1. Предмет курсу «Історія України», його методологічні основи, завдання, періодизація, джерела вивчення.

Історія України - одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності розвитку українського народу

Предметом вивчення вузівського курсу «Історії України» є складний і багатограннийпроцес формування багатомільйонного українського народу, його діяльності в соц.-економічній, духовній, політичній і державній сферах діяльності з давніх-давен до сьогодення.

Завдання історії – говорити людям не лише про «сухі» факти минулого, а й про вплив цих подій на наше сьогодення; формувати історичну свідомість народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток, закріплених в обрядах, традиціях, художніх образах та теоріях, що дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соц.-філософського освоєння дійсності. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою цих знань вчені і державні діячі пояснюють джерела багатьох етнічно-національних конфліктів, прогнозують перспективи розвитку культури, нововведення, прийняття соц.-економічних реформ, мають змогу організувати ефективну систему керування соціальними процесами та створити певні умови, що є необхідними для виховання нового покоління відповідно до звичаїв і традицій цього етносу. Водночас історичне мислення є важливим чинником соц.ї активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їх мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є необхідною умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадську позицію, здобути навички та вміння, необхідні для практичної діяльності.

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культури. Саме тому у програмі курсу мають бути виділені науково-методичні, світоглядні аспекти. Ознайомлення з ними дає можливість виробити певні типологічні принципи, що, в свою чергу, сприятиме формуванню у студентів навичок самостійної орієнтації в проблемах духовної культури, в тому числі і сучасної. Можуть бути використані діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропологія, біологія, кібернетика, семіотика, етнографія.

Переодизація:

1.Зародження людської цивілізації на території України. Первісні часи на територі України

2.Перші етнічні утворення на території України

3.Княжа доба

4.Литовсько-Польська доба 1340-1648

5.Національно-визвольна боротьба. Доба Руїни 1648-1708

6.Україна під владою Російської та Австро-Угорської імперії 1708-1917

7.Українська національно-демократична революція 1917-1920

8. Україна в складі Радянського союзу 1920-1991

9.Незалежна Україна

3. Основні джерела з історії України.

Типи історичних джерел. Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел: 1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники; 2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу; 3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела, які є основою історичних знань.(найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик») Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

2. Походження топоніму «Україна». Започаткування національної символіки. Украї́на або Вкраї́на[1] (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.

Існують дві найпоширеніші версії походження назви України. Згідно з першою, поширеною в російській та пізніше в радянській історіографії, так називали «пограничну територію» (М. Грушевський, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Ніконов,П. П. Толочко), за другою, що набула поширення у сучасний час — означає «рідний край, країна, земля» (Шевченко Ф. П.],В. Г. Скляренко[4][5], М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський, Г. П. Півторак[6])[7][8].

«Україна» у літописах[ред. • ред. код]

«Літопис Руський» XII ст. згадує назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни» локалізовано

південна частина Переяславської землі (південна частина Києва і північно-східна частина Черкащини)[1];

південно-східна частина Галицької землі (Пониззя), південно-східна частина Тернопільщини, південна половинаХмельниччини (р. Смотрич, р. Ушиця, р. Збруч), і південно-західна частина Вінничини[1];

терени Волинської землі в басейні лівобережжя середньої течі Західного Бугу, суміжне з Лядською землею Малої Польщі(нині — Хелмське, Бяло-Подляське, Замойське воєводства Польщі)[1].

У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну»:[10] Існують різні трактування слова «Україна» у цих літописах. Так, історик Олександр Палій вважає, що слово було простим синонімом слів «князівство», «земля».[12] Натомість Іван Огієнко висловив ширші міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови»

Канадський історик Орест Субтельний висловив чіткішу думку з цього приводу:

«Слово „Україна“ вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.»[14]

Віталій Скляренко однак наголошує, що не можна тлумачити букву «У» в слові Україна як «біля». Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».[4][5]

«Україна» за часів Речі Посполитої[ред. • ред. код]

Це значення слово україна зберігає також у 15 — 16 ст. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації (Слобідська Україна).

«Україна» за козацької доби[ред. • ред. код]

Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Військо Запорозьке», але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d'Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія».

XIX–XX століття[ред. • ред. код]

Щойно в 19 ст., з об'єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави(29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.

Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 —Українська Радянська Соціалістична Республіка.

