Типи, форми і види власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

(14)

Перехідна економіка — це особливий стан економічної системи на етапі її становлення (еволюції до зрілого врівноваженого стану) і реформування (еволюції до нової економічної системи, до нового врівноваженого стану).

Циклічність економічної еволюції обумовлює періодичність настання перехідних станів економіки. При цьому про перехідну економіку можна говорити, спираючись на різні класифікації економічних систем, що їх було розглянуто в попередніх розділах цієї теми, тому що перехідна економіка — це проміжний стан економіки, період перетворення, трансформації, наприклад, традиційної економічної системи в ринкову (функціональний підхід до класифікації економічних систем); індустріального суспільства в постіндустріальне (критерій класифікації — ступінь індустріально-економічного розвитку); феодального способу виробництва в капіталістичний (формаційний підхід).

Зміст перехідної економіки виявляється в її основних рисах.

Перша — несталість стану. Важливо знати, що вона може бути притаманною і зрілому станові економіки, але це несталість функціонування, коли зміни є засобом досягнення мети системи, забезпечення її врівноваженого стану. Несталість перехідної економіки — це несталість розвитку, коли зміни спрямовані на підвищення несталості системи, що існує, на її поступове перетворення на нову систему.

Друга — суперечливість. Елементами перехідної економіки можуть бути економічні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить перехідним формам, які є виявом трансформації систем. Саме перехідні форми, що в подальшому перетворюються на елементи нової системи, характеризують спрямованість перехідних процесів.

Третя — альтернативний характер розвитку. Несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів. Як приклад досить вказати на численність моделей перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Внаслідок альтернативності перехідної економіки правомірним є питання про ймовірність повернення до старого стану. Важливо пам'ятати, що несталість та альтернативність — це риси певної стадії еволюційного економічного циклу, стадії трансформації старої системи в нову, тому просте повернення до колишнього стану суперечило б змісту суспільної еволюції.

Четверта — історичність, яка виявляється у певній специфіці перехідних процесів у різних країнах, що пов'язано з соціально-політичними, економічними, національними, культурними та іншими особливостями регіону, країни, особливостями певного історичного періоду перетворень.

(15)

По́діл пра́ці — диференціація, спеціалізація трудової діяльності. При вертикальному поділі праці відбувається розподіл за рівнями, наприклад, розмежовується виробництво іуправління підприємством. При горизонтальному поділі праці розподіляються види робіт в межах одного рівня, наприклад, виділяються виготовлення, обробка деталей виробу і збір виробу з цих деталей.

Міжнародний поділ праці — це концентрація виготовлення окремих видів товарів у тих країнах, де їхнє виробництво є економічно вигідним у зв'язку з географічним розташуванням,кліматом та наявністю природних ресурсів, а також ресурсів праці і капіталу. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

По́діл пра́ці, суспільний поділ праці — об'єктивний процес розчленування окремих видів праці, одночасне співіснування їх у суспільному виробництві.

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі

Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.

По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи розвитку поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.

По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

(16)

Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне функціонування суспільного виробництва. Суспільство знає дві основні форми господарювання: натуральне виробництво і товарне виробництво.

Історично першою формою організації суспільного виробництва, яка панувала протягом тривалого часу, було натуральне виробництво, тобто таке виробництво, в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для задоволення власних потреб безпосереднього виробника, тобто для внутрішньогосподарського споживання. Найбільш характерним цей тип виробництва був у докапіталістичних суспільствах. Певною мірою він зберігся і до сьогодні в різних країнах, у тому числі в Україні (наприклад, ' виробництво на садово-городніх ділянках).

Характерними рисами натуральної форми виробництва є: економічна замкненість, примітивна техніка і технологія, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці. Натуральне виробництво малоефективне, консервативне. Йому притаманні прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.

Натуральне виробництво відповідає такому рівню розвитку продуктивних сил і економічних відносин, які зумовлюють надзвичайно обмежену мету виробництва, низький і одноманітний рівень власних і суспільних потреб. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту всередині суб'єкта господарювання, самими виробниками. Національна економіка при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, помість, общин та ін).

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організаційна форма суспільного виробництва, коли продукти праці виробляються економічно відособленими виробниками не для власного споживання, а для суспільних потреб, що визначаються ринком, тобто для купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими обмінюються відособлені виробники, стають товарами.

Характерними рисами товарного виробництва є:

– суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва;

– обмін продуктами праці між виробниками;

– економічна відокремленість виробників;

– свобода вибору виробничих ресурсів, засобів і цілей виробництва;

– наявність конкуренції;

– вільне ціноутворення;

– стихійність розвитку.

