Оновні форми кредиту
Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний. Комерційний кредит — кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежу і оформляється векселем. Надається з метою прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка. Банківський кредит — кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позик. При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за нижчу ціну (відсоток). Споживчий кредит — кредит, який надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами та торговими компаніями приватним особам для придбання товарів тривалого користування. Виступає у формі комерційного кредиту (у разі продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у разі надання позик на придбання споживчих товарів) і надається, як правило, до трьох років. Ціна за користування споживчим кредитом досягає 30%, внаслідок чого населення витрачає на оплату цього кредиту до 20% своїх доходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати). Іпотечний кредит — кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позик під заставу нерухомості. Державний кредит — кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади) фізичними та юридичними особами. Існує у формі державних позик, про що йшлося у попередній темі. Міжнародний кредит — кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками та державою) однієї країни підприємствам та урядам інших країн. Міжнародний кредит надають також міжнародні та регіональні фінансово-кредитні установи. Щоб з'ясувати, за допомогою яких інститутів здійснюється акумулювання вільних грошових коштів та їх перетворення на позичковий капітал, необхідно визначити сутність банківської системи, зокрема банків.
(48)
17.4. Ринок цінних паперів
Ринок цінних паперів — це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Ринок цінних паперів ще називають фондовим ринком. Це пов'язано з тим, що цінні папери за своєю економічною суттю є відображенням певних фондів — матеріальних або грошових.
(49)
Фондові біржі мають організаційно-правову форму приватних акціонерних товариств (США, Англія, Японія) або державних інститутів (Німеччина, Франція). Біржі керуються біржовим комітетом, який обирається загальними зборами акціонерів.
Фондова біржа обслуговує так званий вторинний ринок цінних паперів, на якому відбувається рух раніше випущених акцій та облігацій. Фондова біржа виконує такі функції: забезпечує мобілізацію тимчасово вільних грошових засобів; встановлює ринкову ціну (курс) цінних паперів; здійснює переміщення (перелив) капіталу між галузями.
Практика діяльності фондових бірж потребує визначення напрямів, темпів та закономірностей динаміки курсів акцій. Тому на найбільших біржах розраховують спеціальний показник, який відбиває ці процеси. Так, на Нью-Йоркській фондовій біржі розраховується так званий індекс Доу-Джонса - усереднений курс 65 най-впливовіших акціонерних товариств США, акції яких здійснюють тут обіг. Розраховується він в пунктах (проміле, тобто тисячних долях).
(50)
Аграрні відносини. Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Слово “аграрний” латинського походження і в перекладі на українську мову дослівно означає “земельний”. Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об’єкта власності — з іншого. Але земельні відносини — це лише один бік аграрних відносин. Другий пов’язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв’язків по горизонталі та вертикалі як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов’язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. На цьому шляху поступово створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові. Провідними в системі аграрних відносин виступають відносини власності, які визначають характер усієї сукупності економічних відносин. У вітчизняній економічній літературі аграрні відносини розглядають не як земельні відносини, а більш широко — як економічні відносини. Тобто аграрні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва (в тому числі і в особі держави) і суспільством у цілому, сільськогосподарськими чи промисловими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях агропромислового комплексу продукту.
(51)
Рента (від фр. rendre - віддана) - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.
Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.
Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком.
Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютний монопольна (рис. 12.5).
(53)
Народнé господáрство — економічний термін, який використовується для позначення сукупності галузей і сфер виробництва, споживання та обміну.
У ширшому значенні — це історично обумовлена сукупність галузей виробництва даної країни, взаємопов'язаних між собою поділом праці.
(56)
Система національних рахунків (СНР) — це сукупність показників послідовного та взаємопов'язаного опису найважливіших процесів і явищ економіки: виробництва, доходів, споживання, нагромадження капіталу тафінансів. Ця система застосовується в умовах ринкових відносин.
Національні рахунки розробляються Державним комітетом статистики згідно зі стандартом СНР, прийнятим міжнародними організаціями у 1993 р.
