15, Середньовічний театр. Фарс.

Фарс

Фарс виділяється в самостійний театральний жанр з другої половини XV століття. Проте він до цього пройшов довгий шлях прихованого розвитку. Сама назва походить від латинського farta ("начинка").

Веселі масничні уявлення та народні спектаклі дають початок "дурним корпораціям" - об'єднанням дрібних судових чиновників, різноманітної міської богеми, школярів, семінаристів. У XV ст. блазнівські суспільства поширюються по всій Європі.

Фарс повернуть усім своїм змістом і художнім ладом до дійсності. Він висміює солдатів-мародерів, ченців-торговців індульгенціями, пихатих дворян, скнарість купців. Гостро помічені і змальовані риси характерів несуть сатирично загострений життєвий матеріал.

Головними принципами акторського мистецтва для фарсеров були характерність, доведена до пародійної карикатури, і динамізм, що виражає активність і життєрадісність самих виконавців.

Сценічної завданням фарсеров було відтворення певних типів: спритного міського молодика, хвалькуватого солдата, хитрого слуги тощо Але при визначеності сценічних типів-масок була розвинена і імпровізація-наслідок живого спілкування фарсеров з галасливою ярмаркової аудиторією.

Фарс справив великий вплив на подальший розвиток театру Західної Європи. В Італії з фарсу народилася комедія дель арте; в Іспанії - творчість "батька іспанського театру" Лопе де Руеда, а Англії за типом фарсу писав свої інтерлюдії Джон Гейвуд, в Німеччині - Ганс Сакс, у Франції фарсові традиції живили мистецтво Мольєра. Саме фарс став ланкою між старим і новим театром.

Виктория10.12.14

16, Середньовічний театр. Базоші та соті.

Соті- Комедійно-сатиричний жанр французького театру у 15-16 ст.; різновид фарсу.

В значно більшому ступені з духом карнавалу пов’язані соті . Жанр соті був гостро сатиричним жанром , який виріс з пародійних сатиричних монологів та діалогів , соті показував дійсність свідомо недоумкуватою, і навіть взагалі вивернутим задом на перед . Але виконувалися соті акторами особливого амплуа – блазнями ( «дурнями» та «дурами» ) , які носили спеціальний одяг з дзвониками . Актори в соті , на відміну від фарсу , втілювали не живих людей , чи версти або професійні типи , а цілі соціальні інститути – церкву , лицарство , королівську владу , папський Рим .

С 1302 братство «Базош» парижских судебных клерков устраивало ежегодные театральные представления, где, кроме прочего, демонстрировало бурлескные «судебные заседания». «Базош» позже выступали вместе с «Братством страстей господних» (с 1371 исполняло мистерии) и «Беззаботными ребятами» (1485–1594), братством исполнителей ле. Одним из руководителей последнего был поэт и драматург П.Гренгор (1475–1538) (Игра о князе дураков и дурацкой матери, 1512), близкий эстетике «великих риториков» (см. ниже).

К концу 13 в. большая куртуазная песнь произвела на свет жанр «дурацкой песни». Создавались разнообразные «пародии» на куртуазные ле, молитвы, литургическую поэзию. «Вывороченная поэзия» (Г.К.Косиков) Ф.Вийона (1431– после 1463) подводит итог средневековой культуре «канона» (Малое Завещание, 1456; Большое Завещание, 1461). Его игра с традицией осуществляется средствами антифразиса и двусмысленности в словоупотреблении. Однако под пародийными авторскими масками его баллад угадывается «я» поэта, осознающего условность поэтического мира Средневековья, но не способного противопоставить ей новое целостное мировидение.