4.2. Етичний зміст комунікативного процесу

Для реалізації етичного аспекту комунікації важливу роль відіграють особистісні риси комуніканта:

1. знання психології іншої людини - передусім її ціннісних орієнтації, які виражаються у її ідеалах, потребах і інтересах, в рівні життєвих прагнень;

2. сформована у особистості спрямованість на людину; спостережливість по відношенню до оточуючим нас людей; достатньо великий об'єм уваги, уміння її розподіляти;

3. здатність аналізувати вчинки людини і бачити за ними мотиви, які нею керують, можливість передбачити її поведінку в різних ситуаціях;

4. інтуїція - збагнення особливостей, що характеризують особистісні риси іншої людини шляхом безпосереднього їх розсуду, без обґрунтовування за допомогою доказів;

5. уява: виявляється в умінні ставити себе на місце іншої людини і здатність побачити світ її очима;

6. вихованість емоційної сфери, яка, передусім, виявляється в тому, чи уміє людина співпереживати іншим людям;

7. уміння вибирати по відношенню до іншої людини найбільш відповідний спосіб поведінки;

8. знання людей і самого себе, уміння на основі цього знання свідомо управляти своєю поведінкою в різних ситуаціях спілкування.

З часом у кожного індивіда виробляється свій власний комунікативний стиль - сукупність специфічних способів і засобів між суб'єктної взаємодії в процесі комунікації. Зазвичай виділяють наступні стилі комунікації : домінантний (направлений на зниження ролі інших в комунікації); драматичний (перебільшення і емоційне забарвлення змісту повідомлення); спірний (агресивний); заспокійливий (манера спілкування, що має на меті зниження тривожності співрозмовника); вражаючий (орієнтований на те, щоб справити враження); точний (націлений на точність і акуратність повідомлення); уважний (вияв інтересу до того, що говорять інші); енергійний (часте використання невербальної поведінки - контакт очей, жестикуляція, рух тіла тощо) дружній (тенденція відкритого заохочення інших і зацікавленість а їх внеску в спілкування); відкритий (постійне прагнення до висловлення власної позиції, відчуття, емоції, особові аспекти свого Я).

Партнери по спіл­куванню для досягнення комунікаційної мети повинні володіти культу­рою мовленнєвого спілкування, яка передбачає культу­ру слухання та культуру мовлення.

Фрейзер Зейтель називає такі помилки в комунікації ⁴⁴:

• погане слухання — слухання повинне бути активним;

• відсутність орієнтації на слухача;

• невірні невербальні сигнали – ситуація, коли вербальна та невербальна інформація, що надходять від комуніканта, не співпадають;

• невміння писати так, щоб бути зрозумілим;

• незнання аудиторії - повідомлення має спиратися на інтереси, характеристики, потреби конкретної аудиторії;

• ігнорування того факту, що комунікація є двостороннім процесом - процес видачі інформації ще не є комунікацією, велику роль грає зворотний зв'язок;

• відсутність елементарних правил ввічливості - агресивного і грубого комуніканта сприйматимуть зовсім по-іншому, ніж ввічливого і зацікавленого в аудиторії.

Ефективність комунікаційного впливу залежить від ступеня довіри до комуніканта з боку аудиторії. Комунікант може збільшити ступінь довір'я до себе за допомогою того, як саме його представляють слухачам. Такі визнані всіма особи, як президент, члени уряду, відомі учені, депутати, державні діячі, артисти мають достатньо високий рівень довір'я у середнього громадянина. Комунікант, який зможе пов'язати вище перераховані авторитети з своїм власним повідомленням, зможе значно поліпшити свої позиції.

Культура мовлення передбачає особливе викорис­тання лексики, володіння граматикою, використання асоціацій при повідомленні інформації, вміння «поста­вити» голос (йдеться про його тембр) та обрати темп мовлення, певне ставлення до співрозмовника тощо.

Культура мовлення основана на взаєморозумінні - такому розшифруванні партнерами повідомлень і дій одне одного, які відповідають їх значенню з погляду їхніх авторів.

Виокремлюють три рівні взаєморозуміння: згоду, розуміння (осмислення) та співпереживання⁴⁵.

Під згодою слід розуміти достатньо взаємоузгоджені оцінки ситуації та правила поведінки кожного учасника спілкування. Це зовнішній (формальний) рівень взаєморозуміння. Уміння зрозуміти ситуацію і підпорядкувати свої емоції та поведінку до неї та до поведінки інших — необхідна умова спільної діяльності. Підкоритись розумним нормам поведінки — перший крок до взаєморозуміння. Згода як формальний рівень взаєморозуміння виявляється в різних видах спілкування: соціально-рольовому або анонімному, функціонально-рольовому, неформальному.

Розуміння як осмислення — другий рівень — це такий стан свідомості, коли в суб'єкта виникає впевненість в адекватності своїх уявлень і дібраних засобів впливу. Без такого стану неможливо продовжувати спілкування з метою координації дій у спільній діяльності. Тут характерно відчуття внутрішнього зв'язку, організованості в обговоренні, встановлення причинно-наслідкових зв'язків. Розумінню як осмисленню сприяють діалог, уміння знайти спільну мову, навчитися слухати одне одного й аналізувати погляди кожного. Бажання осмислити — ознака високих моральний якостей людини та її культури спілкування.