Відповідно до міжнародного стандарту у СНР інституційні одиниці групуються в п'ять секторів:
нефінансові корпорації, до яких належать інституційні одиниці, які займаються ринковим виробництвом товарів і послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток;
фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансових послугах чи допоміжній фінансовій діяльності (банки, страхові компанії тощо);
сектор загального державного управління, до якого належать органи управління центрального та місцевого рівнів, некомерційні бюджетні організації, фонди соціального страхування;
сектор домашніх господарств, що об'єднує фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках як фізичних осіб-підприємців;
сектор некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства (НКОДГ), до якого входять інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій) безоплатно або за цінами, що не мають економічного значення.
У Системі національних рахунків відображається розвиток економіки на різних стадіях процесу відтворення, показується рух товарів і послуг, а також стан виробництва та використання валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості).
Стадія виробництва характеризується показниками випуску, проміжного споживання, валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості).
Випуск — це вартість товарів і послуг, що є результатом виробничої діяльності одиниць — резидентів у звітному періоді.
Проміжне споживання містить витрати на товари та послуги, які використані інституційними одиницями для виробничих потреб.
(57)
Національний дохід - це частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість (V + т).
Національний дохід - це один із основних узагальнюючих статистичних показників, який використовується в системі національних рахунків.
Першу спробу визначити джерела національного доходу зробили меркантилісти, які вважали, що багатство суспільства (вони не вживали термін "НД"нагромаджується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої).
(58)
Протягом майже сімдесяти років у колишньому Радянському Союзі розвивалась і використовувалася система макроекономічних показників, яка мала назвуБаланс народного господарства (БНГ). Характерною особливістю цієї системи був поділ суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери:
o матеріальне виробництво;
o невиробнича сфера.
Відповідно до цієї концепції, сукупний суспільний продукт (ССП) та національний доход (НД) як основні макроекономічні показники БНГ створювалися лише виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта тощо), в розрахунок не брався. Вилучення послуг із сфери економічного виробництва в радянській статистиці відображало низький рівень економічного розвитку, недорозвинену сферу послуг, а також те, що пріоритетом економічної політики було проголошено розвиток матеріального виробництва.
Баланс народного господарства за 1923-1924 рр., розроблений в ЦСУ СРСР під керівництвом П.І.Попова і опублікований 1926 р., було визнано одним із перших у світі офіщйних розрахунків макроекономічних показників. Знадобилося ще майже чверть сторіччя, перш ніж аналогічні макроекономічні розробки з'явилися в таких капіталістичних країнах, як США, Англія, Голландія та ін. Проте ці розрахунки були проведені вже у формі Системи національних рахунків (СНР), яка виникла на основі вдосконалення методології розробки БНГ.
Відомо три історичні етапи розвитку систем макроекономічних показників (табл. 15.1).
Таблиця 15.1.
Три етапи розвитку систем макроекономічних показників.
1-й етап |
30-і - початок 50-х рр. |
У колишньому СРСР склалась і закріпилася система статистичного обліку у формі БНГ |
2-й етап |
50-60-і роки. |
У міжнародній статистиці фактично і офіційно функціонують дві різні за змістом і формою системи макроекономічних показників: o СНР - в капіталістичних країнах, o БНГ - в соціалістичних країнах |
3-й етап |
70-і роки. - до ц.ч. |
Практично всі країни світу переходять до використання СНР |
(59)
Економі́чне зроста́ння — зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та найкращих форм організації виробництва.
Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:
фактори пропозиції;
фактори попиту;
фактори розподілу.
Фактори пропозиції включають:
кількість і якість природних ресурсів;
кількість і якість трудових ресурсів;
обсяг основного капіталу (основні фонди);
Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.
Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.
Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.
Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.
(61)
Основними причинами виникнення безробіття є:
1) добровільне звільнення з метою пошуку більш сприятливого варіанта трудової діяльності;
2) спад виробництва на підприємствах;
3) зниження попиту на ряд професій та ін.
Безробіття породжується й відрізняється різною тривалістю й соціально-економічними наслідками. Залежно від цих критеріїв розрізняють: фрикційне, сезонне, структурне, циклічне та інституціональне безробіття.