54. Формування та особливості правової системи англії в період феодалізму

Феодальне право Англії відзначалося складністю, суперечливістю норм, їх казуїстичним характером. Це пояснюється особливими шляхами його формування, зокрема тим, що воно не відчуло впливу римської правової думки і юридичної практики.

До норманського завоювання Англії у XI ст. головними джерелами права були звичаї і королівське законодавство. Причому публічне оголошення законів було для англійських королів виявом "їхніх претензій на єдиновладне правління. Закликаючи шанувати "старовинні і добрі англосаксонські звичаї", англійські правителі заклали підвалини стійкої традиції, яка відводила роль гаранта дотримання правових норм сильній королівській владі і системі загальнодержавних королівських судів.

Починаючи з XII ст. в практиці судочинства в Англії отримала поширення діяльність роз'їзних королівських суддів. Розглядаючи справи на місцях, вони керувалися місцевими звичаями, королівським законодавством і власною суддівською практикою. Повертаючись у столицю, вони узагальнювали результати судочинства, розробляючи норми, які ставали обов'язковими при розгляді аналогічних справ. Так виникло так зване"загальне право" (Common Law), яке базувалося на судових прецедентах. Для надання нормам "загального права" обов'язкового характеру і юридичної сили королівська канцелярія видавала спеціальні судові накази, адресовані посадовим особам або відповідачам у справі. Згодом накази стали класифікуватися за окремими видами правопорушень, остаточно набуваючи характеру судового прецедента.

Внаслідок того, що на ранній стадії формування "загального права" королівські накази видавалися по кожному конкретному випадку, їх накопичилося так багато, що розібратися в них навіть професіональному юристу було непросто. Не допомогли і "реєстри наказів" загального права, які мали вигляд своєрідних довідників. Коли лорд-канцлер як глава королівської канцелярії видавав якийсь наказ з власної ініціативи, судді нерідко відмовлялися його виконувати. Все це спричинило величезний потік скарг до короля від осіб, які не знаходили захисту своїх інтересів у судах "загального права". З іншого боку, бурхливі ринкові відносини XIV ст., сфера приватновласницьких стосунків не отримували адекватного відображення в нормах "загального права", яке на той час остаточно закостеніло і заформалізувалося.

Нездатність норм "загального права" регулювати нові суспільні відносини та ігнорування судами римського права спричинили появу у XIV ст. оригінального правового джерела, притаманного лише Англії - "суду справедливості" і формування ще одної правової системи - "права справедливості".

"Суд справедливості" був започаткований діяльністю лорда-канцлера, котрий спочатку від імені короля, а з 1474 року - від свого імені надавав захист позивачам та іншим особам, які скаржилися на суди "загального права". Лорд-канцлер видавав накази, якими під страхом штрафу викликав відповідача до канцелярського суду і без формальних процедур розглядав скарги, позови, виносив рішення, невиконання яких загрожувало відповідачеві тюремним ув'язненням за неповагу до суду.

"Право справедливості" створювалося не для того, щоб замінити "загальне право", а щоб надати йому більшої рухливості, подолати старі феодальні правила і надати захист порушеним правам у тих сферах суспільних відносин, які не охоплювалися нормами "загального права". Якщо спочатку "право справедливості" доповнювало "загальне право", то згодом воно стало йому суперечити. Конфлікт між судами "загального права" і "права справедливості" був вирішений королем Яковом І на користь останнього.

Помітне місце серед джерел права посідала англійська юриспруденція. Вона виконувала роль дороговказу у складних лабіринтах двох систем англійського права. Юристами давалися коментарії до наказів королівських суддів, систематизовувалися норми "загального права". В практику судів увійшла традиція посилатися на авторитетні праці чи коментарі юристів.

Статутне право, королівське законодавство як джерела права поширювалися вже з XI ст. Закони короля іменувалися асизами, хартіями, ордонансами чи статутами. Поступово, із включенням у законодавчий процес англійського парламенту, акт, прийнятий парламентом і підписаний королем, діставав назву статуту,отримуючи найвищу юридичну силу. На відміну від інших джерел права середньовічної Англії, їх законність не могла бути оскаржена в судовому порядку.

Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії посідали норми канонічного і торговельного права. Вони здебільшого були запозичені з інших країн і діяли на міждержавній основі. Виступаючи в ролі захисників безпечної морської торгівлі, яка приносила казні чималі доходи, правителі заохочували як діяльність купців, так і роботу їхніх судів. На рішення таких судів можна було подавати апеляцію в королівський чи канцелярський суд.