Я. О. Тухачевський узяв штурмом Чингис-містечко татарського мурзи Тарлавита залишив там козачу залогу. В середині XVII століття в районі теперішнього Бердська з'явилася «роз'їзна» станиця томських козаків.

Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини сімдесятих-вісімдесятих років XIX століття і різко зросло після спорудження західної і центральної гілок Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 1895–1905 роках із обидвох кінців (Владивостока і Уралу). Особливого розмаху набув внаслідок Столипінської реформи — наділу безземельних селян (переважно з України і Росії) вільними землями в Сибіру. Українці селилися в основному поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Зокрема, переселенці з села Голінки Конотопського повіту взяли участь у залюдненні села Новосєльє (Новосілля, нині - Корміловського району Омської обл.), вихідці з північної частини Володимир-Волинського повіту заселили село Красногірку (нині неіснуюче, в північно-західній частині Куйбишевського району Новосибірської області), вихідці з Київського повіту та Чернігівщини — село Решоти (нині Кочковського району). За переписом 1897 року в Сибіру проживало понад 200 тис. українців. Велика кількість українців з'явилася тут внаслідок евакуації слідом за відступаючим російським військом з Холмщини та Волині у 1915 році.

В Казахстані українці, здебільшого ті, що котрі походили з Лівобережжя, почали селитися з 70-х років XIX століття. Різко зросли міграційні потоки після введення в 1905 році залізниці Оренбург—Арись. В 1950-х роках багато українців осіло в Казахстані, освоюючи цілинні землі. Загалом там проживає близько 800 тис. українців і на сьогодні діаспора в Казахстані є другою за чисельністю (на пострадянському просторі) після української діаспори в Росії.

Коли настав «великий терор» тридцятих років, репресовані з'явилися й серед новосибірських українців. З них відзначимо учасника Громадянської війни (на боці більшовиків) поета й прозаїка Павла Кононенка (1900–1971). Після таборів він відбував заслання в Піхтовці Коливанського району. Щоправда, це було вже наприкінці сорокових та на початку п'ятдесятих років. Тут він написав чи не єдиний за роки неволі вірш «Струмок біжить в долину».

Національний склад За переписом 1926 року у степовому краю проживало 1.358.000 українців. Виділяють смугу шириною 150–500 кілометрів у якій українці становили більшість. Її площа 460 тисяч квадратних кілометрів, у тому числі 405.000 квадратних кілометрів у Казахстані та 5.500 у Сибіру. Вона простягалась майже на 2000 кілометрів від Оренбургана Заході до Семипалатинська в передгір'ї Алтайських гір на Сході. На цій території українці становили більшість у 44 районах з 81. Всього 1926 року їх було тут 915 тисяч осіб, і вони становили 40,4% всього населення, в той час як казахів нараховувалось 27%, а росіян 22%[6].

Зокрема у Славгородському окрузі (сучасний Алтайський край РФ) національний склад був таким:

• українці — 202 748 (47%)

• росіяни — 175 156 (40.4%)

В Кустанайському окрузі (Казахстан):

• українці — 160 844 (41.3%)

• казахи — 123 411 (31.7%)

• росіяни 82 661 (21.2%)

в Акмолинській губернії українці становили 312 338, в Омському окрузі — 159 694, в Оренбурзькій губернії — 112 108, в Семипалатинській губернії — 140 233, вАктюбинській губернії — 88 413.

30-ті роки були позначені сталінським терором і репресіями та здійсненням агресивної русифікації, яка спрямовувалась передусім на асиміляцію неросійських слов'янських народів. Після цього офіційна кількість українців у Сибіру та інших регіонах за межами Української РСР суттєво занижувалась радянською владою, в тому числі фальсифікаціями розрахунків та створенням умов, коли українці не називали себе такими під час обліків.