12.Розвиток етногеографії в рс

В умовах СССР вихолощення терміну «нація», практика вживання слова «національність» і у значенні «нація», і у значенні «етнос», і як ознаки етнічної приналежності призводили до того, що різниця між етнічним і національним була відома вузькому колу радянських етнографів. І сьогодні навіть у наукових українознавчих текстах поняття, де використовуються прикметники «національний» та «етнічний», не є загальновизнаними і зрозумілими, не мають необхідної для термінів однозначності, що вже казати про практику вживання їх у засобах масової інформації. Термін «українська етнічна територія» не є тотожним терміну «українська національна територія», який цілком природно дедалі частіше ототожнюється з терміном «українська державна територія».

Водночас активізувалися й дослідження в галузі демоетногеографії, які були здійснені українськими науковцями (В. Садовський, Т. Олексіюк, В. Кубійович, Й. Шимонович) упродовж 20–30-х років минулого століття. В їхній основі – аналіз демогеографічних втрат українського народу в часи Першої світової війни, у т. ч. і внаслідок міграцій та депортацій з окраїнних регіонів, а також асиміляційної політики новоявлених держав, проблеми фальсифікацій результатів переписів та розселення українців на окраїнах та поза межами української етнічної території.

За підрахунками С. Рудницького, територія, щодо приналежності якої етнічним українцям не було сумнівів, становила на початку 1920-х р. 905 тис.  км? і мала 51 млн. 249 тис. мешканців (з яких близько 71,3 % становили етнічні українці). До неї прилягали суцільні українські землі з неусталеними і остаточно невизначеними  межами. Разом з безсумнівно українською етнічною територією ці землі утворювали «максимальну територію України».

Основним здобутком української етногеографії 20-х, 30-х років ХХ ст. стала підготовка та видання за редакцією В. Кубійовича таких фундаментальних комплексних праць з географії недержавної на той час України, як “Географія українських і сумежних земель” (Львів, 1933), “Атлас України і сумежних країв” (Львів, 1937), які детально і на високому науковому рівні відобразили основні демогеографічні та етногеографічні параметри України. Це дає підстави саме В. Кубійовича ввважати фундатором нової української етногеографії та демогеографії.

За підрахунками В. Кубійовича українські етнографічні землі у 1933 р. розкидалися на площі 932,1 тис. кв.км. З них 728,5 тис. кв.км. припадало на суцільну українську етнічну територію, а решта простору  – 203,6 тис. кв.км – була мішаною українською етнічною територією (Стародубщина, Крим, Східне Передкавказзя) підпорядкованою РСФСР.  Лише 443,1 тис. кв.км. суцільної української етнічної території були в адміністративному підпорядкуванні УССР-СССР, близько 40 % її належали Польщі (132,2 тис. кв.км.), РСФСР-СССР (114,3 тис. кв.км.), Румунії (17,6 тис. кв.км.), Чехо-Словаччині (14,9 тис. кв.км.),  БССР-СССР (6,4 тис. кв.км.). Відновила свою роботу й Статистична комісія НТШ (у 30-ті роки – Комісія національної економіки, соціології і статистики). Зросла кількість статистичних видань в УРСР у складі СРСР (щорічники “Народне господарство України”, квартальники “Фабрично-заводська промисловість” (1924–1928), “Вісник статистики України” (1928–1932) та ін.), які, однак, через тоталітарний характер політичного режиму відзначалися необ’єктивністю.

В. Кубійовичем карта “Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939” (опублі-кована у 1953 р., у 1983 р. перевидана з доповненнями), що детально, з точністю до 5%, відображає етнічний склад населення всіх поселень Галичини в межах української етнічної території напередодні Другої світової війни.

Наукове осмислення всіх соціально-політичних проблем особливо жорстко регламентувалося радянською ідеологією в УРСР. Це стосувалося і соціально-політичної географії, яка поряд з вираженою ідеологічною заангажованістю мала фрагментарний оглядовий характер і переважно стосувалася зарубіжних країн. Не набула широкого розвитку в УРСР і етногеографія, до позитивів якої слід віднести лише аналітичні і картографічні праці В. Наулка (1965; 1966). Серед картографічних матеріалів, підготовлених в часи перебування України в складі тоталітарного СРСР, які і по сьогодні мають певне значення як інформаційні джерела, слід виділити „Атлас народів світу” (1964) та „Карту сучасного етнічного складу населення” (1966), підготовлену В. Наулком.