1.5. Порадники та друзі Йова

Почувши про нещастя Йова, до нього приходять четверо втішителів, троє з яких друзі - Еліфаз Теманянин, Білдад Шухянин, Цофар Нааматянин та Елігу, які теж, певно багаті і знатні, як і він сам. Нам мало що відомо про цих людей. Також ми не можемо нічого певного сказати щодо того, звідки вони родом, або де проживали. Найімовірніше, вони були далекими родичами Авраама³².

Бачачи його в такому положенні, протягом семи днів, вони сидять поруч з ним і нічого не вимовляють, так як не знаходять жодного слова, щоб сказати Йову. Що порадники при цьому думають лишається загадкою, хоча можна зробити певні висновки з подальших співбесід. Бо саме через них, ми можемо припускати, чим були наповненні їхні роздуми.

Хоча довга пауза мовчання, де мали місце стогони та глибока печаль, була порушена. На жаль слова потіхи, якщо так можна сказати, закінчилися невдало. Чи планували вони такий кінець? Навряд чи! Адже, були одностайні, щодо мети їх відвідування, а саме висловити співчуття другу, якого спіткали такі жахливі нещастя. Друзі принесли розраду, яка прийняла форму жахливості в очах Йова. Бо більше, саме вона, стала схожою на звинувачення, аніж потіху. В наслідок чого, Йов висловлює розчарування своїх надій: «Нікчемні втішителі всі ви…».

Реакція Йова абсолютно зрозуміла, так як він не був згоден з тим, що для Бога, перед тим як нам проявити опіку, Він має попередньо спричинити біль. Йов був обурений і сприймав їхні слова потіхи скоріше за зраду, аніж допомогу. Більше того, в його словах є розчарування в своїх друзях, бо ті займають сторону Бога, бо Він Бог, навіть не вникнувши в саму суть його справи(6:15-21). Вони захищають Бога, хоча рівною мірою, дати вичерпну відповідь, що до причин не можуть і тим самим підпадають до тої категорії людей, які «принципиально считают Бога справедливым, защищая Его от нападок»³³.

Еліфаз Теманянин

Елифаз «Бог есть сила его - первый из наиболее влиятельных друзей Иова. В силу того, что он называется Феманитянином, думают, что он был потомок Фемана, сына Елифазова. По мнению других, он был сын Исава, а если так, то Иов делается современником патриархов»³⁴.

Як старший із присутніх, Еліфаз по праву має можливість відповідати першим. Спочатку в його словах є відтінок занепокоєння, чи не буде боляче Йову чути те, що він хоче сказати (4:2). Та очевидно, дуже скоро ця турбота покидає його. Починаючи говорити завуальованою мовою, щоб не поранити Йова, він все ж висловлює думку, що праведник страждати не повинен, а якщо хтось і страждає, то це є наслідком гріха (4:7; 5:17 ). І чим тяжчий гріх, тим тяжче покарання він повинен винести. Дмитро Щедровицький пояснює слова Еліфаза називаючи його висновок «законом воздаяния» і говорить наступне: «Самый нижний слой, первая ступень этого учения - знаменитый закон воздаяния. Разумеется он встречается не только у Елифаза; он изложен или обозначен в других книгах Библии, в древнеиндийских ведах, в зороастрийском учении и т.д… Эта концепция гласит, что все дела человека вызывают воздаяние, и все, что он делает, возвращается к нему самому. Раз Иов страдает, значить он заставлял страдать других; раз он бедствует, значить из-за него бедствовали люди… »³⁵, після цих слів автор плавно переходить до Писання, а саме до Овдія 1:15 «Бо близький день Господній над усіма народами, як зробив ти, то так і тобі буде зроблено: вернеться на твою голову чин твій!».

Тут можна зрозуміти Еліфаза, так як, якщо причина страждань Йова не гріх, значить вся його теорія, руйнується при легенькому подуві вітру. Значить у світі немає справедливого покарання за переступи, а без цієї тези Еліфаз не може існувати, не може прийняти світ і кінець кінців самого Бога. Творець без справедливості, йому якби не потрібен, бо не вважає достатнім розуміння абсолютної Божої суверенності, так як ми в часі і для нас принцип воздаяння є життєво важливим. Тому у пересерді своєму і починає набирати обертів жорсткості.

Еліфаз намагається надати ваги своїм словам заявою про таємниче бачення, яке він мав у нічний час (4:12), або виділяє свої знання та емпіризм: «що знаєш ти, чого б ми не знали? що ти зрозумів, і не знами воно? (15: 9) і зрештою посилається на свої роки: «Поміж нами і сивий, отой і старий, старший днями від батька твого» (ст. 10). Ці аргументи, вказувають, що Еліфаз плавно лишає, першо-початковий стиль, а саме стиль любові в якому він хотів зрозуміти, потішити, а не вишукувати його гріхи, як говорив Соут «Любовь никогда не бывает так слепа, как тогда, когда должна высматривать недостатки»³⁶. Еліфаз переходить в наступ.

До початку своєї третьої промови Еліфаз ще був спокійним, та потім з особливою жорстокістю нападає на Йова, звинувачуючи в різних злочинах: «Хіба твоє зло не велике? Таж твоїм беззаконням немає кінця! Таж з братів своїх брав ти заставу даремно, а з нагого одежу стягав! Не поїв ти водою знеможеного, і від голодного стримував хліб…Ти напорожньо вдів відсилав, і сирітські рамена гнобились, тому пастки тебе оточили, і жахає тебе наглий страх, твоє світло стемніло, нічого не бачиш, і велика вода закриває тебе..» (22:5,11). «Наближся до Нього, стверджуючи підсумовує він, - і будеш спокійний, чинячи так прийде до тебе добро.»(22:21) Ці слова воістину тримають в собі стержень абсолютної правди, та цю правду знав і Йов. Головним питанням його було: «Де знайти цього Бога, і що зробити, щоб Він почув? Якби знав де знайти Його, то підійшов би до престолу Його по можливості…Та ось, я йду вперед – і немає Його, назад – і не знаходжу Його…» (23:3,6,8-9) Еліфаз говорив релігійно крилаті фрази, та сам не знав, що саме потрібно зробити мученику для спокою, і спасіння. Окрім, необґрунтованого запевнення в потребі покаяння, що в принципі Йов категорично відкидав.

Багато необгунтованності та жорстоких звинувачень в сторону Йова накликали на Еліфаза та друзів його гнів Божий, і тільки цілопалення та молитва Йова могли відвернути суд Божий.

Еліфаз, без сумніву, не помилявся, вважаючи, що різні лиха, які приходять з дозволу Бога в буття людини, служать поверненню посіяного, тобто сівби гріха та всіляких переступів. Як говорить С. Пламер «Настоящее это лишь мимолетное мгновение, прошлое – наши планы на будещее…»³⁷. Та у випадку з Йовом, він промазав.

Все ж в певних висловах Еліфаза звучить істина: «Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший?» (4:17). Ці слова народились саме в ту мить, коли Еліфаз чув від Йова слова які прямо можна назвати: «слова впевненості в самоправедності». Він як би побачив суть проблеми, а вірніше, прослизнув мимо правди, та на ній не лишився, бо не міг знати думок, як Йова так і Всевишнього.

Ще одну пропозицію проблеми висловлює Еліфаз, а саме: «Я бачив безумного, як він розсівся, та зараз оселя його спорохнявіла...» (5:3). Тут Еліфаз посилається на слово «розсівся», що і є причиною спорохнявілості, бо показує на процес « מַשְׁרִישׁ – переклад 1751р. »³⁸ в якому може бути людина. Тому, якщо Йов був в цьому процесі, значить ствердження Еліфаза справедливе, та з тексту не зрозуміло чи говорить Еліфаз ці слова саме Йову, чи просто узагальнює свій факт. Та якщо, припустити, що Еліфаз, був в певній мірі впевнений в своїх заявках, опираючись на Йовові статки, то він і адресував цей вислів саме йому. Тож частково, Еліфаз міг стояти в ролі справедливого судді, стверджуючи, що розсідатися, чи мати за мету набувати і набувати, не є ціль побожної особи. Так як вона рано чи пізно(як гниль в кістках) змусить тебе, «втратити визнання залежності від Бога» ³⁹, як це стається з кожним, в серці якого народжується ця мета, цей гріх.

Білдад Шухянин

Другим хто вступає в діалог з Йовом, намагаючись довести його не правоту є Білдад. На івриті «Бильдад га-Шухи ». «Шуах» - має символічне значення, а саме це дієслово означає наступне: «опускатися, нагибатися, а токож, смирятися перед Богом». Отже, особа яка носить це прізвисько, проповідує смиріння та лагідність, та осуджує всілякий бунт.

Ім’я Білдад утворено з двох арамейских коренів: «Бел» - Господь, Владика, та «дад» - улюблений. Таким чином це ім’я означає: «улюблений Владикою, або Владика любить»⁴⁰.

Або ще одне визначення імені, взяте з популярної енциклопедії: « Вилдад «сын спора», от Бел-Адад - национальное божество Идумеян. Один из 3-х друзей Иова, Савхеянин, принадлежавший к одному Аравийскому племени, происходившему от Шуаха, сына Авраамова и Хеттуры (Быт.25:2)»⁴¹.

Поправді, визначення імені парадоксальні, бо скоріше Білдад син сперечань, чим людина миру та спокою. Бо в його словах ясно прослідковуєтся жага до полеміки, в якій проявляється багато жорсткості. Уильям Макдональд в своему коментарі на Старий Завіт, ділиться думками щодо Білдаду: «При всем своем невежестве в вопросе Божьих намерений и принципов, Вилдад ревностно вступаеться за честь Бога, и не может допустить обвинений в Его адрес»⁴². Тут Білдад безумовно займає вірну позицію, щодо справедливості Бога і нікому не дозволяє на неї зазіхати. Хоча він скоріше захищає свої переконання, ніж авторитет Бога, бо добре усвідомлював, що Творець не потребує захисту, або ми то усвідомлюємо та приписуємо Білдаду, що він то розумів, хоча все могло б бути навпаки.

Білдад, переконаний у винності Йова, а смерть його дітей він розглядає як підтвердження їх гріховності «Якщо твої діти згрішили Йому, то Він їх віддав в руку їх беззаконня!»(8:4), та фактом впевненості у принципі причин та наслідків. Тож, Йов страждає обов’язково через свої таємні гріхи. Звучить жорстоко, особливо для вух батька який постійно приносив за своїх дітей цілопалення, та для Білдада то вже не має значення. Він ладний на все, аби відстоювати свої переконання.

Та все ж Білдад допускає можливість, того, що Йов може бути невинний: «Якщо чистий ти та безневинний, то тепер Він тобі Свою милість пробудить, і наповнить оселю твою справедливістю, і хоч твій початок нужденний, але твій кінець буде вельми великий!» (8:6,7). Це прозвучало, як обережне доторкання до довгоочікуваного миру, яке руйнувалось при баченні реалій. По факту, для Білдаду то був здвиг, від жорстокості, до давання малої та все ж надії. Він не допускає, що стріли які летять в життя Йова, можуть бути «без причинными стрелами»⁴³, чи принаймні не такими жорстокими.

Білдад намагається знайти нове рішення дилеми і бачить його в тому, що починає приписувати Йову гріхи не вчинків, а розуму: «Отакі то дороги всіх тих, хто забуває про Бога! І надія лицеміра загине» (8:13). Він не наважується засуджувати Йова в справах, які він явно вчинити не міг, але такий гріх, як опора на свою силу та розум, він тлумачить як самоправедність та лицемірство. Тим більше, що підсудний так і не уступає ні на йоту, щоб визнати себе грішником, а значить: «Мої припущення вірні», думає Білдад. Тут він теж, легенько помічає проблему Йова, на яку звертав увагу і Еліфаз, та не доводить своїх думок до кінця. Не відомо, можливо причиною була не впевненість в сказаному, і тому він надіявсь, що Йов сам визнає свою, вину, якщо хоч раз проскочить те, в чому він був винний. Тож, процес продовжувався.

Цими стратегічними ходами, Білдад очікував, що Йов незабаром змириться і визнає свою провину та справедливість Божого покарання. А опісля, матиме можливість звернутися в каятті до Святого і відновити свій колишній стан. Але оскільки після першого циклу діалогів Йов продовжує наполягати на своїй правоті, Білдад втрачає терпіння і, звертаючись до своїх друзів, у пересерді каже: «Як довго ви будете пастками класти слова? Розміркуйте, а потім собі поговоримо! Чому пораховані ми, як худоба? Чому в ваших очах ми безумні?»(18:2,3). Ці питання, також, приєднують Білдада до Еліфаза, у прогнозі майбутнього, що очікує Йова, який упирається в своєму відступництві, як від визнання гріховності, так і взагалі від Бога. Більше того, до кінця своєї другої промови Білдад робить висновок, що Йов – беззаконник і абсолютно не знає Бога (18:21). Тобто: «Грехи наши горят и сгорают скорбями»⁴⁴, а значить все закономірно, а значить кінець моїм словам. Тому ти, або смиряєшся, або немає сенсу продовжувати наш діалог.

Третя промова Білдад найкоротша - всього п'ять віршів. Вона тримає в собі кілька незрозумілих питань про Бога і повторення слів Еліфаза про те, що небесні воїнства оправдані в очах Божих, і тим більше людина не може бути чистішою перед Ним (25:5,6). Цими словами він спробував підвести підсумок всьому сказаному, хоча тут він висловлює явно не свої думки.

 Тому у відповідь на останні слова Білдада, Йов відповідає багатозначним питанням:«Кому ти слова говорив, і чий дух вийшов з тебе?» (26:4). При цьому, Йов ще знаходить в собі сили, іронізувати з приводу слів званого друга: «Як безсилому ти допоміг, як рамено підпер ти неможному? Що ти радив немудрому, й яку раду подав багатьом?»(26: 2, 3). Тут ніби в приклад ставить себе, показуючи сміхотворство Білдадових потіх.

Білдад багато філософствував у свої речах. Це більше було схоже, на загоювання ран, його амбіцій, аніж на справедливе оцінювання ситуації в якій опинився його друг. Та в дечому Білдад все ж вступається за Йова, а саме: «Якщо твої діти згрішили Йому, то Він їх віддав в руку їх беззаконня!»(8:4). Вище ми зазначали, що Білдад опирається на принцип причин та наслідків, тобто: «згрішив – отримай своє». Та в цих словах, ховається ще одна істина, а саме, Білдад виправдовує Йова в тому, що його гріхи і смерть дітей не є звена одного ланцюжка, тобто, діти отримали своє. Вони не були покарані за гріхи батька, для усвідомлення його гріховності, про що говорив Еліфаз: «діти гинуть у нечестивих», та й і певний емпіризм того часу. Білдад абсолютно влучно відстоює істину: «особистої відповідальності». І по факту мав рацію. Так як його діти, вже мали доволі повний вік, щоб нести відповідальність, хоча б за свої вчинки, не те, що за помилки батька.

По словам Білдада, гріх веде до смерті тих хто його планує та чинить, «стануть тісні кроки сили його, і вдарить його власна рада!...» (18:7). І головний гріх по Білдаду, це забути Всевишнього, що виявляється у небажанні пізнавати Святого: «Отакі то дороги всіх тих, хто забуває про Бога!» (8:13). «Пізнання» означає в даному випадку «поєднання», біблійне дієслово «пізнавати», «ידע» - «йада», вказує на тісне внутрішнє єднання того хто пізнає і того, хто пізнається. По відношенню до Бога та людини, це дієслово означає слідування людської волі, волі Творця. Отже, відмова пізнавати Бога, це відмова здійснювати дію з дієслова «ידע» «йада» по відношенню до Всевишнього, тобто, це відмова від слідування Його волі, та небажання рухатись Його шляхами⁴⁵. Тут теж, не лише можливо, погодитись зі словами Білдада, а й з абсолютною впевненістю потрібно підтримувати цю точку зору, своїм життям та навчанням інших. Нині ми все частіше зустрічаємось з вченням сучасності, що пізнавати Того, Хто далекий від абсолютного пізнання, немає сенсу. А отже, знати дещо про Нього, це вже більше ніж задовільно. Саме Писання навчає нас у словах Павла: «…стремлюсь пізнати Святого так, як Той пізнав мене…». Так, звучить парадоксально, неможливо, але це і є головний лейтмотив життя - йти до неможливого можливо, починаючи з фізичного (теперішнього) і закінчуючи духовно (вічним).