З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина та інші. Але най більшого поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Прапори, на яких домінувало поєднання жовто-блакитних фарб, було піднято над міськими ратушами в містах Сам-борі, Станіславові, Коломиї, Стрию, Сяноку. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху у XVIII ст. У 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг, тобто приблизно як тепер. Ця ідея, започаткована Головною Руською Радою, була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями, які почали діяти на Галичині наприкінці XIX ст. (у першу чергу «Соколами»). Після з'їзду «Соколів» та «Січей» у 1911 р. починається широке використання жовто-блакитного прапора на різ них масових заходах, зокрема під час відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка (1911 p.), 100-річчя з дня його народження (1914 р.) тощо. З 1914 р. Січові стрільці під такими ж прапорами воювали на полях Першої світової війни. Жовто-блакитні прапори масово з'являються на маніфестаціях українців після перемоги Лютневої революції 1917 p., під ними формувалися й перші українські національні військові з'єднання. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і держав ний прапор УНР. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий. Блакитно-жовті прапори затвердили уряди Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. у Львові і Підкарпатської Русі як складової частини Чехо-Словаччини. Перший сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. в м. Хусті ухвалив блакитно-жовтий державний прапор. Згідно з Конституцією України Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням Малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого Державного Герба України є знак княжої Держави Володимира Великого. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни — дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто стає власне гербом. Зараз існує понад 40 версій, які пояснюють походження та інтерпретують суть тризуба. Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади (верхня частина скіпетра або корони); 2) церковна християнська емблема (Трійця, голуб святого Духа); 3) військова емблема (франціска (спис з подвійною сокирою), якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, спис з тризубчастими вістрями); 4) геральдично-нумізматична фігура (норманський крук чи сокіл, генуезько-литовський портал); 5) монограма (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для по значення імені, слова або вислову), (схематичне зображення слова воля, символ влади над трьома (небесним, земним, підземним) світами, літери «Ш», яка означала цифру 3, символ поєднання минулого, сучасного та майбутнього); 6) геометричний орнамент (стилізована квітка (трисвічник), колос). Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини. Інший елемент Великого Державного Герба — козак з мушкетом і шаблею як герб Війська Запорізького відомий з XVI ст., а з XVIII ст. та кий герб стає символічним зображенням Гетьманщини. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Він за лишався також гербом і за гетьмана П. Скоропадського й УНР часів Директори. Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського

3. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

Початок формування людської цивілізації на території України

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж тривалого часу первіснообщинна формація пройшла кілька стадій свого розвитку. Чітко виділяються дві стадії-епохи: споживчого і відтворюючого господарства.Основна мета первісного виробництва полягала у створенні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини і розширеного відтворення населення.

У межах первіснообщинної формації відбулося два великі суспільні поділи праці. Перший характеризувався виділенням пастуших племен, що зумовило значне підвищення продуктивності праці, появу додаткового продукту й обміну. Другий пов'язаний з виокремленням виробництва металу як самостійної галузі виробництва.

Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди. В основу визначення хронологічних меж кожного періоду покладено домінуючу роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:

1. Кам'яний вік. Він охоплює період від 1 млн до 6—5 тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (стародавній кам'яний вік: 1 млн — 12 тис. років тому) — ранній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт, або новий кам'яний вік (починається близько 7—б тис. років тому).

2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.).

3. Бронзовий вік (кінець III — початок І тис. до н.е.).

4. Ранній залізний вік. На Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні й Південній Росії — з V—VI ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України.

Помните препод говорила, что история украины начинаеться с периода описаного нниже, а не с появления пралюдей.

Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розумна). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються знаряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю приходять металевий спис і списометалка — попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розширити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту — Мізин-ське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, --як зауважує відомий археолог О. Знойко, не мала на той час аналогів у всій Європі.

Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних знарядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних стоянках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Криму. В епоху мезоліту вже чіткіше простежуються окремі етнокультурні області.

«Неолітична революція»

Розквіт родоплемінного ладу відбувався в добу неоліту, яка почалася в Україні приблизно 7 тис. років тому, оскільки сприятливий клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства. В період неоліту порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і накопичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства — землеробства і скотарства. Виникнення продуктивного господарства вчені називають «неолітичною революцією».

У період неоліту був досягнутий помітний прогрес в обробці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змогу виготовляти досконалі кам'яні сокири, насаджені на рукоять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати ліси, будувати житло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виготовлення ліпної кераміки, з'явилися тканини. Обпалена глина — це перший штучний матеріал, створений людиною. Глиняний посуд давав змогу готувати рідку їжу і зберігати харчі.

У цей період спостерігається розвиток духовного світу людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення, тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. Натомість поширюється культ божеств родючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, а й Малої Азії, Месопотамії тощо.

У VI тис. до н.е. стає помітною певна балто-білорусько-українська єдність на тлі етнічної карти Європи того часу. Вона виявилася в культурі ямково-гребінчастої кераміки (назва від характерного орнаменту), поселення якої на Чернігівщині, Харківщині, Волині зустрічаються досить часто. Ця єдність виявилася нетривкою і швидко розпалася. Але в Україні від неї започаткувалася трипільська культура — найцікавіша в нашій історії.

Трипільська культура

Трипільці залишили помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи — від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Досі триває дискусія про походження цієї культури (IV—III тис. до н.е.). Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор'я. Існує й компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів.

Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В. Хвойкою ще на початку XX ст. в с.Трипілля біля Києва, ще й досі не дано належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це спричинено тим, що деякі науковці пов'язують трипільців з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська офіційна історична наука. Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 роками до н.е. трипільці жили великими селами по 600—700 осіб. Вони мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я мала власну частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили. Трипільці користувалися дерев'яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування їжі, ніж мисливство. Відомо, що вони застосовували й перші метали — мідь.

Таким чином, на території України ще за часів неоліту розвинулася могутня культура, яка пов'язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга.

Водночас глибоке вивчення спадку трипільців свідчить про те, що їхні традиції збереглися на Дніпрі—Дністрі не лише до часів княжого Києва, а й до недавнього минулого, а це дає підставу стверджувати про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра—Дністра—Дунаю, починаючи з IV тис. до н.е.

Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра відбувався процес формування скотарського господарства. В III тис. до н.е. скотарство стає основним заняттям племен степової зони. В обмін на шкури, м'ясо, вовну вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземномор'я вироби з міді і бронзи. УII — на початку І тис. до н.е. бронзоливарне виробництво набуває значного поширення в Східній Європі. Було воно й у трипільців, а пізніше такі самі майстерні існували в дніпровському Надпоріжжі, Нижньому Подніпров'ї. Поступово скотарство відокремилося від землеробства. У скотарів головною продуктивною силою були чоловіки. На зміну матріархату прийшов патріархат. Подібний процес відбувався і в землеробських племенах, зокрема — пізньо-трипільських.

У цей період виразно простежується різниця у рівнях розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує академік Б. Рибаков, Північ відставала від Півдня приблизно на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими природнокліматичними умовами, а й наближеністю до висококультурного Середземномор'я.

Кіммерійці.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані населяли кіммерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку племен так званої зрубної культури, яка займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Десни і Ками до Криму і Кавказу. Кіммерійці — це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю, зводили городища. Але з VIII ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникали.

Скіфи, сармати.

Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно підвищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило процеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.

На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з'явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими й змушували інших скіфів та не-скіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з перським царем Дарієм, який в 514—513 pp. до н.е. намагався їх завоювати. УIV ст. до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед «царських» скіфів. В Україні до найбагатших скіфських курганів належать Чорто-млик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та інші.

УIII ст. до н.е. в Південну Україну приходять з Волги й Уралу іранські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.

Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи сарматські племена. Вони відносили до них і їхніх сусідів, у тому числі й праслов'янське населення України. Тому актуальним є питання про етнічну належність кіммерійців-скіфів, оскільки скіфи значною мірою перейняли кіммерійську культуру та звичаї. Простеження етнокультурних процесів на українських землях, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи серединою І тис. до н.е., дало змогу О.Знойкові стверджувати, що мова кіммерійців і скіфів була протослов'янською мовою тієї доби, яка дещо пізніше зазнала і фракійського впливу. Слід брати до уваги, що деякі дослідники (наприклад, Б. Рибаков) вважають скіфів-землеробів протослов'янами.

Греки вважали скіфів найрозумнішим народом у світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса — одним з наймудріших людей того часу.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, понад 600 років займали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їхніх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III — II ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почалося наприкінці II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагалися розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. їхні постійні набіги й вимоги сплачувати данину спричинили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор'ї, а вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.

Нині з упевненістю можна стверджувати про взаємозв'язок трипільської культури, зрубної (кіммерійці), скіфів і населення України І тис. н.е. Античні міста-держави Північного Причорномор'я, починаючи з VII ст. до н.е., на північному узбережжі Чорного моря селяться греки, які походили переважно з Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі рабами, хлібом, рибою. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах утворилося Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв'язки грецьких міст з населенням Півдня України мали великий вплив на куль турний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.

II ст. до н.е. грецькі міста підпадають під владу Римської імперії й перебувають під цією владою аж до навали кочівників, насамперед готів, які зруйнували їх і завоювали

Боспорське царство. Згодом було відбудовано тільки Херсонес, який за часів існування княжої держави відігравав роль посередника між Візантією і Києвом.

Таким чином, дослідження українських археологів та істориків, а також науковців з інших країн дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

4. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України

Давньослов'янські племена

Після падіння Скіфії виникають суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, та пшеворська (II ст. до н.е. — VCT. н.е.), яка займала територію сучасної Польщі і частково Словаччини, Закарпаття.

Розвиток зарубинецької культури тривав на тлі зростаючих контактів із сарматами, а пшеворської — з германськими племенами, що посилило поділ слов'янського світу на західну і східну частини.

Спадкоємницею зарубинецької культури, принаймні у лісостеповій зоні Правобережної України та Подніпров'я, була черняхівська культура (II—VCT. н.е.), яка поширювалася як на старій скіфській території, так і південніше, сягаючи північно-західного узбережжя Чорного моря. Черняхівська культура була значно вищою від зарубинецької і пов'язується з антами — попередниками давніх русів-українців.

