14.Проблеми визначення понять нація,етнос,етногенез

Щодо терміна “нація”, то спочатку він не мав безпосередньо “етнічного змісту”. І лише впродовж ХVІІ–ХVІІІ ст. термін „нація” в Західній і Центральній Європі почав поступово ототожнюватися з населенням держав, громадянством, етнічною приналежністю. Дальші відмінності ідентифікації терміна “нація” в різних регіонах Європи зумовили і сучасні відмінності його розуміння та тлумачення: у західноєвропейських політичних утвореннях імперського типу з поліетнічним складом населення (Франція, Англія та ін.) упродовж ХVIII–XIX ст. його застосовували до всього громадянства, держави, вкладаючи у поняття “національний” політичний зміст, водночас у Центральній та Східній Європі, що переживала або період роздробленості (як Німеччина), або бездержавності (балканські народи, народи Російської та Австрійської імперій), “націю” насамперед почали розглядати як мовно-культурний феномен (у сучасному розумінні народ, етнос).

Отже, при взаємопов’язаному осмисленні феноменів етносу і нації, етнічного і національного, слід визначитись з деякими концептуальними принципами. Зокрема, це: а) змістовна спорідненість, але не тотожність цих двох понять; б) первинність етнічного перед національним. Важливим є і те, що поняття етносу, хоча й увійшло в науковий обіг в Україні і світі значно пізніше, лише з початку ХХ ст., є більш однозначним (особливо в Центральній і Східній Європі).

І тому попри різні концептуальні акценти у підходах до розуміння етнічності, що стосуються передусім походження і розвитку етносів (біологічний, культурно-історичний, соціологічний, психологічний), у них наголос ставлять на таких істотних ознаках етнічної спільноти: порівняно високому ступені історичної стійкості, єдності мови і території формування, культурно-ментальній спорідненості, самоусвідомленні своєї окремішності і цілісності. Сучасний український етнолог М. Тиводар наголошує на дуалістичній, соціально-біологічній природі етнічних спільнот і визначає етноси як “стійкі міжпоколінні природно та історично сформовані на певних територіях динамічні людські спільноти, що, маючи самоназву й усвідомлюючи свою єдність, протиставляють себе всім іншим аналогічним утворенням і відрізняються від них стійкими і своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами” (1998). В англомовній, особливо американській, літературі поняття “етносу” й “етнічності” не є таким однозначним. Наприклад, не зовсім виправдано його застосовуть щодо расових, етнографічних груп, малих корінних народів, котрі перебувають на низькому рівні розвитку, часто протиставляючи поняттю нація та сфері національного загалом.

У процесі дослідження підґрунтя процесів націєтворення, корисним є погляд М.Степика, згідно якого з погляду субстанції (тобто того, що лежить в основі) нація є “наслідок консолідації різних субетнічних груп, які мешкають на певній території, навколо певного етносу, як правило, найбільш численного, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв’язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському” [208, 171]. Визнаючи безперечну конструктивність наведеної думки, щоправда, слід зробити певні зауваження стосовно її формулювання. По-перше, не завжди етнічні групи консолідуються навколо якогось одного етносу; центр тяжіння може і не мати масового матеріального носія, виступаючи в духовній формі – національної ідеї тощо – пропагованій елітними прошарками (традиційним прикладом націєтворення без центральної етнічної групи є США). По-друге, коли йдеться про консолідацію етнічних груп в націю, обов’язково необхідно мати на увазі політичний характер цього процесу: нація завжди утворюється внаслідок політизації етносів, представники яких мешкають на відповідній території. Фактично, лише в національній державі можуть бути забезпечені найширші можливості розвитку соціально-історичної культури етносу, більш надійного механізму людство не виробило. Причому процес політизації етнічних груп виконує, серед іншого, функцію подолання культуретнічної обмеженості й відокремленості, в якій існує зазвичай та чи інша донаціональна спільнота, і забезпечує тим самим її історичне буття.

Розвиваючи погляд, що формування нації починається не з “чистого листа” (серцевиною процесу націєтворення є політизація культурно-історичних спільнот, які мешкають на певній території і традиційно називаються етносами), варто наголосити на існуючій термінологічній проблемі. Адже у співвідношенні понять “етнос” і “нація” в сучасній, навіть науковій, літературі спостерігається певна плутанина, що задля ясності вимагає низки зауважень і в даній роботі.

Підчас недостатнє розведення зазначених понять, не в останню чергу пов’язане з їх етимологією. Адже, походячи з грецької мови, термін “έΰνος” означає народ, плем’я. З іншого боку, західні вчені насамперед відзначають, що коріння терміна “нація” походить від латинського слова “nasci” – народитися, з якого виник іменник “natio”, що означає “порода, рід, раса”. Вже в походженні цих термінів неважко побачити нечіткість відмінностей.

Аналіз існуючих сьогодні поглядів на співвідношення понять “етнос” і “нація” [див., напр.: 76, 8; 78, 10; 246, 12] дозволяє виділити чотири основні позиції:

1. поняття “етнос” і “нація” є тотожними за змістом;

2. “етнос” є ширшим за змістом терміном, або, за Л.Гумільовим, “етнос” є родовим поняттям, а “нація” – видовим;

3. більш широким поняттям у цій парі є “нація”, адже структурно містить у своєму складі етноси внаслідок їх політизації;

4. першочергова відмінність між цими конструктами полягає в часових характеристиках: етноси існують у феодальних суспільствах, а нації виникають пізніше, з розвитком ринкової економіки.