Білдад вірно починав, говорячи про пізнання Всевишнього. Та в цей метод пізнання, вкладав обмежене та далеко не достовірне, а саме традиції та передання: «Поспитай в покоління давнішого, і міцно збагни батьків їхніх, бо ми ж учорашні, й нічого не знаєм, бо тінь наші дні на землі, отож вони навчать тебе, тобі скажуть, і з серця свойого слова подадуть…»(8:8-10). В Синодальному перекладі написано: «покоління давнішого», тобто показує множину, та в Єлізаветинському перекладі показує однину «דר רישון - буквально (перше покоління)». А першим поколінням можуть бути лиш діти Адама, так як Адам не може бути поколінням, бо створений Богом.

Тому Білдад і опирається на передання та традиції перших поколінь, що дійшли до нього і не сприймає ніякого іншого метода пізнання Святого. Та ми знаємо, що нові методи пізнання були, а саме небесні об'явлення анголів, та й мова самого Бога, коли загальне розуміння роботи Бога та і уявлення про Самого Бога, кардинально змінювались. Більше того, нам відомо з сторінок книги Буття, що перші люди, пережили певне духовне затьмарення у розумінні всього, що мали та знали. Тож, наслідком гріхопадіння, була смерть та деградація особистості, а значить не можуть бути, абсолютно істинним всі передання та ними народженні традиції, які Білдад вважав безпомилковими та єдиними гідними уваги.

Віра Білдада запевняла його, що Бог ненавидить не лише гріх, а й того хто його чинить. І це не є самим страшним, як той факт, що Творець лишає таку душу, в наслідок чого, в життя людини приходять жорстокі прокляття. На загал, вчення вичерпне і потрібно погодитись, має певну практику, але не практику Божих бажань. Бо Святий, ніколи не ненавидів Своє творіння. Так вони Його діставали, що є і зараз, та ніколи вбиваючи не змогли вбити в Ньому Його любов до нас. Лишити нас, значило б вбити(в абсолютнім розумінні цього слова), так як де немає Бога немає і життя. Пол Трипп сказав: «Ненавидя грех Бог не отступает от нас»⁴⁶, або Рон Харрис відкриває «Бог не судит о человеке по одному поступку, но по общему направлению его жизни»⁴⁷. Білдад не міг цього знати, тож тішився тим, що знав, тому вкоріняючись вкоріняв інших в своє богослов’я.

Цофар Нааматянин

Цофар Нааматянин – небагатослівний та найбільш суворий з усіх друзів Йова, останнім висловлює свою думку про причини його тяжкого становища. Ім'я його «צפרהנעמתי» «Цофа́р  г̃а-Наама-ти́», означає: «лучистый», рассветный, встре-пенувшийся, бодрствующий»⁴⁸.

Цофар висловлюється, що до стану Йова, доволі грубо, кажучи: «І знай, вимагає Бог менше від тебе, ніж провини твої того варті!»(11:6). Тобто, по ньому, Всевишній його наказав не просто справедливо, а ймовірно ще й проявив багато милосердя, бо більшу половину прогріхів не згадав, коли виносив Свій Божественний вердикт.

Тут взято на себе Цофаром, багато влади, якої не те, що не мав, а й не мав права взагалі зазіхати на неї, так як говорив про те, «що не знав і знати не може», бо не Бог. Тому, це може пояснюватися лиш, бажанням додати значимості своїм словам, і зацікавити Йова надалі уважніше слухати промову.

Теологія Цофара проста. Пізнати Бога, своїм людським та вкрай обмеженим розумом, ми не можемо, що в принципі є істиною – амінь (11:7). Та то лише на початку він добре починає, як по факту і інші друзі, бо в кінці думки, його інтерпритація стає все більше абсурдною. А саме, він продовжуючи ніби стверджує: «пізнати важко, як Бога так і Його постанови, а значить, ти мій друг, міг завинити перед Всевишнім по незнанню, а значить ти маєш просто покаятись, навіть якщо і не знаєш в чому…». Розділи 13-20 йдуть в підтвердження цьому, так як мають в собі лиш загальні роздуми, та нічого конкретного, щодо гріха, який можна б було приписати Йову.

