18. Зв'язок природно-кліматичного, геогр.З етнічними особливостями

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони.. Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками. Пономарьов усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць: 1.Природно-історичніобласті;2.Історично-етнографічнірегіони; 3.Історичнізони;4.Етнографічнірайони. Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ. Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина іСіверщина. історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області.. Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов'яно-Сербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля. На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

19.Формування ареалу проживання української етнонації

Одвічними українськими землями вважаються землі Київщини. Полтавщини, чернігівщ., поділля, волині, галичини, Пд.Буковини, закарпвття, Холмщини, Лемківщини та Посяння. До ознак укр.. етносу належить територія Київська, пересковська, Галиччина, закарпаття , чернігово-Сіверська земля.В 1 пол 13 ст.укр землі були поневолені монголами. В 1387р Галицький край відійшов до Польщі. Пд.Буковина і Подунавя з 1389 до Молдовії. Умови зовнішньої небезпеки сприяли міграційним процесам – переселялися в основному у землі Верхнього Подністровя. Перемишльські та Галицькі землі. Консолідація укр. етносу відбувалась в часи козаччини в 16-17 ст. Поширилися етнічні території на Запоріжжя. Напр. 16 ст.активізувалося заселення і освоєння Слобожанщини. Частина укр. заселяла рос. Етнічні території. У 16 ст спостерігався постійний приплив на Дон укр.. населення. Протягом 2 пол.17-18ст. на Лівобережжя сходилися переселенці не лише з Укр. а й з Грузії, Молдавії. Протягом 15-17ст. татари та турки вивезли з Укр. 2-2,5 млн людей Половина з них осіла в Криму.(Виникло етнічно мішане населення) Степові Чорноморсько-Азоавські землі укр.остаточно опанували у 18ст. На кінець 18 ст в основному завершилось формування укр.територій