13. Філософська система Аристотеля, його метафізика, антропологія, соціологія і методологія.

Арістотель (384-322 рр. до н. е) – давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона. Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки, психології, естетики та ін.

У метафізиці давньогрецький філософ виклав вчення про першооснови, які поклали основу мудрості. Метафізика Аристотеля описує чотири вищі причини буття (вони ж першооснови).

(світ речей, світ ідей і матерія) він запропонував двоїсту, що включає лише матерію і форму.

Метафізика Аристотеля декларує єдність матеріального і ідеального, форми і матерії. В основі природних закономірностей лежить взаємодія протилежностей – день-ніч, добро-зло, чоловік-жінка, верх-низ, які утворюють вогонь, повітря, воду і землю і можуть перетворюватися один в одного завдяки силі взаємодії. Відповідно до його теорії, якісні характеристики сутності первинні по відношенню до кількісних.

Термін "Антропологія" має грецьке походження і означає дослівно "наука про людину".

У трактаті Арістотеля "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа - причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність".

Трактат "Про душу" - класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Важливий вклад вніс Аристотель у становлення соціологічної думки. Як і його вчитель, Аристотель багато уваги в своїх працях приділяв ролі особи в державі. Він вважав, що справедливо побудована та держава, де людина почуває себе щасливою. В усіх своїх працях грецький мислитель підкреслював, що людина — істота суспільна і поза суспільством існувати не може. В суспільстві всі його члени взаємопов'язані. Чоловік, писав він, не може жити без жінки, жінка без чоловіка, той, хто віддає накази — без підлеглих, пан — без слуги, втрата одного істотно змінює стан іншого.

Грецька думка античного періоду сприймала і зображувала людину як істоту, створену для життя в державі. Людина ідентифікувалася з громадянином—взаємозалежним, нерозривним елементом у суспільстві.

14. Елліністична та римська філософія.

Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. н.е. Цей період охоплює близько, восьми віків.

Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон із Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстиніана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Антична філософія ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, просто з необхідністю повинне заглибитися у вічно свіжий потік юної філософської думки. Багато проблем, над якими роздумували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині.