37. Вчення б. Спінози про людину як складний модус.

Що ж можна сказати про складні модуси? Виявляється, що людина і є складний модус. Спіноза трактує людину як єдність душі і тіла. Людина - не субстанція, не атрибут, він складається з певних модифікацій атрибуту Бога. Інакше кажучи, з модусів мислення - ідей і модусів протяжності - тіла, утворюється предмет розуму, тобто ще один вид модусів - складний модус. Душа або розум людини - це ідея або пізнання тіла. На думку Спінози, «сутність людини складають відомі модифікації (модуси) атрибутів Бога» (1:1, 296). Це модуси атрибутів мислення і протягу. Тому Спіноза говорить також про те, що людина «складається» із душі і тіла. Модуси мислення - розум, бажання, любов і т. д. Модуси протягу досить численні: «людське тіло складається з дуже багатьох індивідуумів (різної природи), з яких кожен досить складний» (1:1, 304). При цьому автор «Етики» підкреслює, що душа і тіло реально складають одну й ту ж річ, яка може бути представлена то під атрибутом мислення, то під атрибутом протяжності. Оскільки різні атрибути божественної субстанції не можуть обмежувати один одного, звідси випливає, що «ні тіло не може визначати душу до мисленню, ні душа не може визначати тіло ні до руху, ні до спокою» (1: 1, 337). У своїй «Листування» Спіноза говорить про те, що помилково вважати мислення «тілесним процесом». Душа і тіло не можуть впливати один на одного, і все-таки є взаємна відповідність станів тіла станам душі. Цей паралелізм душевних і тілесних змін пояснюється тим, що обидва атрибуту по-різному виражають один і той же порядок, відносяться до однієї і тієї ж речі. 306

Спіноза говорив про те, що в людській душі не може бути абсолютно вільної волі. Ілюзія такої свободи виникає у людей тому, що вони усвідомлюють свої бажання, але не вміють точно встановлювати їх причини. Важливо відзначити, що, визначаючи волю як здатність ствердження і заперечення, Спіноза прямо ототожнює її з розумом (1:1, 328) фактично розчиняючи волю в розумі.

Загибель тіла, згідно з автором «Етики», не призводить до повного знищення душі. Вічна частина душі - розум. Саме до цієї частини душі відноситься ясне і чітке знання, набуте людиною. Минуща частину душі - уява і память. Тому «душа може являти і згадувати про речі минулих, тільки поки продовжує існувати її тіло» (1:1, 466). Смерть тим менше «завдає шкоди», чим ширший ясне й виразне пізнання, придбане душею. У порівнянні з вічною частиною душі минуща частина «не буде мати ніякого значення». Легко помітити, що фактично в системі Спінози значна частина тих характеристик, які люди звикли повязувати з уявленнями про індивідуальність, не відноситься до вічного існування душі. Етика.

37. Вчення б. Спінози про свободу.

Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої пристрасті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.

Свобода є центральною проблемою етики Спінози і одним з фундаментальних понять його філософії. Він не протиставляв її необхідності, а розглядав у діалектичній єдності з нею. Вільною називається така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття "вільної необхідності", тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. З цієї точки зору річ буде вільною, якщо діятиме, виходячи лише з необхідності власної природи, а такою річчю може бути лише Бог, або субстанція. Остання є причиною самої себе, вона одна не знає зовнішнього примусу. Усі інші речі є "вимушеними" і залежать від зовнішніх обставин.

Так само детермінована у своїй поведінці й людина. Всі уявлення про її свободу Спіноза визначає як суб'єктивні ілюзії. Індивід, керований афектами, виявляє цілковиту залежність від зовнішньої природи, обставин життя. Однак він в результаті розумного пізнання може звільнитися від влади ефектів і досягти внутрішньої свободи. Завдяки такому пізнанню зовнішня необхідність переходить у внутрішню і стає свободою. Звідси відома формула, згідно з якою свобода — це пізнана необхідність.

Проте самого знання необхідності ще замало, адже сам по собі розум ще не здатний, на думку філософа, викликати або подолати якийсь афект. Афект може бути знищений або зменшений лише іншим афектом. Важливою обставиною є те, що у Спінози саме пізнання супроводжується надзвичайно сильним афектом — афектом радості. Остання звільняє людину від низьких та руйнівних пристрастей. Емоційне піднесення, що супроводжує пізнання як самої людини, так і зовнішньої природи, Спіноза назвав інтелектуальною любов'ю до Бога. Саме вона є тим активним станом душі, завдяки якому людина досягає внутрішньої свободи і щастя.

Аналізуючи цю концепцію свободи, критики філософії Спінози вказують на їх споглядальний характер. Єдине, на що здатна людина, — це пізнання природної необхідності і примирення з нею. Відтак свобода полягає у здатності підпорядкувати свої емоції велінням розуму, знанню цієї необхідності. Отже, свобода для Спінози — це панування людини над самою собою і аж ніяк не над зовнішньою природою. І в цьому, скажімо, принципова відмінність спінозизму від марксизму. Марксизм, як відомо, прагнучи подолати споглядальний характер попередньої філософії, робить акцент саме на пануванні людини над природою, на її здатності творчо перетворювати природу. Але як можна говорити про свободу, коли людина не здатна щось змінити у власній душі?

Споглядальність спінозівської концепції свободи не тотожна людській пасивності. Шлях до свободи — це творче перетворення стосунків індивіда з природою. Людина не вільна від законів природи, вона не може скасувати ці закони або діяти їм всупереч, але від неї самої залежить, яким чином її діяльність узгоджується з цими законами. Одна справа керуватися емоціями та ефектами, а відтак коритися природній необхідності, заплативши за це зайвими стражданнями, і зовсім інша справа, керуючись розумом, свідомо будувати свою діяльність відповідно до його законів. Спіноза закликав орієнтуватися не на скороминуще, випадкове, а на вічне й необхідне, шукати й знаходити у мінливих рисах світу високий і вічний образ Бога. Уникнути природної залежності неможливо, проте можна йти шляхом залежності від плинного і випадкового, а можна — від вічного і необхідного. Саме другий шлях, шлях розуму, веде людину до свободи.