2.3. Поняття теодицеї

Слово «теодицея» (франц. theodicee, от греч. θεός — бог и δίκη — справедливость)⁷³ означає «захист Бога» і застосовується з метою довести, що Бог, абсолютно справедливий і не лицемірний, незважаючи на те, що в світі ми зустрічаємося з несправедливістю і злом, які Божа суверенність допускає і проявам котрих не перешкоджає. Вперше це слово , використано Лейбніцом в 1697 році, у своєму творі «Теодицея»⁷⁴.

Отже, як узгодити положення, згідно з яким Бог безмірно любить людину, і разом з тим, допускає в світі безліч зла? Це лиш одне питання серед множини не зрозумілості Божого суверенітету. Подібні питання вже в древні часи обговорювалися в творах художньої літератури, філософії та богослов'я. В нашому випадку, ми говоримо про Йова, все зводячи до нього. Тому, Антон Хаутепен, ділиться з нами, розумінням релігійної теодицеї, кажучи: «…религиозная теодеция прежде всего, означает следующее: не предьявлять Богу ложных обвинений, не перекладывать на Бога груз собственной ответственности»⁷⁵. Чим стверджує, що саме людина частіше всього є винна в усіх печалях її буття. Тож немає сенсу звинувачувати Бога в тих помилках, які допустили саме ми.

Слово відкриває характеристику Йова: «невинний та справедливий, і він Бога боявся, а від злого втікав» (1:1). Ці слова, як би є вичерпними для читата, тим більше знаючи, що їх повторював сам Бог перед сатаною. Та все ж читаючи це, ми приходимо до важливого питання: «як то поєднати, справедливість Бога і Його слова стосовно Йова та нестерпні муки цього невинного? Якщо, він невинний, тоді чому страждає, якщо від злого втікав, тоді чому, Бог виливає на нього свою чашу гніву?». Принаймні так здавалось безпосередньо Йову, особливо тому, що його богослов’я говорило йому про принцип, причин та наслідків. Так як, при зникненні справедливості, зникає і цінність людського життя, особливо якщо це торкається Самого Творця. Тому, історія Йова радикально змушує нас передивитись розуміння справедливості не тільки самого героя, але і кожного з нас.

Перш за все, потрібно усвідомити, що відповідь на це питання шукали безліч богословів, філософів, і ще більше написали по цьому питанню робіт, але так і не дійшли до вичерпної відповіді. Наприклад Епікур, часто піднімаючи тему теодицеї , говорив «Unde malum? – Откуда зло?», і за тим починав розмірковувати «Либо Бог хочет препятствовать злу, но не может; либо может, но не хочет; либо не хочет значить и не может; либо Он хочет и может…»⁷⁶, Платон же знаходив більш практичну сторону цього питання, тому заявляв: «Сквозь зло всегда виднеются проблески добра, что есть во всем сущем, необходим лишь верный угол зрения и правильная политика»⁷⁷, Августин теж шукав практичних рішень, і в цьому говорив «Где Бог? Кто призывает Бога после того, как провозгласил полную независимость от Него?»⁷⁸, Фома Аквінский, виводить теодицею з глухого кута, кажучи «Бог может сотворить добро из того, что представляется нам злом»⁷⁹. Так, такі відповіді будуть не до серця людини, в житті якої має місце, саме трагічне зло. Та водночас потрібно зрозуміти, що наша амбіційність, і людська неспроможність, зажди є перепоною, для хоча б якогось потішливого розуміння. Тому, питань стосовно теодицеї, буде багато, що по ствердженню Вурмбранда, вірна стежина, бо: «Горе той вере, которая не вызывает вопросов»⁸⁰.

Отже, перше на, що маємо звернути увагу, так це на розмову Бога з сатаною. Яка була мета цієї дискусії? Не вже причиною було, бажання Бога поставити лукавого на місце? Багато сучасників тримаються цієї думки, стверджуючи: «Бог хотів доказати Люциферу, що деякі люди тобі друже не по зубам…», не погано звучить як би не муки і сльози тих, хто йде цією дорогою. Евгений Левин у своїй статті «Почему страдают праведники», так і називає кінець розмови Бога і Люцифера «пари»⁸¹, з чим погоджується і Боб Сордж⁸², Рональд Данн, який не лише говорить про «пари», а й стверджує, що Бог приймає виклик від сатани, і це спонукало автора у своїй книзі, просити Бога не згадувати про нього в бесідах з лукавим⁸³. Іронічно, та з людської точки зору для нас зрозуміло, що людина завжди відкидає складні дороги, якими б благословеннями вони не закінчились. Часом, з почутої інформації ми беремо взагалі не ті висновки, які повинні б стати для мене благословенним поштовхом, або мотивацією, до чогось більшого та відповідальнішого. Тож, вибір завжди за кожним з нас.

Такі тлумачення скоріше говорять про сто відсоткову причетність Бога до біди Йова та ставлять під сумнів Його справедливість і наводять на більшу увагу питанню «для чого?», а ніж про те, що Бог хоче, щось доказати Люциферу, та й і Самому Собі переконатись в тому: «Чи витримає мій раб Йов?». Нам відомо, про Божу природу як абсолютне всезнання і життя поза часом, а значить для Нього немає нічого нового, а для нас питання ще стоїть.

