11. Софістика. Сократ та становлення античної філософської класики.

Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним із негативних виявів метафізичного способу мислення. Софістика (від грец. sophismal-міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) виявляється у формі аргументації, яка базується на суб'єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень чи виправдання існуючого порядку речей. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулювання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки.

Сократ (469-399 pp. до н. є.) зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами – в людській суб.єктивності. Сокров відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитися в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб.єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.

Сократ і його послідовники відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей. Започаткував аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовитої субординації.

12. Головні проблеми і розділи філософії Платона.

Платон (427-347 до н.е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа, найяскравіший представник об.єктивного ідеалізму.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють, немов монети, одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Відоме визначення людини, приписуване Платонові: людина є "істота безкрила, двонога, із плоскими нігтями; єдина з істот, сприйнятлива до знань, заснованих на міркуваннях"2. Тут виділяються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи.