23.Етнічна історія Волині-Житомирщини

Волинська земля, Велика Волинь) — давньоруська історична область, історично-географічний край у басейні південних приток Прип'яті і верхів'яхЗахідного Бугу (його правих приток), у північно-західній частині сучасної (з 1991 р.) України. Розташована міжПоділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів'ями Ужа на сході.Охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частинуТернопільської та Хмельницької областей. Площа — близько 70 000 км². У ширшому розумінні до Волині можна зарахувати південну частину Берестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі

Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році, східна частина Волині відійшлаРосійській Імперії і стала називатися Заславським намісництвом з центром в Заславі. Після третього поділу Польщі у 1795 р. до Росії було приєднано і західну частину Волині (повіти Володимир-Волинський, Ковельський, більшу частину Луцького, Кременецького та Дубенського) і таким чином до нового адміністративного утворення під назвою Волинське намісництво у складі 13 округів з центром у Новоград-Волинському (до 1796 р. — Звягель) увійшла більша частина історичної Волині, від назви якої прибрало й собі назву. Але з причини відсутності відповідних будинків для розміщення губернського управління у Новограді, у підсумку центром з 1797 р. став Житомир, а саме намісництво було перейменоване на Волинську губернію.[4]

У 1802 році Житомир був викуплений казною у графа Ільїнського, і з 1804 році призначений губернським містом, вважаючи «что в нем помещаются уже губернския присутственныя места, имеются постройки, сделанныя частными людьми и хозяйственныя заведения губернских чиновников». У тому ж 1804 році до складу Волинської губернії увійшов Старокостянтинівський повіт, який у 1795–1804 рр. входив до складу Подільського намісництва.

Українці За переписом 1897 р. у Волинській губернії налічувалося 2 095 579 україномовного населення, що становило 70,1% населення губернії. Найвища питома вага українців була зафіксована у Овруцькому повіті (83,4%), найнижча — у Луцькому (57,0%). У містах проживало лише 46 060 українців (2,2% загальної чисельності), тоді як у селах та містечках — 2 049 477 (97,8%). Україномовні у 1897 р. становили у губернії 19,7% населення міст та 74,4% населення сіл та містечок. Серед міст найвища частка українців була зафіксована у Кременці (47,0%), де вони випереджали євреїв, та Овручі (42,2%), найнижча — у Луцьку (9,4%) та Ковелі (11,8%).[8]

За релігійним складом серед українців Волині переважали православні (94,8%), втім частка римокатоликів (5,1%) була найвищою серед усіх південно-західних губерній. Особливо високою (понад 10%) була частка католиків серед україномовного населення Житомирського та Новоград-Волинського повітів.

За даними на 1911 р., у губернії налічувалося 2 630 140 українців, що становило 70,0% населення. У містах проживало 111 015 українців (4,2%), у селах та містечках 2 519 125 (95,8%). Серед міського населення на українців припадало 33,3% населення, серед сільського та містечкового — 73,6%.[3]

Згідно з даними перепису 1897 р. серед українців губернії 92,5% населення належали до стану селян, 6,2% до стану міщан.

Євреї Перші відомості про євреїв на Волині датуються кінцем ХІІІ ст. Найдавніша згадка про них у Володимирі-Волинському відноситься до 1288 р., під 1410 р. вони вперше згадуються у Луцьку, в 1438 р. у Кременці. В Острозі євреї з'явилися наприкінці XIV ст., про що свідчить одна з найбільш ранніх епітафій, яка датується 1444 роком. Відомості про євреїв у Дубному відносяться до 1532 р., у Ковелі до 1547 р. За ревізією 1765 р. на Волині мешкало 17 846 євреїв. Зокрема Волинський кагал налічував 1733 осіб, Дубенський — 2492, Заславський — 3891, Кременецький — 1829, Ковельський — 1516, Луцький — 1012, Люблінський — 1226, Острозький — 1777, Новоград-Волинський — 577, Овруцький — 607, Рівненський — 1186.[13]

З 1796 р. Волинська губернія увійшла до складу утвореної «смуги осілості», обмеженої території, де дозволялося селитися євреям. Високий приріст єврейського населення, пов'язаний з низькою смертністю та відсутністю значних міграцій за межі смуги осілості, призводили до швидкого зростання їх чисельності та збільшення впливу на життя губернії. На початку 1870-х років у Волинській губернії проживало 211,1 тис. євреїв, що становило 12,4% всього населення. У містах губернії проживало 69,2 тис. євреїв (32,8% загальної чисельності), у містечках 105,2 тис. (49,8%), у селах 36,7 тис. (17,4%). У 10 з 12 міст губернії вони становили абсолютну більшість населення, і лише у Житомирі та Кременці — відносну. У 1882 р. були введені«Тимчасові правила», згідно з якими євреї не мали права селитися у сільській місцевості, що лише посилило їх концентрацію у найбільших містах.[14]

Основними сферами зайнятості євреїв були торгівля, ремесло, оренда маєтків та промислових підприємств. Так, у 1871 році євреї орендували у Волинській губернії 256 маєтків загальною площею 134,2 тис. десятин (147 тис. га або 1/6 зплощі). У промисловості євреї домінували у таких важливих галузях господарства губернії, як винокуріння, де вони орендували (або мали у володінні) бл. 90% винокурень, бл. 80% пивоваренних та медоваренних заводів. В оренді у євреїв знаходилося бл. 90% млинів губернії і майже вся торгівля зерном. Євреям також належали близько чверті цукрових заводів краю, основної галузі спеціалізації Волині.[14]

Поляки. У 1871 р. у Волинській губернії проживало 132 091 католиків (7,9% населення), більшість з яких були поляками (або полонізованими українцями). Серед католиків дворянами були 22 037 осіб (16,7%), міщанами 34 189 осіб (25,9%), однодворцями 45 518 (34,4%), селянами 30 347 (23,0%). Найвища питома вага католиків у 1871 р. була зафіксована у Житомирському та Новоград-Волинському повітах (13,1% та 11,5% відповідно), найнижча — у Овруцькому та Ковельському повітах (4,1% та 2,8% відповідно). Поляки становили абсолютну більшість серед заможних верств населення губернії. У дореформенні часи у Волинській губернії полякам належали 2 887 панських маєтків з 92% всієї землі та 817 327 кріпаків (94,7% загальної чисельності). Але після поразки польського повстання 1863—1864 їх економічні позиції почали погіршуватися. Однією з причин були дискримінаційні земельні закони, згідно з якими католики не мали права купляти землі на території західних губерній. Це призвело до того, що частка польського землеводоління у Волинській губернії скоротилася з 92% у 1861 р. до 68% у 1884 р.[1]

За переписом населення 1897 р. у Волинській губернії проживало 184 161 польськомовних, що становило 6,2% населення губернії (3 місце). Польськомовні були досить рівномірно розселені по губернії (за винятком Овруцького повіту, де їх було лише 1,5%) — у інших повітах питома вага поляків коливалася в межах від 3,0-4,6%% у Кременецькому та Ковельському повітах до 9,2-9,7% у Рівненському та Луцькому повітах. У містах проживало 9,7% польськомовного населення, що дещо вище ніж в середньому по губернії (7,8%). У Житомирі питома вага польськомовних була найвищою (11,3%, або 7 464 осіб, майже 42% міських поляків губернії).[8]

Росіяни На поч. 1870-х російське населення Волинської губ. налічувало до 20 000 душ та було представлене переважно військовими, чиновниками та старообрядцями. Старообрядців-росіян у 1871 році налічувалося 3554 осіб, найбільше їх проживало у селах Заріцька Добриця (403), Челівка (135), Бродник (159), Малинка (103) Овруцького повіту, селі Янушівка (410) Новоград-Волинського повіту, селах Пилипи(245), Довжики (107) Житомирського повіту та містечку Рафалівка Луцького повіту (249).[14]

За переписом 1897 р. у Волинській губернії проживало 104 889 російськомовного населення, або 3,5% населення. У містах їх мешкало 44 351 осіб (42,3% загальної чисельності), повітах — 60 538 (57,7%). Найвища питома вага росіян у населенні була зафіксована у повітах з найбільшою кількістю військових та чиновників — Житомирському (5,9%), Луцькому (5,1%) та Дубенському (4,2%), найнижча — у Заславському (1,8%) та Новоград-Волинському (2,4%). Серед міст найвищий відсоток російськомовних було зафіксовано у Ковелі (27,3%) та Житомирі (25,7%), найнижчий — у Старокостянтинові (8,6%) та Овручі (8,8%).[8]

