17.Етногеоргафічні процеси

У процесі розвитку та функціонування структура етносу під дією різних чинників постійно змінюється. Такі зміни визначають як етнічні процеси, причому структурні зміни можуть відбуватися і під дією зовнішніх чинників, і в результаті об’єктивних процесів саморозвитку. А їхній перебіг може як відповідати загальним тенденціям, так і мати деякі унікальні риси, характерні лише для якоїсь спільноти. З огляду на важливу роль географічного простору, усі етнічні процеси мають територіальні виміри, тобто територія, географічні умови висту-пають і чинником, і середовищем змін, поступово трансформуючи територіальну організацію етнічної спільноти, що дає підстави означити їх як етногеографічні процеси. На географічності етнічних процесів, наводячи аргументи економіко-географічного характеру, наголошував ще В. В. Покшишевський (1978).

У сучасній етнологічній літературі за вектором і наслідками змін прийнято виділяти етнороз’єднавчі процеси (етнічна сепарація – відокремлення від етносу його частини та набуття нею рис окремої етнічності, етнічна парціація – поділ єдиного етносу на кілька окремих етносів, етнічна дивергенція – розходження в структурі етносу різних територіальних груп за істотними ознаками (мовою, самосвідомістю, самоназвою, релігією та ін.), яке може зумовлювати до формування нових ідентичностей; етнічна дисперсія – кількісне розпорошення етносу поза межі свої етнічної території, яке призводить до негативних якісних змін) і етнооб’єднавчі процеси (етнічна консолідація – стирання етнографічних і регіональних соціально-політичних відмінностей, ментально-культурне зближення в розрізі горизонтальних і вертикальних зв’язків, етнічна асиміляція – втрата етносом чи його частиною основних рис етнічної культури та самосвідомості, акультурація – сповідування етносом чи його частиною багатьох культурних цінностей сусіднього етносу при збереженні інших самобутніх рис,етногенетична міксація – утворення нового етносу внаслідок злиття неспоріднених, іноді інорасових груп). Слід, однак, зазначити, що процеси асиміляції та акультурації, у випадку, коли вони торкаються лише частини етносу, можуть мати й етнороз’єднавчий характер. У колишньому Радянському Союзі завжди перебільшено мусувалася увага на т. зв. процесах міжетнічної інтеграції та природному характері асиміляції для прикриття жорсткої асиміляторської (русифікаторської) політики держави, хоча також необхідно відзначити, що два протилежні вектори етнонаціонального розвитку (інтеграційні і дезінтеграційні) об’єктивно виділяються і в історичному, і в глобально-географічному аспектах. Причому в багатьох випадках наявними є обидві тенденції.

Залежно від того, які параметри етнічності зазнають трансформацій, виділяють етносоціальні, етнокультурні, етнодемографічні та ін. процеси. Але більшість з них має комплексний соціальний характер. Так, важливими соціально-територіальними змінами супроводжується процес урбанізації, який веде не лише до змін у співвідношенні міського і сільського населення, але й загалом до зміни територіальної організації етнічної спільноти шляхом зміщення центрів ваги, перерозподілу демографічного потенціалу, а також соціальної структури етносу. Процес урбанізації супроводжується різними викликами: криза поколінь, порушення патріархальних традицій і проблема збереження самобутності, соціальні диспропорції тощо. І якщо етнонаціональні спільноти подолають ці виклики, зуміють створити цілісне міське етнонаціонально-культурне середовище, то тоді урбанізація дасть новий поштовх етнонаціональному розвитку.

Безпосередньо з процесами урбанізації пов’язані процеси оновлення (модернізації) етнонаціональної спільноти, внаслідок яких ускладнюється соціальна структура етносу, відповідно до загальносвітових тенденцій (політичних, економічних, інформаційно-комунікаційних, культурних), зовнішніх і внутрішніх викликів у його складі з’являються нові соціальні верстви і групи. Необхідно зазначити, що в науковій літературі процес модернізації часто розглядають доволі вузько, пов’язуючи його лише з промисловим переворотом, унаслідок якого формується нова національна еліта у містах, котра і започатковує нові культурно-політичні рухи. Хоча промисловий переворот, як підтверджує, зокрема, український досвід, може і не привести до формування нового суцільного етнонаціонального середовища у містах.

Серед етнодемогеографічних процесів необхідно виокремити і процеси міграції, вплив яких може мати різноманітні наслідки. Зокрема, масові еміграції зменшують демогеографічний потенціал етнічних спільнот і можуть призвести до етнічної дисперсії. А великі обсяги і прискорений перебіг імміграції може змінити культурне обличчя націй в процесі амальгамації, а до певної міри стати чинником дезінтеграції суспільства, особливо політичних націй.

Необхідно зазначити, що етногеографічні процеси відбуваються в руслі загальногеографічних процесів життєдіяльності суспільства, серед яких виділяють компонентно-структурні (диверсифікація, інтеграція, поляризація) та територіально-структурні процеси (диференціювання, концентрування, агломерування). Етнороз’єднавчі процеси проявляються, зокрема, у формі диверсифікації і поляризації, а етнооб’єднавчі є виявом загальних суспільно-географічних процесів інтеграції та вирівнювання. Територіальна проекція етнічних процесів відображає рівень зрівноваженості стану етносу, виявляючи і напрями розвитку, і лінії розлому чи, навпаки, лінії посилення територіальної зв’язаності. Особливо складними і суперечливими є сучасні етногеографічні процеси в Україні, які мають різновекторний характер і в загальнонаціональному, і у регіональному вимірах, тісно переплітаючись з територіально-політичними тенденціями. На різних рівнях, і у різних регіонах в останні роки об’єктивно наявні дві протилежні тенденції: дальше зростання загальнонаціональної свідомості, а також процеси міжрегіональної етнографічної консолідації, насамперед у західних і центральних регіонах, деякі вияви реасиміляції; і водночас – акультурація етнічно українського населення в російське культурне середовище; наростання етнополітичної поляризації щодо статусу державних мов, геополітичних орієнтацій.

Повільно відбуваються або взагалі не спостерігаються в деяких регіонах процеси модернізації, що загалом засвідчує об’єктивну наявність кризи української етнічності. Нові етнокультурні виклики зумовлює еміграція автохтонного населення, повернення та адаптація депортованих народів, імміграція населення з азійських країн та його інтеграція в загальноукраїнське середовище.