16. Формування українського козацтва . Запорізька Січ , її організаційний устрій та роль в суспільно-політичному житті України Причини виникнення українського козацтва

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. - монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1489 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Нині не викликає сумніву, що  основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV-XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів - шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV - першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України - Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя - була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини, риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах - в гирлах річок - і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селяни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля.

Вже у другій половині XV - на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV-XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками.

Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. Їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Заснування Запорізької Січі. Дмитро (Байда) Вишневецький

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги - кам'яні скелі. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку XVI ст. козаки споруджували невеликі укріплення - городки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в 30-40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. 

Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в 1552-1556рр. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою

За формою правлінняЗапорозька Січ була республікою. Війську Запорозькому Низовому були притаманні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, нікріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користуватися землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборча система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада,яка була вищим органом влади. На січовій раді вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі, питання війни і миру, дипломатичних відносин, обрання козацької старшини, розподілу земель між куренями тощо

Очолював Запорозьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. - Кошовий отаман). Гетьман наділявся вищою судовою і виконавчою владою, був головнокомандувачем, представляв Військо Запорозьке на дипломатичних переговорах.

Козацька рада крім гетьмана обирала також і військову старшину, яка була у розпорядженні гетьмана. До військової старшини належали: обозний (керував артилерією), писар (очолював військову канцелярію), суддя (чинив суд), осавули (порученці гетьмана).

За допомогою кошової системи здійснювалося розміщення козаків у коші - польовому таборі під час військових походів та й на самій Січі. У коші козацтво розподілялося на курені , (усього 38)- військово-адміністративні одиниці і водночас козацьке житло. їх очолювали виборні курінні отамани.

Саме в Запорозькій Січі було створено Запорозьке Військо, що стало організаційною формою збройних сил України. Запорозьке Військо, постійним і безвідмовним резервом якого завжди виступало все українське козацтво, мало свій флот, артилерію, кінноту та піхоту. Воно виробило блискуче козацьке військове мистецтво, що перевершувало стратегію й тактику феодальних європейських армій.

У 1648 -1654 рр.. на Україні розгорнулася всенародна визвольна війна, в результаті якої було створено Українську-Козацько-Гетьманську державу (основну роль в суспільно-політичному житті відігравало козацтво )

17. Намагання польської влади взяти під контроль козаків привело до активного протесту проти існуючого режиму. Перша хвиля повстань була короткою (1591-1596 рр.), а друга - тривалою (1625-1638 рр.). Головною рушійною силою народних виступів стало козацтво.

Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр.) стало одним із перших великих селянсько-козацьких виступів. Козаки оволоділи всією Брацлавщиною, Київщиною та іншими землями. Косинський титулував себе гетьманом і змушував людей присягати козацькій владі замість шляхетської. Біля м. П'ятки на початку 1593 р. відбулась вирішальна битва між козаками і поляками після якої завершується перший етап цієї хвилі повстань.

У 1594 р. розпочинаються повстання під проводом С. Наливайка, М. Лободи, М. Шаули та інших. Характерною рисою цього етапу боротьби було поєднання соціальної боротьби із захистом православної церкви. На бік повстанців перейшла значна частина священників, в тому ж числі і брат С. Наливайка православний священик Д. Наливайко.

Однак ці народні виступи зазнали поразки. Протягом наступних тридцяти років великих повстань не було. Польща не мала сталого відношення до козацтва, тому репресії часто змінювалися на "милість" - збільшення реєстру, надання привілеї тощо. Особисто Польща відчувала потребу у військовій силі, адже часто вела війну з Турречиною, Московською державою. І постійно зверталась за допомогою до козаків. Так, напередодні битви під Хотином, польський уряд погодився з П. Сагайдачним на збільшення реєстру до 3 тис. осіб і виплату їм платні в сумі 40 тис. злотих на рік.

Нова хвиля повстань розпочалась у 1625 р. на Київщині, де населення відмовилося виконувати феодальні повинності і самовільно проголосило себе козаками. Виступи козаків і селян відбулися під керівництвом Жмайла, Тараса Федоровича (Трясило), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці, Дмитра Гуні. Ці повстання переросли в козацько-селянські війни. Вони зазнали поразки, але підняли гасло боротьби за звільнення України.

Поразка привела до нових репресій і утисків. У січні 1638 р. польським сеймом була прийнята "Ординація (упорядкування) Війська Запорозького реєстрового", яка позбавила реєстрових козаків автономії і збільшила переслідування нереєстрових козаків і біглогоселянства. Ці утиски змусили багатьох козаків і селян покидати Україну і тікати на Слобожанщину, яка входила до Московської держави і де козаки отримували пільги. З 1638 по 1648 рік воєнного протистояння між польською владою і козаками майже не було і поляки називали їх "роками золотого спокою".

