38. Позитивізм о.Конта, г.Спенсера, його антиметафізична спрямованість.

Позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

39. Постпозитивізм (м.Бунге, д.Армстронт, у.Солларс, к.Поппер, т.Кун, і.Лакатрс, п.Фейерабевд, с.Тулмін та ін.).

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки. Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу в еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:

♦ постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;

♦ якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм головною проблемою філософії науки робить розуміння розвитку наукового знання;

♦ постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного - теоретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування;

♦ постпозитивісти відмовляються провести чітку лінію між ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фоєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією;

♦ представники постпозитивізму головним об'єктом своєї уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і змін наукових теорій і ідей;

♦ постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних позитивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати доказів прогресивного розвитку наукового знання;

♦ усі представники концепції постпозитивізму так чи інакше відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні методологічних проблем від позитивістської методології

40. М.Фуко: від археології знання до генеалогії влади.

У своїй роботі «Археологія знання» дослідник аналізує фактор та феномен знання та науки як архетипи людської свідомості та намагається проаналізувати їх за допомогою інструментарію свого знаменитого дискурсивного аналізу, дискурсивної формації, на яких ми зупинимося пізніше. 3 цього приводу мислитель пише: «Такі мови як економіка, медицина, граматика, наука про живі істоти відкривають простір для певної організації понять, для певних перегрупувань об’єктів, для певних типів висловлювання, які формують, залежно від ступеня своєї зв’язності, строгості та стабільності теми або теорії. Фуко все ж ніяк не відкидає значної ролі донаукової форми свідомості як існуючого синтезу емпіричного знання. I саме з цієї точки зору слід, на наш погляд, розглядати всі інші положення про донаукове знання. Услід за практи-кою, яка у Фуко розуміється у першу чергу як мовленнєвий простір, життя мови, донаукове знання, формуючи нашу підсвідомість, віді-грає неабияку роль у поясненні світу. Так, наприклад, саме структури донаукового знання допомагають відновити втрачений, як доводить автор у своїй роботі «Слова та речі», зв’язок між словами та речами. Донаукове знання є формою існування дознакових форм інформації та свідомості. Безперечно, донаукове знання є «вічною» основою іс-нування та розвитку більш високих рівнів знання, наприклад, систе-матизованого наукового знання. Нарешті, донаукове знання є фор-мою первісного синтезу та існування людської суб’єктивності.

Автор дає наступні визначення знання: це всі форми інформатив-ності, що вкладаються у межі дискурсивного аналізу; наука - гранично верифікована та систематизована форма самобуття та самореф-лексії будь-якого знання; між наукою та знанням існує чітка ієрархія. Вони знаходяться на принципово різних «рівнях» або «порогах», як їх називає філософ. У своїй роботі «Археологія знання» Фуко виді-ляє чотири таких «пороги» і дає їх аналіз.

Перший поріг - «позитивності», на ньому відбувається найперша «саморефлексія висловлювань», які, за Фуко, є основою мовної і по-зитивної практики.

Другий поріг - «епістемологізації». Тут відбувається синтез та подальша ієрархізація людської мовної практики, яку Фуко тради-ційно розглядає як основу будь-якої практики. Дана систематизація і є початковою формою утворення наукового знання. Але останнє на даному «порозі» перебуває ще у несформованому остаточно вигляді. Проте, саме тут відбуваються важливі процеси верифікації, та на їх основі субординація наукових та донаукових форм інформованості суб’єктів.

Третій «поріг» - «науковості». На даному рівні розвитку знання є наявними результати інформованості суб’єкта, що на попередньому «порозі» з найшли своє глибоке та всебічне структурування, розгалу-ження та набули усталених ознак взаємопов’язаності. Тепер, на рівні «науковості» все це вже підлягає класифікації та формалізації. Ви-ділення автором такого «порогу» є плідним хоча б тому, що обґрун-товує правомірність застосування до наявної сукупності наукового знання різних видів формалізації - засобів, наприклад, кібернетики, лінгвістики, математичної логіки та ін. Таким чином, обґрунтовуєть-ся правомірність синтезу наук, ліквідація меж між дисциплінами точ-ними та гуманітарними. Традиційно, як відомо, гуманітарне знання, в тому числі й філософське, «добудовується» методами, засобами та науковим апаратом «точних» дисциплін.

Це дає змогу наукам, що містять, згідно термінології Фуко, вели-ку частку «непрозорого», суб’єктивованого знання, - стати знанням «прозорим», систематизованим, справді науковим. Визнання фран-цузьким філософом необхідності факту формалізації знання для на-буття ним статусу науковості має, на наш погляд, велике конструк-тивне значення, тому що дає теоретичне обґрунтування та простір методам формалізації при дослідженні у області дисциплін гумані-тарного плану, які раніше не підлягали формалізації. Це, зокрема стосується застосування у різного роду дослідженнях комп’ютерної техніки, математичних та кібернетичних методів формалізації у цари-нах гуманітарного знання, навіть у таких формах знання, як образно-художнє знання (тобто, формалізація у мистецтві). Правда, у Фуко у зв’язку з цим власне мистецтво не згадується, але такі факти та фор-ми цілком мислимі, давно потрібні та чекають свого філософського обґрунтування, підтвердженням чому є теорія розглядуваного нами мислителя. Як тут не згадати слова К. Маркса про те, що у кожній на-уці рівно стільки «науковості», скільки в ній ... математики!

Та, нарешті, четвертий «поріг» - дуже важливий, на наш погляд - поріг «формалізації». На цьому етапі мовні утворення виділяють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизова-на та формалізована.

Головний критичний мотив епістемології Фуко - це спроба уник-нути традиційної для філософії XIX ст. та частково XX ст. концептуаль-ної альтернативи: спекулятивного трансцендентального апріоризму, з одного боку, та з іншого - позитивістського емпіричного фактицизму. Це завдання об’єднує різні школи та традиції. А вирішення його по-требує зусилля розумового руху у двох напрямках. По-перше, це пе-реосмислення трансцендентальних аргіогі (цього головного моменту класичних концепцій обґрунтування знання) у відповідності з новим досвідом сучасних наук, який породив спочатку «революцію» в при-родознавстві, а пізніше, в XX ст., концептуальні зміни в структурі со-ціального та гуманітарного знання. Досвід сучасного пізнання ствер-джує, що неможливо дати універсальні гарантії істинності пізнання для всіх часів (а такою була епістемологічна претензія трансценден-тального апріоризму). Але можна з’ясувати загальні механізми ви-никнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах. «Знання - це те, про що можна говорити в мовній практиці, яке ним уточнюється; це область, визначена різними об’єктами, які набудуть, або не набудуть науковий статус... знання - це також про-стір, де суб’єкт може обрати певну позицію» [109, с. 284].

По-друге, це переосмислення емпіричного позитивізму 3 його опо-рою на факт як «хліб науки», як гарантію істинності та об’єктивності. Досвід переоцінки тези про «фактуальну» достовірність знання гово-рить про те, що навіть очевидні факти відносні, релятивні, що вони переломлюються соціальними та культурними контекстами, в яких вони існують та теоретичним контекстом, де здійснюється відбір, осмислення та пояснення.

У генеалогії влади Мішель Фуко стверджує, що людина конституюється і формується через підкорення собі інших людей. Зрозуміти процес формування такої влади означало б відразу побудувати генеалогію суб’єкта. Таким чином, класичний раціональний розум — це форма влади,