Писемні згадки про слов'ян

Концепції археологів щодо ранніх етапів історії українського народу, точніше його предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Перші згадки про ранньослов'янські племена з'являються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди.

Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетіка» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Саме у «Гетіці» міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавіни (Поду-нав'я).

Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об'єднувала слов'янські племена, а також ті, що заселяли простори України, — рештки готів, греків, іранців.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.

Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники — царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.

М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

Боротьба з готами, гунами, аварами.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II—VI ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем «хіба що протягом одного року» (Йордан). У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.

Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Отже, перебіг подій свідчить про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного неоднозначного процесу було Подніпров'я, пов'язане невидимими нитками з цивілізацією Середземномор'я. Саме на цих землях в середині І тис. н.е, почалося формування державності Київської Русі.

Східні слов'яни у VI—VII ст..

У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.

Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. (у 1982 р. відзначали 1500-річчя його заснування).

5. Етногенез слов’ян(чи українців). Східні слов’яни в VI-IX ст..

Етногенез – це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного явища і зумовлюють його подальший розвиток .

Етногенез українців – історичний процес етнічного формування української нації.

Теорії етногенезу

Східнослов'янські племена (700–850 роки н. е.)

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із універсальними законами етнічного розвитку Європи. Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:

Теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн років, а територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдною;

теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання ;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток з єдиної древньоруської народності трьох близьких слов'янських народів (українців, білорусів, росіян);

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, білорусів, росіян, яка набула поширення останнім часом.

Основні концепції походження слов’ян. На сьогодні вчені не можуть дійти до єдиної концепції. Така невизначеність сприяє різним політичним та псевдоісторичним спекуляціям.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописець. Який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян.

Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в межіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієї концепції вважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом із гунами.

Східні Слов’яни VI – IX ст.

Візантійські і готські історики другої половини VI ст. виділяли дві групи слов’ян, що мешкали в Центральній і Східній Європі: склавини і анти. Завдяки цим даним було складено західну і східну гілки слов’янства. В II – VII ст. відбулися міграційні процеси. Анти в IV – V ст. заселили землі поміж Дніпром і Дністром. Протягом VI – VII ст. вони зосереджувалися на правому березі Дніпра. Доба VI – IX ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими і якісними суспільними змінами. Система господарювання східних слов’ян базувалася головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VI – VII ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадає поява залізних наральників, серпів, мотик, ручних жорен. Підвищення продуктивності праці сприяла процесу розпаду родової общини й переходу до сусідської територіальної. Відбувається розклад родово-общинного ладу й формування класового суспільства.

У IV – VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізо обробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VII – IX ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII – IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен у союзи, а потім виникають державні утворення. За вірою слов’яни були язичниками. Найвищими серед богів вважали Сварога, Даждьбога, Перуна.

Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов’ян у VI – IX ст. (удосконалення техніки й технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протидержавних утворень) сприяли створенню фундаменту, на якому зросла будова Давньоруської держави.

6. Формування ранньофеодальної держави Київська Русь.

На території сучасної України, за літописом «Повість минулих літ», мешкало сім племінних об’єднань: поляни, древляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці, сіверяни. Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 р., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я. Першим князем Київської держави став Олег.

Передумовами утворення державності були:

а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст);

б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин).

Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації, провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд.

За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди*, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

*у феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним.

Всі князі Київської Русі, згідно норм феодального права, як нащадки великого київського князя, мали рівні права на спадщину предка. Рівні права накладали відповідальність всіх за долю держави, це призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем.