Тому, знаходячи вихід в раціоналізмі, Цофар продовжуючи свої роздуми, говорить: «Якщо ти зміцниш своє серце, і свої руки до Нього простягнеш»(11:13). «Зміцнити серце», по івриту, звучить так: «לבך הכינות  - г̃ахино́та либэ́ха», що значить «приготуєш своє серце, або розположеш своє серце»⁴⁹. Нам відомо, що серце біблійною мовою означає: «джерело думок та розуму». Таким чином, розположити чи то приготувати серце, значить, приготувати в порядок свої роздуми та уявлення. По Цофару приготувати серце, значить змиритись в своїй неспроможності, зрозуміти, що гріх не буде виявлений, а покарання є. Тож «зміцни своє серце – тобто зрозумій, змирись, і лиш тоді протягни свої руки до Нього», з проханням покаяння. Цікаво звучить, та для Йова, це лунало як нісенітниця з якою погодитись, означало б наплювати на мінімальні принципи життя, а саме: «покаяння має звучати, лиш після усвідомлення злочину, а усвідомлення приходить, лиш тоді коли особа знає свій вчинок».

По 14 віршу, 11 розділу, Цофар запевняє Йова, що гріх ти маєш, і навіть не припускай, тої думки, що є слово: «якщо» у твоєму випадку. Синодальний переклад вкладає в цей вірш слово: «якщо», а такі переклади як: «Елизаветинская Библия – 1751 год.» та «Восточно смысловой перевод (СARS)» і «Новый Библейский перевод МБО»⁵⁰, не мають в собі не стверджувальної думки, а скоріше, стверджувальний факт присутності гріха, по Цофару. Тож, він не просто переконує його припустити факт гріховності, а вимагає, визнати своє беззаконня.

Загалом в тексті, Цофар прослідковуєтся як легко ранима особа, і в своїй дитячій природі ображеного, він ховає свою в'їдливість та нахабство. Нерідко ці дві якості органічно поєднуються в одній особі. Цим він ніби проголошує: «Я вправі кого завгодно вколоти, але мене не чіпай – така його психологія». Так це егоїзм, хай схований певно від нього самого, та саме він, далі є причиною непотрібного марнослів’я, яке інтерпретується далі і саме, у гніві.

Його боляче поранили слова Йова: «Коли скажете ви: Нащо будемо гнати його, коли корінь справи знаходиться в ньому! то побійтесь меча собі ви, бо гнів за провину то меч, щоб ви знали, що є ще Суддя!...»(19:28,29). Тому спалахуючи, він перебиває Йова і заявляє: «Тому то думки мої відповідати мене навертають, і тому то в мені цей мій поспіх! Соромливу нагану собі я почув, та дух з мого розуму відповідає мені»(20:2,3). Певно, ми зустрічали людей раціонального мислення, які більш розважливі і ніколи не дозволять собі піти на повідку своїх емоцій, які затуманюють раціональність, тому і тримають себе гордо та поважно, скажемо, що їм притаманна певна етика спілкування. Та в цьому місці, амбіції беруть гору і Цофар, перегинаючи палку у свої безпідставних звинуваченнях, каже: «Бо він переслідував, кидав убогих, він дім грабував, хоч не ставив його! Бо спокою не знав він у нутрі своїм, і свого наймилішого не збереже. Немає останку з обжирства його, тому нетривале добро його все…» (20:19-21).

Цофар впав в те марнослів'я, в якому засуджував Йова, ще на початку промови(11:3). Цими словами, словами амбіцій він завершує свої обурені роздуми, та замовкає. Не відомо, можливо, через цю свою образливість, він не побажав брати участь в третьому циклі діалогу, або саме через те, що важко було стримувати свої думки, емоції, які народжувались все більше та які все менше тримали в собі принципи етикету, які притаманні Цофару раціоналісту.

Короткі висновки порад друзів

Йов був більш правішим за своїх друзів, саме в тому, що не визнавав провини, принаймні до тих пір поки її не побачить. І по правді справедливо каятись в провинах які знайдені в собі, а не проголошувати крилаті чи узагальнені фрази, чи придумувати провину і карати себе за неї.