Отже, козацько–селянські повстання, що відбулися наприкінці XVI - XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо. Проте, незважаючи на поразки козацько - селянські повстання відіграли значну роль в ІсторіїУкраїни, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українськогонароду, прискорювали формування національної самосвідомості.

18. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

– утворення та розбудова Української національної держави;

– встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

– радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

– скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

– ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

– визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

– втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.

21. Доба Руїни – надзвичайноважкий для Україниперіод, коли післясмерті Б. Хмельницькогоздобуткичасіввизвольноївійнибулизначноюміроювтрачені. Слідзвернутиувагу на те, що у вітчизнянійісторіографіїнемаєодностайностіщодоїїхронологічних меж. Як правило, їїдатують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питаннязалишаєтьсявідкритим, особливо щодо початку цьогоперіоду. ЗакінченняРуїнипов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїнибули:

− розколсередстаршини – правлячоїверствиукраїнськогосуспільства;

− посиленняантагонізмуміжрізними станами українськогонаселення;

− слабкістьгетьманськоївлади, не здатноїконсолідувати народ;

− боротьбагеополітичнихінтересівРосійськоїдержави, Турецькоїімперії, РечіПосполитоїтощо.

Дослідницяцієїпроблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушновідзначає, що “небажанняпоступитисясвоїмивигодамизаради блага України, зарадизбереженнякозацькоїдержави, непримиренністьпозиціїрізноманітнихугруповань та окремихосібщебільшускладнюваливнутріполітичнуситуацію, провокуваливиступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робилинеможливоюхоча б короткочаснустабілізацію”.

МожнавиділититакіхарактерніознакиРуїни:

− загостреннясоціальнихконфліктів як наслідкусоціальногоегоїзмустаршини, їїзловживань, намаганняреанімуватистарішляхетські порядки, ігноруваннясоціально-економічнихінтересів не лише селян, а й простихкозаків;

− початок громадянськоївійни, що вела до розколуУкраїни за територіальноюознакою;

− зміцнення у свідомостіполітичноїелітинебезпечноїтенденції до відмовивіднаціональноїдержавноїідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватнихполітичнихінтересів; згасаннядержавноїідеї, повернення до ідеїавтономізму;

− звертання до урядівіноземнихкраїн при розв’язаннівнутрішньополітичних проблем України, яківмілограли на суперечностях, використовуючиїх у власнихцілях;

− жорстокаборотьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ходіякої доходило навіть до знищеннясуперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). ОдночасноУкраїна мала два, а то й три-чотиригетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), яківорогувалиміж собою і у своїйполітиціорієнтувалися на різнікраїни;

− поступовезменшенняконструктивності і все більшдеструктивний характер дійЗапорозькоїСічі (небажанняпідпорядковуватисягетьманськійвладі, ігноруваннязагальноукраїнськихінтересів, відданняперевагилишевласнимінтересамтощо).

Як це негірко, але доводиться визнатислушністьоцінки А. Потоцькимтодішньоїситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечкопротимістечкавоює,син батька, батькосинаграбує”.

Отже, в добуРуїнисталасятрагедіярозчленуванняукраїнських земель міжРіччюПосполитою і Росієюзгідно з договором між ними у селіАндрусів у 1667 р. Україназникає як суб’єктміжнародноїполітики і стаєрозмінною монетою в політичнійгріїїагресивнихсусідів, об’єктомїхньоїколонізації. Правда, на Лівобережжі в складіРосійськоїдержавищезберігаласьобмеженавнутрішняавтономія. Коженновийобранийгетьманукладавокремийдоговір (статті) з московським урядом. В основіцихдоговорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожнимнаступним договором вводились все новіобмеженняукраїнськоїавтономії. ДоситьпроаналізуватиПереяславськіСтатті 1659 р. – Ю. Хмельницького, МосковськіСтатті 1665 р. – І. Брюховецького, ГлухівськіСтатті 1669 р. – Д. Многогрішного (певнийвиняток, бобулитрохикращими, ніжпопередні), КонотопськіСтатті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

22. З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Український народ, що його поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII- початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високопіднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та іншіміста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.з в. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонтаперейшов на бікповстанців. 10 червня у місті стався страшний погром, загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їхбулобл. 30) очолювали С. Неживий, П. Таран, М. Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Розподіл українських земель між Росією та Австрією. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.).

До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися близько 4/5 усіх українських етнічних земель.

Західно українські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним аж до подій І Світової війни.

Усунення з політичної арени Речі Посполитої було, з одного боку, логічним наслідком її згубної внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі на українських землях, а з іншого – зростанням імперських апетитів сусідніх держав. Найповчальнішим, однак, є той факт, що наприкінці XVIII ст. свою державність втратив не лише український, але й кримсько-татарський і польський народи. У їх житті наступив новий історичний період.