Можливо, Бог хоче, щось доказати Йову, і тому все справедливо. Наприклад, на думку Іцхака Абуава, іспанський равин другої половини XIV століття, стверджував: «Если праведникам в этом мире будет выпадать только благо, а грешникам – одни страдания, это приведет к полному уничтожению естественного миропорядка. Иными словами, естественный порядок вещей, о котором сказано: «И увидел Б-г: все, что Он создал, очень хорошо…» (Берешит, 1:31), – будет полностью ниспровергнут»⁸⁴, а Боб Сордж взагалі добиває Йова сказавши: «Иов страдал не потому, что он сделал что-то непра­вильное, но потому, что он делал все правильное»⁸⁵, а значить сатана звернув на нього свою увагу. На наш погляд, такі відповіді, або захист Бога і Його справедливості, роблять з Святого якогось Садиста, який лупцює за невинне життя, або за баланс між добром і злом.

Припущень безліч, але вони по перше не могли бути в той час в серці мученика, а по друге не дають здорової відповіді на питання теодицеї. Щоб, підійти ближче до відповіді, потрібно усвідомити, що богослов’я Йова про Божу справедливість зруйнувалось, тобто: «ходи в невинності і будеш благословенний» бо на собі відчув, що воно не працює в житті, хоч і гарно виглядає в теорії.

В процесі нашого дослідження, відповідь на питання: «Чому?» і захист Божої справедливості лежить саме в праведності Йова. Певно, для більшості це ствердження не буде прийнятим, та в мірі справедливого дослідження не лишається нічого, окрім погодження з цією гіпотезою. Йов був переконаний у своїй абсолютній праведності: «Навчіть ви мене і я буду мовчати, а в чім я невмисне згрішив розтлумачте мені...»(6:24). Це і було його помилкою, хоча б в тому, що він забув про те, що людина в процесі деградації після падіння і аж ніяк не може бути абсолютно праведною перед Святим. Евгений Проскуликов у своїй статті не насмілюється сказати радикальні слова про поведінку Йова перед Богом, і тому вживаючи наступне, ставить це під сумнів: «Кажется, что он в гордости, в прелести; кажется, что он богохульствует»⁸⁶, і якщо говорити на чистоту, то автор вірно стверджує той факт, в якому людина претендує поставити свою праведність і праведність Бога, на один рівень. Текст 13:3 говорить: «Но я бы хотел поговорить со Всемогущим,  со Всевышним поспорить о моём деле»(Восточный перевод смысловой (CARS)), або «Но обаче и аз ко Господу возглаголю, обличу же пред ним, аще восхощет»⁸⁷. В цьому тексті використовується дієслово «וְהֹוכֵחַ - yaw-kakh'», що означає «спорить, состязаться на суде; оправдываться, быть оправданням, рассудить (судебное дело); назначать; упрекать, укорять, обличать; наказывать»⁸⁸. Йов був переконаним у своїй, саме абсолютній праведності, а не лише людській, як пропонують цю думку інші коментатори. Проблема була саме в цьому, або іншими словами, Йов був задоволений собою, не потребував нічиєї підтримки, а навпаки, інші перед ним мали схиляти свою голову. Праведник, якщо так можна сказати, перестав стабільно рости в пізнанні і в тій же праведності, бо вважав свою праведність максимумом життя людини. Віримо, що Йов був праведним, та не настільки, на скільки він став пізніше. Впевнено стверджуємо, що Йов знав, щось про Бога, та не настільки, як після того, коли вухо його чуло голос Святого.

На наш погляд, саме час поставити всі крапки над «і», а саме, багато коментаторів та і взагалі християн не погодяться з такими висновками про праведність Йова, можуть говорити про них як про щось анти біблійне, а тим більше не дадуть поставити жирну крапку, в незавершеній дилемі, про теодицею в історії цього чоловіка.

Тому, якщо розуміння праведності для Йова, не було розумінням безгрішності, а лиш впевненості в своїй безгрішності по стандартам того часу, що відстоює Сордж і певно чи мало коментаторів. Тоді ми маємо дослідити наступне, що дозволяє Йову, потрібно сказати, «нахабно» визивати Бога, Творця неба і землі на суд? Хай навіть у контексті своєї людської впевненості, в безгрішності по людським стандартам. Йов не рівний Богу. Навіть, якщо він визивав Святого не на суд, а просто на дискусію, де Бог не просто має сказати, чому так склалось, а фундаментально аргументувати Свої дії. В цій дискусії він готовий, докоряти Самого Бога. Праведник забувається, він не розуміє свого Мученика і тому ладний йти на все, до кінця, до смерті. Більш того, пізніше сам Бог говорить суворі слова до Йова: «Опровергнешь ли ты Мой суд?  Обвинишь ли Меня, чтобы себя оправдать?» (CARS (40:3)). Згадаємо друга самого Бога, Авраама і їх розмову про Содом та Гоморру. В цій розмові він боїться свого Ієгову, і в тремтінні приступає до меншої цифри, для спасіння цих міст, «Хай не гніває це мого Господа; Оце я осмілився був говорити до Господа мого…»(Бут. 18:30-32). Більше того, вимога Бога принести в жертву первістка, а ж ніяк не ввела цього праведника в нахабність, чекати від Ієгови звіту.