Друзі Йова, вводили його в оману, коли говорить про гріх, так як їхнє розуміння дуже схоже на те, про що говорить А. Ван де Бек: «Грех – это не то, чем человек может сознательно распоряжаться, принимать его или отвергать; грех - это тайна, превосходящая человека, овладевающая им и инфицирующая его»⁵¹, «значить Йов ти згрішив і можливо, не знаєш як, та все ж, ти винний, і покаятись маєш, бо Він же ж за щось тебе карає…» - такий висновок мажемо знайти в їх словах. З тексту читаємо, що для Йова то була повна єресь, з чим він і боровся до кінця.

Мученик шукав підтримку та розуміння у своїх близьких друзів, перед якими виливав свою біль, нічого не приховуючи, та знайшов релігійність - у відповідях, лицемірство, та боягузтво - у справедливих судженнях. Для них, Бог завжди правий, а значить ти не можеш обговорювати Його роботу, чи визивати Його на суд. Тому, якщо перше з слів друзів було істинною, то друге було абсолютною традиційною релігією.

Насправді в друзях Йова в певних моментах їх життя можна побачити себе, бездушних утішителів, які більше скорі на осудження чим на потіху. А все тому, що ми у своїй гордині, хочемо дати відповідь не знаючи питання, хочемо вирішить проблему не знаючи корінь проблеми, тому і діємо як Еліфаз, Білдад та Цофар.

Слухаючи такі поради, які були скоріше приготовані з початку, Йов проголошує: «Справді, то ж ви тільки люди, і мудрість із вами помре!..»(12:2). Іншими словами Йов каже: «мудрість ваша не більша моєї», «ви не потішили мене, ви навіть не зрозуміли болі моєї, яка виривається з серця мого…».

Чому їм не під силу було зрозуміти свого друга? Все просто, як вже було згадано вище, відповіді були вже приготовані, а саме в системі їхнього богослов’я. Тобто, є проблема, а значить є провина, якщо є провина, значить обов'язково є покарання. Все просто: «Друже! Ти винний!».

Йов розчаровується в примітивних порадах друзів і стверджує, що хотів би лиш з Богом вести розмову: «і я говоритиму до Всемогутнього, і переконувати хочу Бога!»(13:3), інший переклад говорить: «Но я бы хотел поговорить со Всемогущим,  со Всевышним поспорить о моём деле »⁵². Йов втомився вести безглузді розмови і тому йде до джерела своїх бід.

Пенн - Льюис в своїй книзі: «История Иова» пише, наступні слова: «он излил своё сердце в мольбе великому Иегове, а затем опять погрузился в печаль из-за того, что дни его коротки и он уже умирающий человек»⁵³. Йов втомився, і саме цінне він не відрікається від Бога не тому, що боїться, чи немає куди йти, а саме тому, що лиш в Ньому його життя і лиш від Нього він хоче почути відповідь. Йов вірить, саме Йому і тільки Йому! І це саме цінне в ньому, що змушує нас дивуватися, а саме, його вірності. А. У. Тозер говорить: «Самое важное в человеке – то, во что мы верим»⁵⁴. Йов вірить, правда не розуміє, навіть не згоден, більше того, виказує своє невдоволення, та все ж, він лишається вірним, попри все, не дивлячись ні на що.

Бог бажає мати спілкування з творінням не тому, що вони бояться Його, а тому, що люблять. Йов любив Бога, бо міцно тримавсь за Нього, попри всі непорозуміння в собі. Мученик очікував смерті, мріяв про кінець страждань. Та тепер, він більше всього хоче почути відповідь на свої питання, тож і починає свою судову справу: «Ось я суд спорядив, бо я справедливий, те знаю! Хто той, що буде зо мною провадити прю? Бо тепер я замовк би й помер би... Тільки двох цих речей не роби Ти зо мною, тоді від обличчя Твого я не буду ховатись: віддали Свою руку від мене, а Твій страх хай мене не жахає!... Тоді клич, а я відповідатиму, або я говоритиму, Ти ж мені відповідь дай! Скільки в мене провин та гріхів? Покажи Ти мені мій переступ та гріх мій!»(13:18-23).