17. Зародження філософії у Стародавньому Китаї.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на 6 – 3 ст. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії, проблеми, поняття і категорії.

18. Метафізика, праксеологія і антропологія даосизму.

В метафізиці, діалектиці, антропології і праксеології даосизму значне місце посідає інше ключове поняття - Де. Його також важкувато віднести до надто зрозумілих. Напевно, Де є, перш за все, протилежністю Дао, але не самостійною, а покладеною ним. Де - це кінечна форма Дао. “Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами”. Де - це дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людин, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого життя. Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяжне Дао входить у неї лише у тій мірі, в якій людина хоче чи здатна його асимілювати. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

19. Конфуцій про підстави суспільного порядку.

Засновником конфуціанства – етичної філосовсько-релігійної доктрини – є Конфуцій.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім.я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі – дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови.

Засновником конфуціанства – етичної філосовсько-релігійної доктрини – є Конфуцій.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Засновником даосизму – другої за значенням течії у філософії Китаю - є Лао – цзи.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

20. Особливості ведичної релігії, її трансф під впливом суспільних змін в епоху “бродіння умів”.

Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвоприношення богам. Велику роль відігравали співи, гімни, молитви, магічні заклинання. Святилищ, храмів, зображення богів у ній не було. Жертвопринесення відбувалися під відкритим небом па спеціально побудованих вівтарях. Посередниками між людьми вважали жерці в-брахман і в, які володіли священними знаннями - ведами.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами і магічними формулами, які виражали конкретні прохання людей.

У пізньоведійській релігії з'являється практика аскези(від грец. аскезіз - вправа, подвиг) - світоглядна концепція, спосіб життя, який передбачає відмову від життєвих благ і насолод. Найавторитетнішим серед усіх божеств стає Брахман.

Трансформація ведичних вірувань відбувалася протягом кількох століть через коментування жерцями ведичних текстів, філософське розроблення головних понять і світоглядних засад. Вже наприкінці ведичного періоду (близько VIII—VI ст. до н. є.) із ведичних гімнів (самхіт) і брахманів склалася релігійна система поглядів, ритуальних правил та соціальних норм, яка дістала назву "брахманізм". Відхід частини аріїв в Інські краї викликав першу трансформацію ведичної віри в індуїзм. Така ж ситуація склалась і в Месопотамії з приходом туди сумерів.

Як цілісна система ведична релігія вже не існує, але її головні положення є серцевиною майже всіх релігій та релігійно-філософських вчень Індії.

21. Середньовічна культура, її релігійні і світські виміри.

Основні особливості середньовічної культури.

1. Християнство як духовна основа середньовічного Заходу.

2. Традиціоналізм, спрямованість у минуле. Відступ від старовини - відступ від істини. Чим давніше, тим краще.

3. Канонічність. Опорою середньовічної релігійності були певні праці отців церкви, їх некритичне сприйняття. Середньовіччя - епоха твердо встановлених, загальноприйнятих норм, принципів духовного життя людини й суспільства, правил релігійної діяльності.

4. Символізм. Текст Біблії трактувався в декількох змістах, вищим з них був символічний. Світ розумівся як символ Бога.

5. Дидактизм, учителювання. Діячами середньовічної культури є насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Головне в їхній діяльності - не просто усвідомити для себе велич божественного задуму, а передати це іншим людям. Звідси особлива увага до таких форм інтелектуальної діяльності, як дискусія, проповідь, навчання духовним зв'язкам учителів і учнів.

6. Універсальність, енциклопедичність знання; головним достоїнством мислителя є його ерудиція. Звідси поширення створення компіляцій, "сум".

7. Психологічна самозаглибленість середньовічного духовного життя. Це виявляється у величезній ролі сповіді, очищення, щирості - для порятунку душі людини.

8. Історизм духовного життя Середньовіччя, зумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явища Христа як кульмінації історії. На відміну від античної циклічності, повторюваності подій у часі, Середньовіччя перейняте очікуванням Страшного суду й роздумами про кінечну долю людини і світу в цілому.

Релігійність, як головна особливість духовного життя Середньовіччя, зумовлює роль церкви - найважливішої організації культури. Церква виступає також як світська сила, що в особі папства прагне до панування над християнським світом. Завдання церкви було винятково складне: проводити свою культуру в життя церква могла лише поринаючи в мирські справи, а розвивати цю культуру можна було лише шляхом поглиблення її релігійності, тобто відволікаючись від гріховного світу. Зі зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися "мирським". На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу через його духовне перетворення приходять пошуки єдності мирського, щоб через нього усвідомити втілювану у світі високу релігійну єдність і тим самим все-таки наближатися до воріт граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до єдності Бога й людини, чого немає ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирський, насамперед - міського життя, у якому швидко розвиваються торгово-промислові відносини, що руйнують прагнення до лише релігійного освоєння всього світу, породжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, "заземлення" життя людини.¬¬¬¬

22. Апологетика, її філософський зміст.

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.