20. Демографічне та історичне ядро української етнонації

Середня Наддніпрянщина — історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного слов'янства, давньоруського населення, а пізніше й українського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави — України. Ядро українського етносу формувалося на землях Середнього Дніпра на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян і деревлян, пріоритет серед яких належить полянам (це засвідчує літописець: «Поляне, яже нине зовомая русь»). Етногенетичним кодом консолідаційного процесу східного слов'янства було, як вже зазначалося, поняття «рос», пізніше «Рус» — «Руська сторона» — «Русь» — «Руська земля» — «Київська Русь». Відповідно до цього змінювалась і назва краю (крайноніма) — Середньої Наддніпрянщини: зародившись у VII ст. від топоніма «рос — рус», вона до IX ст. означала невеличку територію поблизу Києва — «Руську сторону»; із зростанням Києва в політичному житті східних слов'ян — територію майже всього Середнього Дніпра — Київщину і лише з XVI ст.— територію центральної України. Власне ця територія (а вона охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей) і стала з XVI ст. називатися Середньою Наддніпрянщиною.

21.Українські етнічні території у хх ст.

У ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі. На початку ХХ ст.українські землі перебували у складі двохімперій: Російської – близько 85 % і Австро-Угорської – 15 %. У Російській імперії територія розселення українців на пра- вому березі Дніпра – Правобережна Україна – в адміністратив- ному поділі називалася Південно-Західним краєм і складалася з трьох губерній – Київської, Волинської та Подільської.

Із Правобережжям межували південні повіти Мінської, Гродненської та Могильовської губерній, які за складом населення були переважно українськими.

Привіслянський край (офіційна назва) складався з двох польських губерній – Люблінської і Седлецької та українських повітів у них. У 1912 р. на основі останніх була утворена Холм-ська губернія. На території східних повітів Люблінської і Седлецької губерній (так зване Забужжя) також проживали етнічні українці.

Лівобережна Україна складалася з Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній. Чернігівщина й Полтавщина були корінними землями українців. В офіційному адміністративному поділі всі три губернії називалися Малоросією. Харківщина мала історичну назву – Слобідська Україна.

Це була територія внутрішньої української колонізації в межах Російської держави. Ще в першій половині ХVІІ ст. сюди прямували втікачі з Речі Посполитої, одержуючи право жити в слободах – поселеннях, вільних від оподаткування впродовж тривалого часу.Переважно українське населення мали південні повіти Курської та Воронезької губерній.

На території Південної, або Степової, України (Новоросія) царський уряд утворив Новоросійський край у складі Херсонської, Катерино славської і Таврійської губерній. Це були освоєні українцями методом народної колонізації землі Дикого Поля (від південних повітів Бессарабії до Кубані).

Історична Хотинщина – північний повіт Бессарабської губернії – теж населялася здебільшого українцями. Значна частина українців проживала в Сибіру, на Далекому Сході, ПівнічномуКавказі (за межами р. Кубань).