(17)

Товар - це продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу, а не для особистого споживання. Товаром може бути як речовий продукт, так і послуга або інформація, а також робоча сила (праця), земля, капітал тощо, які, хоч і не є продуктами праці, в умовах розширеного товарного виробництва, коли воно стає загальним, перетворюються в товари.

Будь-який товар має дві властивості: задовольняти якусь людську потребу і властивість обмінюватися на інші товари. Перша з них називається корисністю або споживчою вартістю товару, друга - міновою вартістю, яка є формою більш глибокої суті - цінності або вартості товару.

Товар як споживча вартість (корисність) є, насамперед, предметом, річчю, послугою, яка завдяки своїм властивостям корисна для людей, задовольняючи якусь певну їх потребу (чи групу потреб) - як предмет особистого споживання або як засіб виробництва. Властивість задовольняти ті чи інші потреби (споживчу вартість або корисність) мають не лише продукти праці, але й блага, що безпосередньо дані нам природою - повітря, вода, сонячне тепло і світло тощо. Проте вони не створені людською працею і не є товаром. Це означає, що споживча вартість безпосередньо не відбиває ніяких суспільно-економічних відносин, а відображає відносини між людьми та речами, що задовольняють їх потреби.

Споживча вартість - це річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

(18)

Гроші — це загальновизнаний засіб обміну товарів і оплати різних платежів. Вони полегшують обмін, роблять його ефективним. Роль грошей може виконувати товар, який визнається всіма продавцями і покупцями як засіб обміну. У ролі грошей у процесі розвитку обміну використовувалось багато товарів. Ми вже відзначали, що на ранніх стадіях розвитку товарного виробництва існував простий товарний обмін товару на товар. На зміну товарному обміну прийшла епоха товарних грошей, у ролі яких використовувались хутро, слонова кістка, худоба, зерно та інші речі (рис. 1.11).

На зміну товарним грошам прийшли металеві гроші, спочатку в зливках, а потім у монетах. їх поява сприяла розвиткові

обміну. Вважають, що вперше монети з'явились у Китаї і на Близькому Сході у VIII—VI ст. до н.е. у формі золотих і срібних кружечків.

У сучасній економіці поряд із готівкою — паперовими грішми і розмінною монетою — використовуються так звані банківські гроші. Це безготівкові гроші, якими володіють підприємства. Вони записуються на спеціальних рахунках підприємств у комерційних банках. Банки допомагають підприємствам здійснювати взаємні розрахунки, оплачувати товари і послуги. Оплата товару здійснюється шляхом зменшення суми на рахунку одного підприємства і збільшення на рахунку іншого. Безготівкові розрахунки становлять 75—95% у загальній сумі грошового обігу.

(19)

Теорії грошей - це сукупність поглядів різних напрямів світової економічної думки про роль і місце грошей в економіці. У світовій економічній думці існує два напрями теорії грошей:

1) класичний, неокласичний та сучасний монетаристський;

2) кейнсіанський, неокейнсіанський та посткейнсіанський.

Перші спроби теоретично осмислити сутність грошей та їх місце в економічному житті суспільства належать античним мислителям Ксенофонту, Платону, Аристотелю. Ідеї Аристотеля набули розвитку в економічній теорії XVI-XVIII ст. - кількісній теорії. її основоположники - французький економіст Ш. Монтеск’є і англієць Д. Юм стверджували: гроші не мають внутрішньої вартості, їх вартість, як і рівень цін, залежить від кількості грошей в обігу. Чим більше грошей в обігу, тим вищі ціни і навпаки. Це твердження розповсюджувалося як на металеві, так і на паперові гроші.

Прихильники кількісної теорії повністю ігнорують не лише функцію грошей як міри вартості, а й функцію грошей як скарбу, яка регулює кількість грошей при металевому обігу. На початку XIX ст. кількісну теорію грошей захищав Д. Рікардо, який, на відміну від інших її прихильників, намагався поєднати цю теорію з теорією трудової вартості.

З переходом до системи паперових грошей кількісна теорія отримує все більше розповсюдження, адже вона дуже органічно поєднує природу і закони обігу паперових грошей. У цих умовах кількісна теорія стає керівництвом для регулювання грошової маси в країні як спроба впливу на рівень товарних цін і стан господарської активності. Методи цього впливу розробив Дж.М. Кейнс, який вважав: зростання в обігу грошової маси і обсягу кредитних ресурсів тягне за собою пожвавлення економіки, зростання інвестицій та доходу і повну зайнятість. Сьогодні кількісна теорія переживає другу молодість в економічному вченнімонетаристів.