В 1900–1917 роках у Житомирі діяло Товариство дослідників Волині, результатом якого стали бібліотека, Волинський центральний музей (нині Житомирський краєзнавчий музей), першим завідувачем якого був Яків Яроцький.Волинська земля в складі УНР була утворена 2-4 березня 1918 законом про адміністративно-територіальний поділ України. Земський центр — Луцьк. До землі мали увійти Володимирський повіт, Ковельський повіт, Луцький повіт, північна частина Дубенського повіту Волинської губернії. Організація влади не була завершена. Проіснувала майже 2 місяці до 29 квітня 1918 року у зв'язку з утворенням Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Губернія мала складатися з 20 повітів: до наявних 12 повітів планувалося долучити 8 повітів з Мінської губернії: Пінський повіт; Гродненської губернії: Брест-Литовський повіт, Кобринський повіт; У вересні 1920 року край потрапив під польську юрисдикцію, на двадцять років затверджену Ризьким договором 1921 року. Було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку. Більшість східної Волині стала частиною Житомирської області УРСР.Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 18 вересня 1939 року в Луцьк вступили частини Червоної армії, відтак встановлено радянську владу. 4 грудня 1939 року було створено Волинську і Рівненську області у складі УРСР. Під час німецької окупації 1941–1943 років тут існувала об'єднана адміністративна одиниця — генеральний комісаріат «Волинь-Поділля».З 1991 року Волинь у незалежній Україні, проте радянський обласний поділ зберігся.

24.Демографічні та територіальні особливості українців в Україні. Українці відносяться до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи народів. Це – один із великих народів світу (0.7% населення світу), який компактно проживає у центральній частині Європи і розсіяний по цілому світі. Точних відомостей про чисельність українців немає, бо багато із них, що жили в Україні, а особливо за її межами асимілювалися в силу різних причин серед інших народів.

Упродовж тривалого часу українці становили переважну більшість в національному складі населення не лише в цілому в Україні, але й у різних її регіонах (за винятком АР Крим).

Впродовж XX століття чисельність українців збільшувалась, за винятком періоду між переписами населення 1926 і 1939 рр. (На ріст кількості українців в Україні у цей час негативно вплинули насильне виселення за її межі великої кількості заможних селян (названих у свій час куркулями), розправа над творчою українською інтелігенцією, штучно створений голодомор 1932-1933 рр., масові репресії. На зменшення кількості українців в Україні суттєво вплинули також масові депортації населення із західних областей після 1939 року, та відразу після Другої світової війни. Репресованих та депортованих за роки радянської влади, як правило, вивозили за межі України. Із них не всі згодом повернулись в Україну.

На зменшення кількості українців в Україні у XX ст. вплинули дві світових війни, які відбувались на її території: в ході військових дій на фронтах та в умовах чужоземної окупації загинуло чимало військових та мирних жителів українців. Після падіння Української Народної Республіки та після Другої світової війни багато українців з політичних мотивів вимушені були емігрувати з України. Динаміку кількості українців в сучасних межах України впродовж XX століття ілюструють такі дані, млн. осіб:

Повільне зростання кількості українців в Україні в післявоєнний період пов’язане із значними міграціями їх на “ударні будови” колишнього Союзу РСР, зі значними зниженнями природного приросту українців не тільки в містах, але найбільше у сільській місцевості. Внаслідок вище згаданих процесів у післявоєнний період склалася тенденція до скорочення частки українців серед усього населення України. Так, в 1959 р. українці становили 76.8% від усього населення республіки, а в 1989 р. - 72.7%.

На відносне зниження питомої ваги українців у названий період вплинуло і те, що кількість представників окремих національних меншин в Україні зростала швидше, ніж українців, а також за рахунок мігрантів в Україну людей інших національностей з республік колишнього СРСР.