7. Зміцнення Київської Держави

Після переходу влади до молодого князя Ігоря (912-945 pp.) з-під його правління вийшли древляни й уличі. Знову почали збирати данину з північно-східнихплемен хозарські кагани. У 915 р. на Русь з Північного Причорномор'я уперше напали тюркські племена печенігів. Військовим дружинам київського князя довелося вести боротьбу в кількох напрямках, у тому числі здійснити і два походи на Північний Кавказ. З великим напруженням князю Ігорю вдалося приборкати древлян, хоча вони й залишили при владі свого князя Мала, який мав підкорятися великому київському князю. Уличі також визнали зверхність влади Києва. 3 печенізькими каганами Ігор уклав угоду, за якою вони обіцяли підтримку в поході на Візантію. Але перший похід морем у 941 р. на малоазійське узбережжя виявився невдалим. Візантійці, застосувавши «грецький вогонь», спрямували проти кораблів Русі судна огнем, пускаючи «трубами вогонь на лодії руські» і, запалюючи, топили їх. Лише у другому поході 944 р. вже на Царгород, у якому брали участь і печеніги, Ігорю хоч і не довелося дійти до столиці Візантії, та все ж вдалося змусити імператора підписати мирний договір, теж вигідний Русі, але не в такій мірі, як угода Олега. Вдалим був похід і на Каспійське море 944 р. Ігор захопив міста Дербент і Берду. За словами літописця, за часів князювання Ігоря в Києві жило багато прибічників християнства, й у місті була побудована перша грецька церква святого Іллі. Із зростанням масштабів внутрішньої і зовнішньої торгівлі князівсько-боярська верхівка збільшувала й урізноманітнювала данину, що поступово перетворювалась у повинність. Чітко встановлених норм її не було. Діяв закон сили, за яким князь брав усе, що йому заманеться. Через це виникали податкові суперечки, що яскраво проявилося 945 p. у повстанні племені древлян. До волелюбних древлян, серед яких не згасали задуми звільнитися від влади Києва і його обтяжливих повинностей, прибув на полюддя Ігор з дружиною. Данина була зібрана, але виявилася меншою, ніж сподівалися князь і його оточення. Літописець Нестор розповідає, що дружинники сказали Ігореві: «У воїнів воєводи Свенельда доволі і зброї, і одягу, а ми бідні. Піди, князю, з нами по данину, ти добудеш і ми». Послухав їх Ігор і пішов до древлян по данину. Додавав до попередньої данини нову, і чинили насильство древлянам він і його воїни. Взявши данину, князь пішов до Києва, але по дорозі передумав і сказав дружині: «Йдіть з даниною додому, а я повернуся і ще походжу». Відпустив дружину, а сам з невеликим загоном повернувся, бажаючище більшої здобичі. Древляни, почувши, що він знову йде, вирішили зі своїм князем Малом: «Коли повадиться вовк до овець, то перетягає все стадо, якщо не вб'ють його, так і тут, якщо не вб'ємо його, то всіх нас погубить». I вони відрядили до нього посла сказати: «Чого ідеш знов? Ти ж взяв усю данину». Але Ігор їх не послухав. Тоді древляни, вийшовши з міста Іскоростеня, убили Ігоря і його дружину». Схопивши Ігоря, древляни розірвали його, прив'язавши до двох нахилених дерев. Поховали Ігоря біля міста Іскоростеня, у землі древлян. Древлянські вожді виявилися настільки сміливими та впевненими у своїй правоті, що запропонували Ігоревій вдові княгині Ользі (945-964 рр.) побратися з їхнім князем Малом. Та сталося не так. Через рік Ольга, яка залишилася на чолі великої держави з малолітнім сином Святославом, помстилася древлянам. Літописець характеризує Ольгу як ще молоду, вродливу, мудру, сміливу і далекоглядну княгиню. Спочатку вона покарала кілька древлянських посольств. Перше кинули у прірву і засипали ріллею, друге замкнули у лазні й заживо спалили, третє сікли мечами на бенкеті. Потім княгиня обложила столицю древлян Іскоростень. Перемогу над древлянами було здобуто завдяки винахідливості й хитрості Ольги. Як свідчить легенда, одержавши від жителів міста нікчемну данину - по кілька голубів і горобців від кожного двору, Ольга наказала увечері випустити їх з прив'язаними тліючими ґнотами. Птахи звично принесли вогонь під солом'яні стріхи осель і запалили їх. Палаюче місто захопили, а древлян жорстоко покарали. Родову знать, у тому Числі й доньку князя Мала Малушу, було забрано в рабство до княгині й дружинників. На решту накладалася обтяжлива данина. Наведені факти підтверджують, що до влади в Русі прийшла вольова, жорстока і хитра правителька, яка у своїй діяльності наслідувала не недалекоглядного чоловіка, а його попередника Олега Віщого. Разом з сином і Пружиною вона об'їхала значну частину Русі, зрозумівши ненадійність походів за полюддям. Щоб запобігти повстанням, Ольга наказала встановити уроки - норми данини та повинностей з усіх племен, порядок і час їх виконання. Визначено і місця збирання - погости, що слугували і місцем суду. Це був важливий крок до юридичного оформлення й унормування державних повинностей і князівського судочинства. Розумною була і зовнішня політика великої княгині київської. Вона спрямовувалась на зміцнення міжнародних позицій держави не війнами, а дипломатичним шляхом. Під час відвідин у 957 р. Царгорода Ольга успішно вела складні переговори з візантійським імператором Костянтином Багрянородним і досягла закріплення дружніх зв'язків Русі з Візантією. Ольгу охрестив константинопольський патріарх у Софійському соборі, збудованому Юстиніаном. Проте є підстави вважати, що