Цікавий той факт, яким ділиться Олександр Жибрик «Имя Иов на арабском языке означает «покаяние», и многие верят, что это имя он получил уже в конце своей истории»⁸⁹. Йов праведник, відмовився від своєї праведності чи правди, це ілюструють його слова «Тільки послухом вуха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе... Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі!...»(42:5,6). Він мав цікавий діалог з Творцем, де хотів почути причини страждань, а у відповідь отримував все більше і більше питань стосовно величі Божої і його спроможності все то зрозуміти. Розмова була дивна, Йов терпить біль прокази, і каже: «болить», а Бог в свою чергу питає «Де ти був, коли землю основував Я? Розкажи, якщо маєш знання!»(38:4), Йов висушив свої очі від сліз, а Бог питає «Хто основи її положив, чи ти знаєш? Або хто розтягнув по ній шнура?»(38:5). Тож, мученик так і не знайшов відповіді на свої питання, та після розмови з Богом, Бог став його відповіддю. Так, судити і виводити різні гіпотези просто, та наглістю будуть лиш ті, які виводяться без поваги мученику, а не ті, які шукають спроможність зрозуміти того Бога, якого зрозумів сам мученик.

Мудрість цієї книги, підкреслює Божу суверенність. Вона служить прикладом, щоб показати нам, як Бог використовує хворобливі обставини в житті Своїх обраних, що удостоїлися духовного просування вперед за слухняність у своєму не розумінні, для того щоб привести їх на більш високий рівень духовної реальності. Проблема теодицеї буде абсолютно вирішена, лиш при умові, якщо ми зможемо жити поза часом, як Бог, щоб бачити всю картину буття, а не її фрагменти. А цього ніколи не буде, бо тілесні, «мы ограничены временем и пространством, и в самом нашем существовании мы полностью зависим от Него»⁹⁰, говорить Рік Корніш. Тому, випробовуваний має, довіритись Божій справедливій суверенності, яка ніколи не несла за собою вічні муки для душі. В житті людей багато не справедливості, та то лиш наш погляд, обмежений і повен амбіціями, що скоріше заважає нам зрозуміти, чим приводить до рішення. Верон Аш (Марк Инок), у своїй проповіді «Таинство молчания», використовує грецьке слово «местарион», що значить «таинство»⁹¹. Це слово використовувалось в армії минулого, де стратегію війни, не знав ніхто окрім царя. Тому, коли дають тобі зброю в руки і кажуть: «іди», ти можеш спитати: «Куди? Для чого?», та відповіді тобі ніхто не дає, ти просто мусиш іти і мовчки виконувати сказане тобі. Тож, тут захована Божа суверенність і людська слухняність. Хоч сприймай, хоч протився, однак від другого буде більше страждань, і ще більше питань. Останню ілюстрацію яку приводить Вурмбранд в своїй книзі, вичерпно показує справедливість Бога і обмеженість людини. Тож: «Моисей размышлял у источника и стал свидетелем следующих событий. Путник, утоляя жажду, уронил кошелек в песок. Не заметив пропажи, он отправился дальше. Вскоре, иной путник, проходя мимо источника, нашел кошелек и ушел. Третий, утолив жажду, уснул. Вскоре пропажа первого, была обнаружена, и он вернулся, Увидев спящего, он требовал деньги. Денег у него не было, и по этой причине поплатился жизнью. И тогда Моисей обратился к Богу со словами: «Ты теперь видишь, почему люди не верят в Тебя. Слишком много зла и несправедливости в этом мире. Почему первый стал убийцей? Почему виновный остался безнаказанным, а невинный был убит?» И Бог ответил: «Только раз ты услышишь объяснения. Я не могу на каждое «почему?» давать ответ. Первый путник был сыном вора. Второй подобрал деньги, украденные у его отца. Третий же был убийцей, чье преступление осталось нераскрытым, и его наказали заслужено. Верь в то, что происходящее имеет свой сокровенный смысл, и справедливость не зависит от твоего понимания»⁹².

Отже, віра в Бога, знімає всі питання теодицеї. Це важко, та це єдине, що лишається в руках людини. Лютер сказав: «Скорбь веры – величайшая и тягчайшая мука, ибо вера должна превозмочь; если вера сломлена, то все другие скорби непременно падут на человека; но если вера тверда, сильна и здрава, то все другие скорби и огорчения ослабеют и отступят»⁹³. По правді істинні слова, бо лиш той і є не переможним, хто керується живою вірою. Вона навіть може бути не така сильна, як хотілось, але вона є, вона жива, і лиш вона здатна тримати в руках те, чого там немає і ще довго, можливо навіть дуже довго не буде.