3. Практичні застосування для сучасності

3.1. Божа суверенність і людський бунт

Кінець історії, нам чітко вказує на благословення Йова лише при умові, його абсолютного смирення перед Яхве. Так, Йов часто нахабнів, забуваючи своє місце в ланцюгу всього існуючого, та Бог чинить милість до нього, перш за все через те, що він говорив у відсутності лицемірства, на відміну від його друзів, а по друге, в абсолютності зізнання своєї неспроможності у суді між Богом і ним. Влучно підмічає Лаэль Аррингтон: «Бывают времена, когда действительно комфортно верить, что наши собственные представления о реальности и есть сама реальность»¹²⁵, щось схоже ми помічаємо в Йовові. Його віра в реальність реальності, перестає бути комфортною, і він змушений виходити з неї, щоб побачити ту реальність до якої веде його Бог.

Нині, його реальність, це абсолютна суверенність Бога. Тепер Йов розуміє, що появу Бога не можливо вгадати, чи викликати, її потрібно лиш чекати. І саме цінне, це те, що коли б Він не прийшов, прихід Його вчасний, як би довгим він йому не здавався, а глибина питання втрачає свою глибину чи то вагу, так як перед тобою, присутній Той, Хто і є Відповідь. Игнатий Брянчанинов, говорив: «От живой веры в Бога рождается полная покорность Богу, а от покорности Богу – мир помыслов и спокойствие сердца»¹²⁶, Йов знайшов свій спокій, без відповідей, без розуміння, саме в вірі та слухняності, Святому і Його природі. Божественні питання, які мають чималу долю сарказму, приводять Йова до тями і там же до Божественних реалій. Мученик зрозумів, що врятований не тому, що гідний, а тому, що є Божа милість. Божу милість не можливо заслужити, чи зрозуміти, її можливо лиш прийняти з вдячним серцем.

Проблемою Йова, як і більшості сучасних християн, перебільшувати свою значимість, тобто вважати себе, святішим чи праведнішим, чим я є. Це вказує на те, що ми робимо з Бога боржника, Який винний нам за наші зусилля, страждання, і такий стан народжує в нас втрату дистанції між нами і Богом, або краще сказати, ми втрачаємо благоговіння перед Сильнішим за нас. Згадаємо приклад з Старого завіту: «І прийшли вони аж до Ґорен-Нахону, а Узза простяг руку до Божого ковчегу, і схопив його, бо зноровилась була худоба. І запалився Господній гнів на Уззу, і Бог уразив його там за цю провину. І він помер там при Божому ковчезі…»(2Сам.6:6,7). Чому так сталось? А тому, що Узза втратив страх перед Богом, втратив благоговіння, чи як вже сказано вище, звузив до крайності дистанцію. Він зробив добру справу, та Бог знищив його не за то, а за те, що він знав, що торкатись до ковчегу немає права, він не священик. Ковчег пробув, багато років у батька його, і по цій причині, він дозволив собі торкнутися до святині, просто на просто Узза звик до присутності Божої, він втратив страх, забув за благоговіння¹²⁷.

Як багато нині християн, схожі на цього хлопця, та й і на Йова, які втрачають розуміння свого місця перед Святим. Вони звикли бути в присутності Святого. Безліч сучасників ведуть себе нахабно в присутності Божій, вони відносяться до Бога як до якогось «панібрата», Який як «джин» має давати все, що їм заманеться. Мовчання Бога вони тлумачать як свою правоту, а благословення, як Боже покаяння. Вони як малі діти кажуть, коли Бог благословляє: «давай Господи, давай, бо мені так добре коли Ти даєш…», і вартує Богові, щось відняти, чи не дати, вони кричать: «Бог! Ми не хочемо Тебе знати…». Сучасне богослов’я, дало можливість зробити з Бога свого Друга, тобто цінність не в тому, що Бог тебе називає Своїм другом, а в тому, що я називаю Його, так як мені заманеться. І це нині дуже похвальна позиція. Погодитись з цим, або благословляти це нині, значить ще далі відступити від істинності вірних позицій, благоговіння і Божого суверенітету. Бо істина в тому, що не ми коронуємо Його своїм другом, а Він і тільки Він. Давайте, коротко згадаємо розмову друзів: «Бога і Авраама», як Авраам говорив з Яхве, трохи говорили про то вище: «нехай не прогнівається Владика…, або дозволю собі ще сказати слово…». На наше переконання, ця розмова схожа, на розуміння того, з Ким ти говориш, це по перше, і те, що всі рішення які Святий приймає вірні і обговоренню не підлягають, принаймні до бажаного результату.

По мірі нашого дослідження, ми помічаємо, як сучасність проповідує інше, своє і тільки своє, що гріє їхню плоть, більше того, навіть у поклонінні Йому, ми зневажаємо Його, «Мы стали слишком небрежно относиться к Богу, даже когда поклоняемся Ему»¹²⁸. Раніше людина, шанувала поклоніння Святому, це проявлялось не одно годинним спілкуванням з Ним, дослідженням Слова, відчуттям Його присутності, невимовної радості, яка не потребувала нічого матеріального. Нині ж все по іншому, ейфорія замінила Бога, і певні матеріальні блага, Його патронатцтво. Людство, Церква, забули Хто наш Бог, і як з Ним потрібно тримати діалог. Нам вже не потрібен Інший, Справжній, нам потрібен Той, Який вже скільки часу терпить нас. Ми не хочемо, ні, ми навіть вимагаємо з Нього так тримати й надалі, бо лиш такому Богу ми хочемо служити.

Ми (християнство) проповідуємо дешеву благодать, в якій Бог немов би убив закон(хоча Він його не вбивав, а виконав і вклав його в саму благодать – принцип матрьошки), а значить і страх і благоговіння, що нині паралізує догму благоговіння та абсолютної суверенності. Тому, маленькі відступи вводять нас в ще більше болото, безбожності і наглості. Влучно говорить про страх, Билл Брайт, які він цитує в своїй книзі: «Страх это не ужас и не испуг, а трепет уважения и поклонения… Мы дрожим от осознания святости и исключительности Бога, когда приближаемся к Нему… Страх необходим нам, если мы хотим учиться, жить и поклоняться Ему»¹²⁹. Хоча часом, навіть частіше ніж хотілось, нам потрібно було б бачити Бога «гори Сінай», де люди тремтіли і боялись за свої життя. Можливо хоч це, почало б вбивати в церкві, християнську нахабність.

Суверенність людини, часто є причиною страждань самої людини, що в принципі відчув сам Йов, який приймає рішення йти проти Бога у своєму, так званому праведному суді. По Санникову С.В. який говорить: «…человеческая суверенность, как и суверенное владычество Божье могут сосуществовать не противореча друг другу»¹³⁰, тобто в питанні окремого існування, одна від одної, то так, маємо погодитись, рівно із тим, що це приноситиме лиш муки і біль для самого суверенного виборця, який живе без Бога. Та якщо говорити, про Божу суверенність яка була завжди вищою за людську, і яка дала творінню цю суверенність, лиш для того, щоб людина могла принести її під Божественну, досконалу суверенність в абсолютній неспроможності(користуватись нею вірно) та повній слухняності. Вірно цитує Карл Барт, Жана Кальвіна: «Omnis recta cognitio Dei ab oboedientia nascitur» - «Всякое подлинное познание Бога рождаеться из повиновения»¹³¹, тобто, щоб зрозуміти суверенність Бога, людина має загубити свою суверенність в Ньому. Тож, спочатку слухняність, а потім певне усвідомлення, яке стає вичерпним для шукаючої особи.

Йов використав своє право, говорити, вимагати, але так і не знайшов того, що шукав. Ми теж можемо йти дорогою, цього мученика і приймати ті ж рішення, але не забуваймо кінець, не ускладнюймо собі життя, а скоріше признаймо Боже верховенство, Його суверенність, силу та славу, перед лицем якої ми падаємо і говоримо те ж, що говорить Йов: «нікчемний я; що буду відповідати Тобі? Руку кладу на вуста свої…».

Світ в якому ми живемо, більше того, християнство, протидіє любій тенденції чи практики самозречення¹³², тобто віддачі себе і довіри Приймаючому. Наші амбіції, права, вбивають всяке розуміння, Хто за в сим стоїть. Нам здається, що Бог не все контролює, а значить Йому треба наша поміч, як в обставинах життя так і в Його розумінні, стосовно мого особистого плану. Ми перестали покладатись на Бога «хотя весь мир рухнул»¹³³, нам треба дійти до розуміння неможливості, щось змінити, і лиш тоді ми схиляємось. Ми як Фома, як Йов, лиш після голосу Божого, закриваємо свої вуста і мовчимо чуючи лунання Його голосу, після Його промови. Дай Бог, щоб це лунання переслідувало нас, до кінця своїх доріг, а не лише до певних перехресть, де ми звикаємо до Божих благословінь, і знову розчаровуємось, якщо Він нас їх лишає. Не усвідомлюючи, що не ми дивимось загальну картину життя, а саме Він.