13.Історія етногеографічних досліджень в Україні

Етногеографічний напрямок досліджень окреслився в Україні у середині і 2-й половині ХІХ ст. Росіяни, поляки, румуни, угорці були незацікавлені у правдивих етногеографічних дослідженнях на етнічно українських землях, оскільки вони становили небезпеку їхньому пануванню в Україні. На прикладі долі П. Чубинського бачимо міцний зв’язок між етногеографічними дослідженнями та політикою. Значення етногеографічних знань для вільного самовизначення українського народу яскраво проявилося у добу національно-визвольної боротьби 1917–1920 рр.   Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з’явилися у середині ХІХ ст. – А. Шафарика (1843 р.), П. Кеппена (1851 р.), К. Черніга (1855 р.). Відтоді укладено й опубліковано не один десяток етногеографічних описів, карт, спеціальних досліджень, присвячених усій етнічній території українців чи окремим її частинам. Великий внесок у становлення української етнічної географії зробив С.Рудницький, у її розвиток – В. Кубійович. В умовах хрущовсько-брежнєвського СССР етногеографічні дослідження в УССР провадив В. Наулко. У 1-й пол. ХХ ст. у визначення межі етнічної території українського народу зробили внесок С. Рудницький, В. Кубійович, М.Кордуба, В. Францев, В. Бутович, Л. Берг, С. Томашівський, Є. Карський, Д. Багалій, М. Грушевський, Ф. Максименко та інші дослідники, у 1960-х рр. – В. Наулко.

Основним здобутком української етногеографії 20-х, 30-х років ХХ ст. стала підготовка та видання за редакцією В. Кубійовича таких фундаментальних комплексних праць з географії недержавної на той час України, як “Географія українських і сумежних земель” (Львів, 1933), “Атлас України і сумежних країв” (Львів, 1937), які детально і на високому науковому рівні відобразили основні демогеографічні та етногеографічні параметри України. Це дає підстави саме В. Кубійовича ввважати фундатором нової української етногеографії та демогеографії.

В. Кубійовичем карта “Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939” (опублі-кована у 1953 р., у 1983 р. перевидана з доповненнями), що детально, з точністю до 5%, відображає етнічний склад населення всіх поселень Галичини в межах української етнічної території напередодні Другої світової війни.

Українознавці розуміли визначальне значення межі української етнічної території для територіальних обрисів України не лише як культурно-історичного утворення, але й державно-політично-економічного. В. Кубійович у 1940-х р. на питання «Що таке українські землі?» відповідав таким чином: «Ми окреслюємо Україну як територію, яку сьогодні заселюють українці, себто як українську національну територію без огляду на те, до складу яких держав вона входить. Границі українських земель лежать там, де проходять границі українського народу, його мови і культури. Вони тягнуться від Тиси, устя Дунаю, Чорного моря і Кавказу на півдні до боліт Полісся і верхів'я Десни на півночі, від Попраду, Сяну, Вепру й Біловежі на заході по надкаспійськіпустелі й Дін на сході, за якими простягаються ще й українські колонії аж до берегів Тихого океану».

Актуальність етногеографічних досліджень зростала під час активного виборювання українцями незалежності своєї держави. Українські політичні лідери, починаючи від Б. Хмельницького, прагнули, щоб Українська держава охопила всю українську етнічну територію. Етногеографічна карта України була одним з перших масових видань періоду УНР. У часи російсько-комуністичної диктатури упродовж півстоліття етногеографічні дослідження й оприлюднення етногеографічної інформації відбувалися дозовано, під суворим контролем КПСС. Лише Пєрєстройка і незалежність України створили для української етнічної географії умови розвитку без партійного і без російського диктату. Як і в більшості європейських країн, в Україні провадиться історично-етнографічне картографування, досліджується етнічна будова країни в її історичному розвитку, що допомагає виробленню оптимальної політики держави в етнічній сфері, зростанню рівня етнічної самосвідомості серед широких верств населення, формуванню і розвитку української національної самосвідомості. Етногеографічна інформація міститься у навчальному курсі «Географія України», обов’язковому для вивчення у середніх загальноосвітніх школах України (у підручниках і атласах). РС етногеографічні дослідження не проводились. Журнал "УІЖ" зявився 1957 р.,"Наукова Україна". Роботи Юліана Бромлея-загальна етногеографія,"Очерки теории етноса". Соломон Ілліч Бучук,Микола Чебоксаров.

Ю.Бромлей-"географія населення розглядає людину як носія,виробника та споживача матеріальних благ. Водночас етногеографія,насамперед розглядає людину як носія етносу, частину етнічної спільноти і етнічного простору".

В.Наулко-"Географія розміщення народів в УРСР" (1966р.),Р.Старовойтова "Етнічна географія УРСР"(1979р).

80-х р. розроблені основні принципи виокремлення,класифікації спільностей,виокремлення етногеографічних методів,методів складання карт та впливу міграційних процесів.

Набутком етногеографії України є розвідка Винниченка "Українці в державі колишнього СРСР"- 1992р.(історико-географічний ракурс). Атласи: "Українці-східна діаспора"(1992р.), "Національні меншини України 1920-30 х р."(1996р).

Діє Інститут Українознавства та Інститут дослідження діаспори- Вінничук,О.Гуржій, М.Дністрянський,Б.Заставецький .