Уявлення про особливості розселення українців в регіонах нашої держави дає таблиця 14. В першій графі пропонованої таблиці показано частку українців від їх загальної кількості в Україні (у відсотках). На названу дату найбільша кількість українців проживала у Київській (10.1%), Дніпропетровській (7.5%), Донецькій (7.3%), Львівській (6.5%), Харківській (5.4%), Вінницькій (4.4%), Полтавській (3.9%), Луганській (3.9%) областях. За ними йдуть Одеська, Хмельницька, Черкаська, Івано-Франківська, Житомирська, Запорізька області (3.6-3.4%). Найменша частка українців (менше 2%) проживала на території АР Крим та Чернівецької області.

Найвищу частку українців серед населення (80-90%) мали області Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Рівненська, Чернігівська, Київська, Житомирська), Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська), центральної частини України (Черкаська, Кіровоградська, Полтавська області), а також Сумська область. Значно нижча питома вага українців у національному складі населення високоіндустріальних областей, де завжди був великий приплив мігрантів з-поза меж України. До них належать області Донбасу (тут українці становлять 56.8-58 % від усього населення), області Придніпров’я (70.8-79.3%), Одеська (62.8%), та Харківська (70.7%) області.

Розглядаючи показник середньої густоти українців в регіонах, необхідно відзначити, що він залежить від кількості українців в регіоні та розмірів площі регіонів. Найвищий цей показник у таких областях, як Київська (135.1 осіб/кв.км), Львівська (113,3 осіб/кв.км), Донецька (103.6 осіб/кв.км), Івано-Франківська (98.6 осіб/кв.км), Дніпропетровська (88.6 осіб/ кв.км), Чернівецька (85.1 осіб/кв.км), Тернопільська (80.6 осіб/ кв.км). Від 50 до 80 осіб/кв.км українців мають Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Луганська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Харківська, Черкаська області. Нижче 50 осіб/кв.км українців припадає в поліських областях (Житомирській, Чернігівській), в центрально-південних областях (Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській). Найнижчою середня густота українців на названу дату була в Херсонській області (33.7 осіб/кв.км та в Автономній Республіці Крим (18.9 осіб/ кв.км).

Ще на початку XX століття відомий український географ Степан Рудницький українську націю відносив до хліборобської, оскільки переважна більшість її проживала у сільській місцевості, а незначна частка - у міських поселеннях. Проте впродовж XX століття внаслідок бурхливого розвитку гірничо-добувної, важкої, легкої та харчової промисловості в Україні суттєво збільшилась кількість міського населення, виросла густа мережа міських поселень, передусім в Донбасі, Придніпров’ї, Центрі та в інших регіонах України. Це суттєво вплинуло на перерозподіл українців між містом і селом. Якщо в 1959 році в міських поселеннях проживало 36.6% усіх українців, то в 1989 р. - 60.3%. За цей час майже на третину скоротилась кількість сільських українців. У сільській місцевості зараз проживає близько 40% українців нашої держави. Найбільша кількість міських українців проживає у міських поселеннях Донбасу, Придніпров’я, в Київській та Харківській областях (70 і більше 80% від кількості українців регіону). Це пов’язано з тим, що індустріальні регіони України мають густу мережу міст та селищ міського типу з багатогалузевою промисловістю.

В межах нашої держави виділяють регіони з високою часткою сільських українців. До них належать області Поділля, Полісся, Карпат. Тут питома вага українців, що живуть у сільській місцевості, становить від 50 до 60 і більше відсотків.

Асиміляторська політика, яка проводилась у колишніх російських - царській та більшовицькій - імперіях, явні та неявні заборони українського слова призвели до звуження сфери фукнціонування української мови. Особливо жорстока і відкрита русифікація проводилась у 70-80-х роках. Внаслідок цього дуже зменшилась кількість українців, що вважають рідною українську мову, а збільшилась кількість тих, які визнали рідною мовою російську. В Україні є три області та республіка Крим, де україномовне населення є в меншості. Це Донецька (30.3%), Луганська (34.7%), Одеська (40.6%), АР Крим (13.6%), включаючи україномовних росіян, які становлять 0.1-0.3 % усього російського населення названих регіонів. У Харківській і Запорізькій областях кількість україно- і російськомовного населення приблизно однакова.