Ольга охрестилася ще в Києві, задовго до поїздки. Княгиня оточила себе грецькими священнослужителями, серед яких провідну роль відігравав її духівник Григорій. Вона активно проповідувала християнство серед язичників. Однак християнізація Русі на той час ще не була підготовлена і зустрічала значний опір. Переконуючисина Святослава прийняти християнство, Ольга сказала: «Я пізнала Бога і радію. Якщо і ти пізнаєш його, то також станеш радіти». Відмовившисьвід хрещення, Святослав відповів: «Як мені одному прийняти інший закон? Дружина моя стане наді мною сміятися». Були сумніви й у тому, який з християнських обрядів приймати - візантійський чи римський. Про це свідчить місія 959 р. княгині Ольги до німецького короля (згодом імператора) Оттона I з проханням прислати на Русь єпископа й священиків. Поза сумнівами, Ольга знала про латинський характер релігії німців. Це був продуманий дипломатичний хід, спрямований на зміцнення позицій Русі в Європі. Проте приїзд до Києва папського єпископа Адальберта закінчився невдачею. А от чому - невідомо. Нерішучість породжувалась і тим, що Русі пропонували віру іудеї - хозари, мусульмани - булгари та інші сусіди. За місіонерську діяльністьще у домонгольські часи християнська церква канонізувала Ольгу й оголосила ії святою. Із середини X ст. влада великого князя київського значно поширилася. Цьому сприяли завойовницькі походи дружин змужнілого Святослава Ігоревича (964-972 pp.), розпочаті у 60-х pp. Як усі стародавні русичі, Святослав був хоробрим воїном, вправним організатором воєнних дружин, невтомним і невблаганним шукачем воїнської доблесті, слави, здобичі. Він міцно зжився з військом, нарівні з вояками вів суворе похідне життя. Рухався легко, як барс, ідучи в похід, не набирав великого обозу і не возив намету, спав на кінському пітнику, підклавши під голову сідло. Був лицарем у ставленні до суперників. Тих, на кого йшов походом, завчасно повідомляв: „Іду на Ви". Святослав - перший князь Руської Землі, який носив слов'янське ім'я. У літописах він здобув прізвище Завойовника. Залишивши Київ під управлінням матері, Святослав рушив у далекий східний похід, що продовжувався на протязі 964-968 pp. Найближчим східним суперником Русі був усе ще сильний Хозарський каганат. У походи проти нього спрямовував дружини Святослав. Вийшовши на Оку і Волгу, князь звільнив від хозарського панування в'ятичів і поволзькі племена. Потім переміг волзьких булгар. Просуваючись вниз по Волзі, Святослав взяв багато міст, захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль, пізніше підкорив хозарську фортецю на Дону Саркел (Білу Вежу). Зазнали поразки від його дружин племена ясів (осетинів) і косотів (адигейців) на Північному Кавказі. Підкорилися Русі й землі Таманського півострова, де Святослав заснував Тмутараканське князівство. Здавалося, що розгром Хозарського каганату звільнив Русь від ворожого натиску. Але, позбавивши державу однієї небезпеки, Святослав погромом хозарів відкрив можливість для вільного просування через степи у Придніпров'я племен печенігів, які вже тут кочували. Печенізькі кагани грабували біля дніпровських порогів торговельні каравани і складали загрозу для південних поселень русів. Отримавши прохання візантійських імператорів про допомогу в боротьбі із сильним Болгарським царством, Святослав у 968 р. з великим військом рушив на Балканський півострів. Захопивши болгарські міста на Дунаї, він зупинився в Переяславці й висловив бажання залишитися там назавжди. «Хочу жити в Переяславці Дунайському, - говорив він, - там середина моєї землі, там збираються всякі блага: від греків - золото, тканини, вина, фрукти; від чехів і угрів - срібло і коні; із Русі - хутра, віск, мед і раби». Та з Києва прибув гонець з проханням повернутися і врятувати столицю від навали печенігів, які обложили місто. Святослав змушений був повернутися з походу. Відбивши навалу кочівників, князь у 969 році знову вирушив у похід на Дунай. Дізнавшись, що напад печенігів на Київ спровокував візантійський уряд, який боявся посилення Русі на Дунаї, Святослав змінив союзників. Його дружини після перемоги над болгарськими військами пішли в наступ проти Візантії. Війна виявилася затяжною, кровопролитною, невдалою. У результаті 30-тисячне Святославове військо було оточене 45-тисячною армією імператора Іоанна Цимісхія у фортеці Доростол. Героїчна оборона тривала три місяці до липня 971 р. Зрештою було досягнуто мирної угоди. За нею Святослав відмовився від посягань на придунайські землі, а уряд Візантії давав можливість ослабленим дружинам Русі відійти на батьківщину, забезпечивши на дорогу продовольством. Збереглася печатка Святослава з його гербом - двозубом. У 972 р. біля дніпровських порогів дружини Святослава перестріли нацьковані урядом Візантії печеніги. Сили виявилися надто нерівними. Незважаючи на хоробрість дружинників, русичі зазнали поразки. Загинув і хоробрий Святослав. Як свідчить легенда, з його черепа печенізький каган Куря виготовив оправлений у золото й срібло келих. Хизувався ним перед гостями і пив з нього вино, щоб бути таким хоробрим, як руський князь. Зі смертю Святослава Ігоревича закінчився період в історії Руської Землі, коли всі проблеми з сусідніми державами вирішувалися шляхом воєнних походів. Наступники князя стали поєднувати військову силу з дипломатією.

Реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель,Володимир військовими походами завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Завершальний етап формування давньоруської держави вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робила владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала у тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів; сформувати боєздатне віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Релігійна реформа теж придала впевненості владі Володимира Великого. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – « Правди Ярослава». Ярослав Мудрий всі свої зусилля спрямовував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово диплома, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній плітиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

8. Хрещення України - Русі та його історико-культурне значення. Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології. Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше - у Києві, у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства. За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь було прислано на Русь посольство на чолі з єпископом Адальбертом. Проте вже у 962 р. він повернувся ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег, ймовірно, вже були християнами. Продовжити справу своєї бабусі  - хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією - зміг лише князь Володимир Великий. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ. Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду. Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра. За переказами, Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - "волхви", вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я). Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт. З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

9. суспільно-політичний та соціально-економічний устрій київської русі

Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Основними елементами механізму політичної влади були: князь, боярська рада, віче (народні збори).

Київський князьзосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення – особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими князівствами), намісників (управляли невеликими містами). Князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада– дорадчий орган, куди входили: старші дружинники, міська еліта , представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання війни і миру, укладання угод, видання законів, адміністративні, фінансові і судові справи, обирали наступного князя. Володіючи „правом вето”, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого міського населення, що вирішували важливі громадські і державні справи. Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

В період феодальної роздробленості централізована монархія змінюється на федеративну. Тому важливою формою загально руського правління другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. стали міжміські снеми(князівські з’їзди). Збиралися у найвідповідальніші моменти для країни, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були великі київські князі. Найбільш відомі в історії з’їзди – 1072 р. у м. Вишгороді, де Ізяслав, Святослав і Всеволод та їхні радники затвердили „Правду Ярославичів”, а також з’їзд 1097 р. у м. Любечі, де були юридично закріплені норми між князівських відносин, спрямовані на попередження усобиць.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов’ян. У соціальній структурі давньоруського суспільства можна виділити такі основні групи населення:

1. Князі(представники правлячої та племінних династій), бояри, (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

2. Основна група – селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр. Закупи і рядовичі – напіввільні селяни, які працювали на феодала за грошову позичку (купу) або на умовах договору (ряду).

3. „Холопи” – раби – використовувалися в домашньому господарстві.

4. Міщанство(за приблизними розрахунками в містах проживало до 15 % всього населення). Літописи повідомляють, що на межі ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів”, з яких майже 100 були справжніми містами. Тому не дивно, що варяги ще на межі ІХ-Х ст. називали Русь „Гардаріки” – країна міст (замків).

5. Духовенство – формується з прийняттям християнства.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство.Особливого розвитку досягло землеробство за рахунок використання досконалих знарядь праці (плуг, рало, соха борона, мотика, серп, коса), різних систем обробітку (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Допоміжними галузями господарства стали промисли – бортництво, мисливство, рибальство.

Розвиток господарства Київської Русі характеризувався відокремленням ремесла від сільського господарства, пожвавленням торгівлі. Ремесло набирало все більшої ваги (існувало до 60 спеціальностей). Найважливішими його галузями були: чорна металургія та металообробка, гончарство, ткацтво, ювелірне та деревообробне виробництво. Руські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство.

Розквіту Київської Русі сприяло те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький ” шлях („із варяг в греки”), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий” шлях з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний” та „залізний” були сполучною ланкою між Кавказом і Прикарпаттям. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби, рабів. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва.

Активні торговельні відносини сприяли становленню в Київській Русі грошової системи.Першою грошовою одиницею була „куна” – хутро куниці або білки. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети.

10. політична роздробленість київської русі

Зі смертю Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочався новий період в історії Київської Русі - період феодальної роздробленості. Щодо її причин в історіографії існують різні погляди. Більшість істориків стверджує, що головною причиною цього процесу став соціально-економічний розвиток Київської Русі, економічне і політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних і культурних центрів. Поширення великого феодального землеволодіння зумовлювало зростання відцентрових тенденцій з боку окремих областей Давньоруської держави, зміцнення сепаратистських прагнень місцевих князів. Ці прагнення активізувалися зростанням економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру і прагнули незалежності. Цьому сприяло також зростання міст як торговельно-ремісничих і культурних центрів окремих областей.