Монетаризм - економічна теорія, згідно якої кількість грошей в обігу є фактором, що визначає формування господарської кон’юнктури, визнає прямий зв’язок між зміною грошової маси в

обігу і обсягом ВНП (ВВП).

Ця модифікація розпочалася з досліджень І. Фішера - глави монетаризму. Він розробив свою версію кількісної теорії, центральне місце в якій належить рівнянню обміну Фішера. Суть цього рівняння полягає у тому, що сума грошей, виплачених за товари і послуги, є добутком кількості реалізованих товарів і послуг і рівня їх цін.

де М - пропозиція грошей;

V - швидкість обігу грошей;

Р - загальний рівень цін (індекс цін);

<2 - пропозиція товарів і послуг (реальний сукупний продукт - У).

З даної залежності І. Фішер зробив висновок: ціни товарів (Р) знаходяться в прямій пропорційній залежності від кількості грошей в обігу (М) і оберненій пропорційній залежності від кількості товарів і послуг (0.

Тому рівень цін повинен зростати або знижуватися залежно від зміни кількості грошей в обігу, якщо водночас не відбуваються зміни у швидкості їх обігу (V) або у кількості товарів, які обміню-

ються. Це дозволяє обчислити потрібну грошову масу в обігу, формула якої одержала назву закону Фішера:

Останнє рівняння показує, що кількість грошей не може бути довільною (невмотивованою). Так, якщо зростають ціни, то при незмінному обсязі виробництва і незмінній швидкості обігу грошей їх маса повинна бути збільшеною. Якщо ж швидкість обігу грошей зростає, а ціни і обсяги виробництва незмінні, то країна може обходитися меншою кількістю грошей.

(20)

рошова система - це форма організації грошового обігу, що історично склалася в даній країні, і закріплена законодавчими актами. Грошові системи сформувалися з утвердженням централізованих держав (XVI-XVII ст.).

У світі існують різні системи грошового обігу, вони визначаються специфікою економіки кожної країни. Проте розвиток грошових систем підпорядкований певним загальним закономірностям, що проявляється у майже синхронній зміні типів грошових систем у процесі їх еволюції (див. схему "Система грошового обігу").

Нинішні грошові системи включають в себе такі основні елементи:

- певну грошову одиницю (її найменування і масштаб цін);

- види державних кредитних і паперових грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу;

- форми і умови безготівкового платіжного обігу;

- порядок обміну національної грошової одиниці на іноземну і валютні курси;

- органи, що відають організацією грошового обігу. Історично існували три типи грошових систем - біметалізм,

монометалізм і система кредитних грошей. В основі грошової системи біметалізму знаходяться два метали - золото і срібло. Однак біметалізм виявився нежиттєвою системою, адже існування двох мір вартості суперечить суті грошей як єдиного загального еквівалента. Тому у другій половині XIX ст. у більшості європейських країн і в США утвердилася система золотого монометалізму.

Система золотого монометалізму у своєму розвитку пройшла два етапи: 1) система золотомонетного обігу; 2) система номінальних грошових знаків (банкнот) із золотозливковим чи золотодевізним стандартом. В кінці 60-х років XX ст. відбувся розпад системи золотодевізного стандарту і почався перехід до системи паперовокредитного обігу, в основі якої знаходяться кредитні гроші, що не обмінюються на золото. Остання стала новим типом грошової системи.

Золотомонетний обіг - найдорожча, але разом з тим і найбільш стійка грошова система. Усі функції грошей у ній виконують дійсні (золоті) гроші у формі монет. При цій системі не буває ні нестачі, ні надлишку золотих грошей, які вільно випадають з обігу і вільно повертаються до нього завдяки функції нагромадження (утворення скарбів).

учасна грошова система базується на кредитно-паперових грошах і характеризується скасуванням офіційного золотого вмісту грошових знаків, вилученням золота з грошового обігу, широким розвитком безготівкового обігу, скороченням готівки.

Еволюція грошової системи сприяла значному скороченню витрат обігу, прискоренню грошового обігу, економії суспільної праці. Водночас перехід до системи нерозмінних кредитно-паперових грошей означав можливість хронічної інфляції, що посилила нестабільність грошової системи, утворило умови до додаткової експлуатації працівників і збагачення крупної буржуазії.

В Україні після здобуття незалежності процес формування власної грошової системи виявився складним. Впровадження купона не лише не захистило внутрішній ринок, а й сприяло його спустошенню через відсутність відповідних матеріальних передумов для формування грошової системи, що зумовило нераціональну фінансово-грошову політику, спекулятивну політику комерційних банків тощо. Впровадження гривні також не змогло витіснити приблизно половини грошової маси з тіньового обороту, не сприяло послабленню доларизації економіки, кризи неплатежів тощо.

(21)