Перший підхід на сучасному етапі розвитку науки про націю не можна вважати правомірним і застосування його припустиме лише в тих роботах, де йдеться про етнонаціональні спільноти взагалі, без урахування їхньої специфіки.

Четвертий серед виділених підхід, який стосується відмінностей між виникненням етносів і націй в історичному часі, не вступає в суперечність з іншими двома – тому зосередимось на винайденні компромісу між другим і третім підходами.

Взагалі, традиційно склалося два значення терміна “етнос”:

1. широке, згідно якого цей термін означає будь-яку форму етнонаціональної самоорганізації і вживається для позначення роду, племені, народності, нації (а також тих, що будуть розгортатися в майбутньому і на даному етапі ще не виділені науковцями) – їх ще називають соціально-етнічними формами спільності людей;

2. вузьке (етнос = народність – як форма етнічної спільності людей, що є наступною після родоплемінної і передує нації; форма, якій у нерозвиненому вигляді властиві більшість ознак нації: відносна спільність мови, спільність території, певні економічні зв’язки, спільність деяких рис культури, етнічне самоусвідомлення і самоназва).

Найбільш ефективного консенсусу в цій термінологічній проблемі можна досягти, якщо в першому випадку вживати поняття “етнонаціональні спільноти”, а термін “етнос” вживати тільки у вузькому значенні.

Проте це не вирішує проблеми стосовно того, яке поняття слід вважати ширшим – “етнос” чи “нація”? Суперечність між цими двома позиціями можна успішно розв’язати використанням поняття “етнічна група” (або “субетнічна група”).

Згідно Е.Сміта, етнічна група – це тип культурної спільноти, що надає великої ваги міфу про походження ті історичній пам’яті і вирізняється серед інших однією або кількома культурними особливостями (релігією, мовою, звичаями тощо) [199, 290]. У продовження можна додати, що це такий тип культурної спільноти, який характеризується компактним проживанням у межах однієї держави-нації, на відміну від етносу, котрий представляє собою сукупність розселених по всьому світу етнічних груп з однаковими культурними характеристиками. Для порівняння з наданим Е.Смітом визначенням етнічної групи можна запропонувати таке тлумачення нації: нація – це тип етнополітичної спільноти, що надає великої ваги власній політичній суб’єктності та активній участі в усіх сферах суспільного життя нарівні з іншими учасниками самоорганізації світового простору.

Отже, якщо йдеться про групу індивідів однієї етнічної належності як самостійного суб’єкта дії (культурної, соціальної, політичної тощо), то слід використовувати поняття “етнос”. У тих же випадках, коли така група виступає об’єктом дослідження в складі національної спільноти, більш обґрунтованим є застосування поняття “етнічна група”. Адже видається сумнівною можливість існування десь у світі етносів, всі без винятку представники яких мешкають в одній країні. Це стосується не тільки так званого іноетнічного населення, а й представників титульних етносів. Так само й український етнос не входить повною мірою до складу української політичної нації: він “розлитий” по світовому простору і включає в себе як мешканців України українського походження, так і діаспору. Тому більш зручним і науково точним є погляд, що нації складаються не з етносів, а з етнічних груп.

У такому розумінні поняття “етнос” є ширшим із тієї позиції, що виступає загальнозначущим стосовно всіх стадій розвитку етнонаціональних спільнот: роду, племені, народності, нації (М.Степико) [див.: 221, 18; 221, 43-45]. Але поняття “нація” є ширшим, тому що позначає феномен, який складається з чисельності етнічних груп, об’єднаних спільною політичною метою.

До того ж, окреслене розведення понять “етнос”, “етнічна група”, “нація” обґрунтовує погляд про недоречність вжиття терміну “національні меншини” як такого, що теоретично применшує роль у житті нації представників тих етнічних груп, що знаходяться в кількісній меншості. (У першу чергу це стосується коректності формулювання відповідних законодавчих і нормативних актів, і – як наслідок – повсякденного спілкування). А застосування поняття “титульний етнос” припустиме лише в тому розумінні, що походить від англійської “title” (назва), і титульний етнос залишається певною домінантою виключно в тому розумінні, що дає самоназву і символічні атрибути державності всій нації.

Етногенез-процес формування та розвитку етнічних спільнот. 1)культурно-антропологічні чинники: культура,мова,антропологічні ознаки; 2)комплекс біогеографічних чинників, визначення етносу як аспект життя природи(частина природи)

Етнос-частина природи. Степан Рудницький розвинув географічну картографію. Основи української політичної та військової географії. Обгрунтував роль географічних факторів у розвитку українського етносу.

Лев Гумільов "География етноса в исторический период" (1992р). Етнос-біогеографічна категорія,він визначає етнос як невідємний елемент біосфери,який несе в собі генетичний код,того природного довкілля в якому він зароджувався чи сформувався. Валентин Мороз виділяє геокосмічне ядро українців- Волинь,район Зх і Пд. Бугу- "Божа земля".