Взаєморозуміння як співпереживання передбачає здатності ураховувати стан співбесідника. Той, хто перебуває у збудженому стані, має заспокоїтись, а той, хто перебуває у пригніченому стані, — активізуватися. Стан людини можна визначити за експресією обличчя, жестами, позою, які дають змогу не лише побачити ставлення людини до співбесідника, а й до інформації, яку він часом намагається приховати. Тому і морального погляду слід розпізнати емоційний стан іншого. Це зробити легше, аніж маніпулювати своїм. Особливого значення взаєморозуміння як співпереживання набуває під час неформального спілкування, зокрема сімейно-інтимного. Навіть якщо людина затамувала свою образу, роздратування або любов, вона все-таки плекає надію, що її зрозуміють. Взаєморозуміння — це сфера людських взаємин, де тісно переплітаються пізнавальні процеси та емоції, соціально-психологічні правила та етичні норми. Іншими словами, це не тільки розуміння інформації, її передавання, приймання, а й розуміння іншого як особистості з її потребами, інтересами, установками, переживаннями, досягненнями і поразками.

Прагнення до взаєморозуміння — це не лише психологічна, а й етична проблема. Використання ж його механізмів, їх пошук, добір і зміна — це прояв моралі в реальності, свідчення моральності людини.

Серед механізмів взаєморозуміння виокремлюють:

• ідентифікацію (уподібнення себе іншому);

• рефлексію (у соціальній психології — механізм усвідомлення індивідом чи групою того, як їх насправді сприймають і оцінюють інші індивіди чи групи).

Ідентифікація як механізм подібна до емпатії — процесу проникнення в переживання іншої людини. Розрізняють три складові емпатії: емоційну, що ґрунтується на механізмі наслідування моторних і афективних реакцій іншої людини; когнітивну, яка базується на інтелектуальних процесах; прогностичну, що виявляється як здатність людини передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.

Рефлексія у процесі взаєморозуміння — це подвоєне, дзеркальне взаємовідображення суб'єктами спілкування один одного.

Безпосередні форми прояву почуттів дають нам змогу відверто висловлюватися про наші переживання, зрозуміти, що відчувають люди, спілкуючись. Прикладами таких форм є називання власних почуттів, вживання порівнянь, описування свого фізичного стану, визначення можливих дій, яких стосуються ці почуття.

Уміння спілкуватися з людьми можна вважати радше мистецтвом, аніж технологією. Це означає, що кожен може й повинен знайти свій стиль спілкування, який би відповідав і його особистості, й особливостям людей, які його оточують.

Загалом, можливо виділити наступні етичні вимоги до поведінки комуніканта:

• Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим - уміти відчувати співрозмовника, його становище, душевний стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати, принижувати

• Не акцентувати своє «Я» - вміти слухати співрозмовника.

• Бути уважним до адресата, налаштованим на нього - слідкувати за реакцією адресата на мовлення, апелювати до нього.

• Брати до уваги статусні і рольові ознаки адресата - відчуття відповідності ситуації комунікативного дискурсу, оцінка соціально-мовленнєвий статусу реципієнта, його соціально-мовленнєвої ролі.

• Зберігати дистанцію за несиметричності статусів і ролей учасників комунікативного процесу - недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого спричиняється до порушення норм мовленнєвого етикету, культури мовлення.

• Не перетворювати діалог на монолог - не забувати, що співрозмовник - це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

• Дотримуватися фізичних параметрів мовлення - невербальні чинники повинні підкреслювати вербальну інформацію, а не суперечити їй.

Культура слухання. Вона є не просто мовчанням, це активна діяльність, своєрідна робота. Розрізняють рефлексивне (передбачає регулярне використання зво­ротного зв'язку, щоб досягти більшої ясності й точності в розумінні співрозмовника) і нерефлексивне (уважне, з мінімальним мовним втручанням) слухання.

Серед реакцій найчастіше ви­являються оцінка, рідше - тлумачення, зовсім рідко - уточнення, підтримка та розуміння. Щоб про­цес слухання був ефективним, відповідав високому рів­ню культури спілкування, психологи радять оцінні су­дження і тлумачення (інтерпретація) звести до мініму­му або не користуватися ними взагалі.

З-поміж видів реакції людини під час слухання ви­окремлюють:

• з'ясування (полягає у зверненні до співрозмовни­ка за уточненнями та формулюванні йому запитань, на які не можна відповісти одним словом «так» чи «ні»);

• перефразування (формулювання думки співроз­мовника своїми словами з метою з'ясування її точності для розуміння);

• відображення почуттів (акцент не на змістовому аспекті повідомлення співрозмовника, а на його емоцій­них реакціях);

• резюмування (відповіді-уточнення дають змогу узагальнити думки й почуття відправника інформації).