Підсумки.

Після смерті Б.Хмельницького протягом 2-ї половини XVII ст. відбувся розкол і поділ України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями правобережної України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім занепало, а українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на Лівобережній Україні. Тоді ж київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату.

За гетьманівІ.Мазепи та П.Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби - Конституція 1710 р.

Протягом XVIIІ ст. російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі знищувалася Запорізька Січ; у 1780-х рр. в козацькій Україні остаточно були запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських земель між Росією та Австрією.

23. Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі. Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734—1775 рр.) Освоєння нових земель. Нова Січ значно відрізнялася від Запорозького війська попередніх часів. Козацька старшина перетворилася на заможних землевласників. Яскравим свідченням соціальних проблем на Запорожжі ставали повстання незаможних козаків і зворотні хвилі втікачів. Вони переселялися на засновані російським урядом «слободи». Це із середини руйнувало весь соціальний організм Нової Січі. Одночасно із цим козацька старшина була неспроможна власними силами швидко колонізувати всі землі Запорожжя. Небезпеку цього добре розумів останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський (1690—1803). За розпорядженням кошового всіх селян-утікачів, що прибували на Січ, перестали записувати до козацького реєстру. їх розселяли «слободами» на вільних землях, «щоб сторонні не мали можливості влазити до тих місць». За час свого гетьманування П. Калнишевський заснував кілька сотень нових сіл на землях Запорожжя. Однак, для того щоб перешкодити намірам російського царизму, цього було недостатньо. Обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя.

Ліквідація Запорозької Січі.

Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування. У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг. У 40—60-ті рр. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. У 60-х рр. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом говорили: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали». Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими: ■    Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками. ■    Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією. ■    Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. ■    Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя. ■    Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців. ■    Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Відповідний момент для розв'язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи.

4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістку про намір П. Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двоти-сячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.

Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі.

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікі-нерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи уваги на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ.

Історичне значення Запорозької Січі.

Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу впродовж століть. 

24. Включення українських земель до складу Російської імперії

В останні десятиріччя XVIII ст. в Україні відбулися надзвичайно глибокі хоча й зовні непомітні зміни. Та ж сама земля, ті ж самі люди, але принципово інше становище. Якщо раніше Українська козацька держава з певними обмеженнями визначала зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася на губернії Російської імперії, які жили за указами та розпорядженнями з Петербурга.

Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації. Наприкінці XVIII ст. під владою Романових сконцентрувалося 4/5 території нашої Батьківщини, де проживало 8,2 млн мешканців.

Адміністративно-територіальний устрій

Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.

Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією.

На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.

Регіональний поділ

Протягом першої половини XIX ст. територія України залишалася роз'єднаною на окремірегіони, тобто землі, що характеризувалися комплексом властивих їм ознак.

Тодішня підросійська Україна складалася з чотирьох великих регіонів: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова)  Україна.  Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.

Національне становище українського населення

Знищення козацької державності, запровадження російських державних установ, зросійщення переважної частини козацької старшини вивели Україну з осередку європейських націй. Російський уряд намагався перетворити українців на етнічну масу без своїх провідників та історичної пам'яті, нездатну захистити свою культуру, а тим більше примножувати й розвивати її.

Офіційний Петербург прагнув зробити якнайбільше українців «справжніми росіянами». Із цією метою їх позбавляли права на освіту рідною мовою, прищеплювали переконання про «неісторичність», «недолугість» українців, одночасно насаджуючи ідею вищості «російського народного духу». З офіційного вжитку була вилучена назва «Україна».

25. РЕФОРМИ 60-ТИХ – 70-ТИХ РР. У РОСІЇ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

1861 – Селянська реформа: селяни переставали бути власністю поміщика, на них поширювалися економічні права. Вони не зрівнювалися в правах з іншими станами: паспорти їм видавали на рік, а не безстрокові (як іншим). Вони мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Земля досі належала поміщикам, але за виконання повинностей вони мали надати селянам садибу чи польовий наділ. Селяни мало право викупити садибу, а польовий наділ лише за згоди поміщика. З 01.01.1883 вони обов’язково повинні були викупати наділи. Розмір наділів такий: де земля приносила незначний прибуток, була норми встановлювалися вищі і навпаки. Поміщики самі обирали які землі виділити. Викуп визначав грошовий оброк селян. Реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин.

1862 – Поліцейська реформа: у кожному повіті створювалося повітове поліцейське управління на чолі зі справником (назначав губернатор). Повіт поділявся на стани, дільниці (сотні), селища. У станах були станові пристави (2-4 на повіт)З 1878 у станових приставів з’явилися помічники – поліцейські урядники. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини (очолювали міські пристави), дільниці (дільничні), околодки. Для службовців поліції введено пенсійне забезпечення. Метою цієї реформи було покращення роботи поліції, звуження її компетенції, підвищення професіоналізму. Практична діяльність поліції межувала зі свавіллям та беззаконням, було поширено хабарництво та підробки.

1864 – Земська реформа: створювалися земські установи – збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 р. від землевласників, міських та сільських громад. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці, шляхти. Їх діяльність була під контролем царської адміністрації. На правобережжі реформа була в 1911р.

1870 – Міська реформа: у містах на 4 р. обирали міські думи. Члені думи - гласні – обирали міську голову і міську управу. У виборах брали участь платники податків, які досягли 25 років. До компетенції міських дум входили ті самі питання, що й до компетенції земств. Також залежали від царської адміністрації.

1864 – Судова реформа: замість станового ввели безстановий суд, замість закритого – «гласний»зі змаганням сторін – захисника і прокурора. Суд проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу але справи не всіх верств населення підлягали розгляду: для селян залишався становий волосний суд, для духівництва – консисторії, для військових та державних злочинців – спеціальні суди.

1862–1874 – Військова реформа: країна поділена на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалася система військових навчальних закладів: започаткувалися військові гімназії та юнкерські училища. Вводилася військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21р. (звільнялися лише особи з вищою освітою, духовенство, неросійські народи). Термін служби скорочувався з 20 до 6 у сухопутних військах і до 7 на флоті.

1862 – фінансова реформа: усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавалися заснованому Держбанку. Ліквідували систему відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн і т.д.), які стали збирати відповідні державні установи. Установлювалася гласність бюджету.

28Розвиток капіталізму в Україні в пореформений період

Скасування кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів феодального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З'являються нові суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі суспільства.

Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові.Іншими словами, селяни включалися в категорію вільних сільських обивателів. Це означало, що колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його самого продати, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Сибіру, не тільки дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало інших особистих і майнових прав.

Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статутних грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: можливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди поміщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбутися лише на підставі правил, установлених місцевими Положеннями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услужіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей селян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

26. Суспільно-політичні рухи в україні в першій половині 19 століття. Початок національного відродження.

У першій половині XIX ст. політичне життя в Україні розвивалося дуже повільно через репресивну політику царату.Виникнення суспільних рухів свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.

Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітеті, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.

Одним із перших таємних політизованих рухів було масонство. В Україні перші масонські ложі виникали у Полтаві ("Любов до істини") і Києві ("Малоросійське товариство"). Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі "Любов до істини", яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень. Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. У1826 р. Микола І підтвердив чинність "височайшого указу", а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом.

Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.

У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація "Союз порятунку", члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Однак, розбіжності у поглядах між радикалами та поміркованими призвели до розпаду цієї організації. На її уламках виникла нова таємна організація - "Союз благоденства" (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами "Союзу" у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації - "Північне товариство" в Петербурзі і "Південне товариство" в Україні з осередком у Тульчині. Останнє очолювали П.Пестель, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.

"Південне товариство", яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, мало три управи - Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Кам'янську (Черкащина). "Руська правда" обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність. З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація- "Товариство об'єднаних слов'ян", в роботі якого брало участь 60 осіб.

Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі закінчився поразкою. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції. Причини поразки повстання декабристів крилися передусім в їх відірваності від народу, відсутності підтримки з боку населення, а також у мало чисельності, відсутності єдиної ідеології, недостатній організованості дій і нерішучості керівників повстання.

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці ХVIII - на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив.

Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України. Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість. Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII- XVIII ст. - Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір"Історія Русів.

У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ. Тут у 1834 р. засновується університет св. Володимира, куди перемішується центр громадського та культурно-просвітницького життя України. В університеті концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у ЗО - 40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін. Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі. На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство, яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих - Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій, січень 1846". У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Савич. О. Навроцький,П. Маркович,Г. Андрузький,О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років.Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган - собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі". Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.

Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг.

Нової якості набрав національний рух й у західноукраїнських, де у 1834 р. виник напівлегальний гурток культурно-просвітницького спрямування "Руська трійця", утворений М.Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким.

Переслідуване світською та церковною владою, це об'єднання у 1837 р. розпадається.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р. українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух 1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи": доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

Таким чином, початок XIX ст. булв досить багатим на суспільно-політичні і національні рухи. І хоч національна політика царизму залишалася реакційною, антиукраїнською за своєю спрямованістю, однак, вона не змогла знищити в українському народові прагнення до самовизначення, до вільного національного і соціального розвитку. Попри переслідування і заборони, український народ уже виношував ідеї національного визволення.