М. Грушевський та його послідовники вважали, що головним чинником розпаду Київської Русі стала боротьба спадкоємців за великокняжий стіл і їх настирливе бажання до створення окремих, незалежних одна від одної земель. На думку вченого, цей процес тривав майже два століття, по часах Ярослава Мудрого. Перший період роздробленості, за М. Грушевським, закінчується княжінням Мстислава Великого (1132 р.). Це етап боротьби двох тенденцій у відносинах між князями: першої - сепаратистської, автономістської, другої - централістської до об'єднання зусиль у боротьбі з зовнішніми ворогами, передусім половцями. Після смерті Мстислава настає другий період, що тривав до монголо-татарської навали. Це період безпосередньо феодальної роздрібненості, повного ослаблення й занепаду Києва, формування біля нових центрів на іншому політичному фунті нових сил і впливів. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський повністю поплюндрував Київ.

Всі причини розпаду Київської Русі досить вагомі, але лише їх комплексний взаємовплив і вплив на історичні процеси, що відбувалися в Київській Русі, зумовили перемогу сепаратизму над централізмом, а отже, і загибель Давньоруської держави.

Останню спробу об'єднати Руські землі й відновити колишню велич держави зробив

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ(1113 - 1125рр.).Рис. 2.9. Князь Володимир Мономах

На деякий час йому вдалося об'єднати князівства у могутню державу. Він створив могутні військові сили, зміцнив зв'язки Києва з іншими князівствами, обмежив свавілля феодалів,виступив на захист народу, суворо спинив спроби непокори, зміцнив міжнародне становище Київської Русі. Він стримує розпад Русі, підтримує духовенство, обмежив використання рабської праці, встановив єдиний відсоток на взяті у позику гроші, розвинув господарство і торгівлю, видав збірник законів "Устав" та твір "Повчання дітям".

Після смерті Мономаха його справу продовжив син Мстислав Великий (1125 -1132 рр.). Йому ще на досить короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

Після відходу Володимира Мономаха і Мстислава сепаратизм бере верх над традиціями централізму. В XII ст. на політичній карті Русі з'являються 15 незалежних та ще й "великих" князівств (земель), п'ять з яких - Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське і Галицьке - перебували в межах сучасної території України. З часом і ці князівства продовжували дробитися. У кожного з них з'являлися свої невеликі князівства-васали. На початок XIII ст. кількість князівств сягнула 50. Тривали процеси послаблення влади, посилення князівських амбіцій та міжусобиць.

На цей час серед північних князівств вирізнилась тенденція до єдності, створення спільного сильного центру, що зумовило заснування міцної централізованої влади навколо Москви.

Отже, феодальну роздробленість спричинили кілька факторів: велика територія держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру і поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

11. Монгольська навала, та її наслідки для Київської Русі.Українські землі під владою Золотої Орди

На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого хана). Він зумів спрямувати енергії і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингізхан рушив на Середню Азію, Іран. У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Калці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами. Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів. Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи. Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали. Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств: — руйнація і занепад ролі міст; — занепад ремесла і торгівлі; — значні демографічні втрати; — знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Особливості золотоординського панування на руських землях: — руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням); — на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників; — толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства. Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування. Ключові дати 1223 р. - битва на р. Калка. 1239—1362 (1363) pp. - монгольське панування на українських землях. 1240 р. — захоплення монголами Києва. 1362 (1363) р. — битва на Синіх Водах.

12. Галицько-Волинське князівство та його значення в історії української державності.

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицеюкнязівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень, міст, церков. За часівДанила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) , щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

Проте, у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію, як найвидатніший князь, що продовжив і утвердив моноетнічнуукраїнську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.

Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів, боярські чвари і міжусобиці, втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає втому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась наоснові синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.

13. Початок литовської доби на Русі-Україні Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.  Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська. Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду». Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний іс-торичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об'єднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичилося в Русі... Столиця Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали всього одну десяту частину». У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі (чому це відбулося, розглянемо нижче), особливо після Кревської унії 1385 року, «на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за Великого князівства Литовського в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі». Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель. На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію. Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:

• державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;

• великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів [земель, передусім тих, які він роздавав за службу. — Авт.] та війська; • українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію; • починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками. Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

Ольгерд (Альгірдас) (1341 (1345)—1377) Великий князь литовський, син Гедиміна. Розширив кордони князівства, приєднавши Київщину. Здобув перемоги над Тевтонським лицарським орденом 1348 року, 1370 року, Золотою Ордою 1363 року. Зберіг в Україні православну віру, традиційні релігійні та цивільні закони. Джерела Густинський літопис XVII ст. В сис літо (1362 р.) Ольгерд побідил трех царьков татарских из ордами их... и оттоли от Подоля изгнал власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя руския державы во свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимира, сына своего; начал над сими владіти, им же отци его дань даяху. Любарт Гедимінович (? -1385) Литовський князь. Протягом 1340— 1349 pp. — галицько-волинський князь, у 1349—1385 pp. — волинський. Наймолодший син Гедиміна, брат Ольгерда та Кейскута. Був одружений з дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава. Вів тривалу боротьбу за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею і Угорщиною. У Луцьку за князювання Любарта збудовано фортецю — так званий замок Любарта.