8. Видовища Давнього Риму.

Важливу роль у культурі Стародавнього Риму посідали видовища, котрі були необхідним елементом повсякдення кожного римлянина. Відомий давньоримський вислів «Хліба й видовищ!» яскраво демонструє місце цього вияву життя римського суспільства. Порівняно з давньогрецьким соціумом, де найбільшою популярністю користувалися театральні вистави та Олімпійські ігри, Рим і тут мав власну специфіку.

До найдавніших видовищ у Римі належали різноманітні змагання. Відбувалися вони у долині між Авентинським і Палатінським пагорбами, що зивалась Circus Maximus. Саме з цієї назви походить слово «цирк». Давньоримськіциркові вистави складалися з кількох змагань: кулачні бої, перегони на колісницях, змагання з бігу, розігрування перед глядачами взірцевих боїв.

Крім циркових з’явилися й інші видовища, які пізніше стали відбуватися у римському амфітеатрі. Особливо популярними були гладіаторські бої, запозичені в етрусків, у яких вони були пов’язані із заупокійним культом. Гладіаторські бої вимагали великих грошей. Гладіатори набиралися із засуджених злочинців, військовополонених і рабів, що провинилися. Спеціальні наглядачі вчилися їх битися.

Гладіаторські ігри мали такий успіх у Римі, яким ніколи не користувалися драматичні вистави.

9. Загальні характеристики театру доби Середньовіччя.

Однією з форм театрального мистецтва раннього середньовіччя стала церковна драма. Борючись проти залишків античного театру, проти сільських ігрищ, церква прагнула використати дієвість театральної пропаганди в своїх цілях. Вже в IX столітті театрализуется меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів з легенд про життя Христа, про його поховання і воскресіння. З цих діалогів народжується рання літургійна драма. Існувало два цикли такої драми - різдвяний, розповідає народження Христа, і пасхальний, що передає історію його воскресіння.

У різдвяній літургійної драмі посередині храму ставили хрест, потім його загортали в чорну матерію, що означало поховання тіла господнього.

У пасхальної літургійної драмі розігрувалася сцена трьох Марій і ангела біля труни Христа (їх зображали четверо священиків). Ангел запитував: "Кого ви шукаєте в труні, християнки?" Марії хором відповідали: "Ісуса Назарянина, розп'ятого, про небожитель!" І ангел промовив до нього: "Його тут немає, він повстав, як передбачив раніше. Ідіть, повідомте, що він повстав із труни!" Після цього хор співав молитву, що вихваляє воскресіння Христа.

З часом літургічна драма ускладнюється, урізноманітнюються костюми "акторів", створюються "режисерські інструкції" з точним зазначенням тексту і рухів. Усім цим займалися самі священики.

Організатори літургійних уявлень накопичили постановочний досвід і стали майстерно показувати народу піднесення Христа та інші євангельські чудеса. Наближаючись до життя і використовуючи постановочні ефекти, літургійна драма вже не приваблювала, а відволікала парафіян від служби. Розвиток жанру таїло в собі його самознищення.

Не бажаючи відмовитися від послуг театру, і не будучи в силах впоратися з ним, церковні власті виводять літургічну драму з-під склепінь храмів на паперті. Народжується полулітургіческая драма (середина XII ст.). І тут церковний театр, формально перебуваючи у владі духовенства, підпав під вплив міської натовпу. Тепер вона вже диктує йому свої смаки, змушує давати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, повністю перейти на рідній, зрозумілий натовпі мову.

Піклуючись про успіх, церковники стали підбирати більш життєві сюжети, і матеріалом для полулітургіческая драми стають біблійні сюжети, схильні побутовому тлумаченню. Біблійні легенди піддаються з плином часу поетичної обробці. Вводяться і технічні нововведення: остаточно встановлюється принцип симультанної декорації, коли одночасно показується кілька місць дії; збільшується число трюків.

Однак, незважаючи на все це, церковна драма продовжувала зберігати тісний зв'язок з церквою. Драма ставилася на паперті, на церковні кошти, її репертуар складався духовними

особами (хоча учасниками уявлень, разом із священиками й миряни).

Так, химерно об'єднуючи взаємовиключні елементи, церковна драма існувала довгий час.

10.Середньовічний театр. Творчість жонглерів.

Вплив давніх народних театральних традицій позначився на творчості мандрівних акторів у країнах середньовічної Європи. Серед них — жонглери (Франція), шпільмани (Німеччина), менестрелі (Англія), хулгари (Іспанія), франтики (Польща), скоморохи (Київська Русь). Творчість мандрівних акторів переслідувалася церквою і владою.

Творчество жонглеров расцвело во второй половине XI-XII в. вместе с развитием городской и придворной культуры. Оно стало популярным во всей Западной Европе от Средиземноморья до со северных рубежей, что нашло отражение в памятниках романского искусства. XIII-ХV столетия — золотой век жонглерии. В крупных городах жонглеры объединялись в корпорации со своими уставами. В Париже и Кельне па «улицах жонглеров» и «улицах музыкантов» обитали «комедианты», «фидельщики», «скрипачи». Роскошные празднества требовали огромного числа «веселых людей» Педро дель Корраль так описал торжества, устроенные в 1430 г . жителями Толедо в честь короля Родриго: «Я не могу назвать вам точно, сколь велико было количество фокусников, жонглеров холодным оружием, певцов, некромантов-прорицателей, музыкантов и других людей свободных профессий, прибывших на эти праздники». Судя по миниатюрам готических кодексов, жонглеры обогащают и усложняют свой репертуар».

Репертуар жонглеров. Византийский хронист Никифор Григора подробно рассказал о «дивном искусстве» труппы египетских актеров. Они выступали в Константинополе, где показывали чудеса ловкости и силы. «Притом каждый из них знал не одно что-нибудь, — замечает историк, — но каждый знал все».