19. Держава франків періоду меровінгів

З ім'ям військового вождя франків - Хлодвіга (486-511) з роду Меровінгів пов'язане виникнення франкської держави. Саме під його главенством і була завойована Галія. Після чого далекоглядний політик Хлодвіг зі своєю дружиною приймає християнство за католицьким зразком, що забезпечує йому підтримку гало-римської знаті і впливової в Галії церкви.

Держава франків Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481-511) на початку VI ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VIII ст. во¬ни підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, сак¬сів, баварів, лангобардів. Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрічався з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці II ст. н. є. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мис¬ливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Земля оброблялася спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподі¬лялися між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між т. зв. великими сім'ями, які вклю¬чали в себе три покоління родичів. Землі було багато, і довгий час її браку не відчувалося. Виникає ремесло і ринки збуту. Незначні спра¬ви роду і племені вирішуються старійшинами. Для найважливіших справ скликаються народні збори. У германців такі збори припадали на «щасливі дні» - при повному чи новому місяці. Проходили озброє¬ними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі доро¬слі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе дружину і, за висловом Таціта, «віддавали перевагу здо¬бути собі кров'ю те, що іншим діставалося потом». Звісно, така дру¬жина добиралася без огляду на приналежність дружинників до того чи іншого роду. Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в IV ст. н. є. на Дніпрі. В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р. V 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германсько- 78 го племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодаліза¬ції суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Серед завойов-ників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дру¬жини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, ла¬тинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дру¬жини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції). Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старій¬шин була замінена постійним оточенням короля, народні збори наза¬вжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки за¬хоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дру¬жинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать. Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно від¬чужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов'язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умо¬ви поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повиннос¬ті. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв'язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збід¬нілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей. Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася «добровільним» актом (він мав назву комменда-ція) новому власникові (графу чи монастирю) і поверталася попе¬редньому уже в якості тримання, із зобов'язанням виконувати по¬винності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, три¬мач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлю-валися особливими договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням. За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли цей процес розви¬нувся, уже у VIII—IX ст. королі забороняють перехід від одного фео¬дала до іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов'язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна пограбувати, убити тощо. Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затверджен¬ня цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особли¬вої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично за¬хопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти - імуніста - називаласяімунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника - графа. Власник такої грамоти віднині са¬мочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Уже засновник династії Меровінгів Хлодвіг (V ст.) зробив значний внесок у зміцнення влади центру. Якщо на початку своєї діяльності він був повністю залежний від народних зборів (просив їх згоди на оголошення війни вестготам, на прийняття християнства тощо), то за роки подальшого правління вирішувалися завдання ліквідації племін¬ного сепаратизму, створення нових загальнодержавних форм управ¬ління. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядкова¬но королівським чиновникам і суддям. Найближчим оточенням коро¬ля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник мав назву майордома, юридичним радником короля бувпалацовий граф, управителем канцелярії - референдарій, коман¬дуючим кіннотою -маршал. Сталого розмежування обов'язків не бу¬ло. Як правило, розширені засідання Ради із запрошенням представ¬ників знаті відбувалися навесні і восени, решту часу Рада була постійно діючим органом при королі.На місцях управління округами здійснювали графи і герцоги. Крім адміністративних і судових функцій, у їх обов'язки входив збір подат¬ків, частина яких призначалася для державної скарбниці. За 200 років правління нащадків Хлодвіга, Меровінгів повністю було завершено переростання органів воєнної демократії в апарат управління, призна¬чений обслуговувати інтереси феодалів. Уже Хлотар II (VI ст.) прого¬лосив, що посади графів будуть заміщатися лише представниками знаті, переважно місцевої. Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих.