34. Особливості історичного пізнання в філософії Джамбісто Віко.

Вико Джамбаттиста (1668—1744) — крупнейший ит. философ, один из первых, кто в Новое время в Европе поставил вопрос о философии истории. Интерес В. к истории обусловлен его исходным гносеологическим принципом — человеческому познанию доступно лишь то, что создано самим человеком. В отличие от своих европейских современников В. отвергает возможность существования наук о природе. Ее творец — Бог и только он действительно знает природу. Согласно В., собственно познание — это выяснение того способа, каким вещь создана.

Прерогатива человека — Мир Гражданственности, т.е. мир культуры, идей, языка, обслуживающих человеческие цели и обнаруживающих себя в процессе исторического развертывания. Подлинная наука имеет своим предметом историю, а своим методологическим принципом — принцип историзма. В. выделяет два типа знания: истинное знание, достигаемое с помощью разума и касающееся общего, и достоверное знание, основанное на воле и касающееся единичного.

Двум способностям человека — разуму и воле — соответствуют две науки — философия и филология, Согласно В., в истории обнаруживается некий идеальный план, имеющий циклическую структуру. В ней выделяются три фазы: века Богов, Героев и Людей. Им соответствуют три типа права, нравов, правления, языков, религии. Так, источником права в век Богов считается Божественное откровение. В век Героев господствует право силы, подминающее под себя и нравственность, и религию. Право в век Людей основано на предписаниях суверенного человеческого разума. Божественное провидение определяет возвратно-поступательное движение истории .

Мир Наций в своем становлении достигает апогея и рушится, чтобы начать свое движение снова с варварства.

История — это не царство рока, судьбы, где усилия отдельных людей ничего не значат, но это и не хаос. История у В. — единый ясный процесс человеческого самосознания.

35. Вчення Спінози про єдину субстанцію.

Философия Спинозы (1632-1677) представляет собой восстановление рационалистической традиции с учетом традиций эмпиризма. Трактат "Совершенствование ума" и книга "Основы философии Декарта" Б.Спинозы обращали внимание философов на тот факт, что понятие "субстанция" по своей сути обозначает те свойства реальности, которые не даны чувством принципиально. Субстанциональность не может быть отнесена к одной из конкретных вещей или их совокупности, потому что все вещи являются ее проявлениями, понятие "субстанция" при должно иметь неэмпирических природу. Данное понятие признается продуктом разума, создавшего понятия о том, что существует само по себе и оказывает только само себя. Оно не требует для своего выявления других вещей, из которых должно состоять. Рассматривая вопрос о происхождении данного понятия, Спиноза делает вывод, что содержательно "субстанция" не отличается от понятия о Боге.

Бог не стоит над природой, не является создателем как внешняя сила, а находится прямо в природе как ее имманентная причина, свойство. Такое понимание субстанции приводит к решению проблемы дуализма души и тела. Протяженность и мышления, которые в философии Декарта признаются независимыми друг от друга субстанциями, сливаются в философии Спинозы в одну. А эти ее свойства - только два атрибута наряду со многими другими атрибутами. В противоположность субстанции и ее атрибутам, которые носят характер бесконечности, для описания ограниченных единичных объектов Спиноза использует понятие "модус" (то, что существует за счет внешних причин). Отношения между субстанцией и модусом представляет собой отношение части и целого. Субстанция определяется способностью созидания, а модус - ее продуктом, образованием, произведением субстанции. Субстанция имеет внутреннее свойство - необходимость своего существования. Выявление этого свойства происходит через мышление (атрибут субстанции). Мышление Спиноза рассматривает как свойство тела иметь непросторовые атрибуты. Мышление само по себе является атрибутом субстанции, который проявляет себя не в каждом теле, мышление не причинно, а необходимо. Необходимостью детерминируются все процессы в мире. Каждый конкретный процесс имеет свою причину, лишь субстанция имеет причину в самой себе. Решение Спинозой этической проблематике не отделяется от понятия субстанции (Бога). В центре его внимания - вопрос о возможности существования в совершенно детерминированном мире свободы. В понимании Спинозы субстанция - единственная основа необходимости и свободы. Именно Бог (субстанция) - абсолютно свободный, ибо все, что он осуществляет, следует из его собственной необходимости, творение им необходимости. Необходимость творится, а не существует независимо от акта творения. Человек как модус особого рода имеет ограничения своей свободы во внешних обстоятельствах. Однако в случае использования этих внешних обстоятельств для творения, для достижения человеческих целей свобода и необходимость не противоречат друг другу, а становятся основой взаимного существования. Без необходимости, без учета законов бытия невозможно человеку проявить свою волю. Произвол обстоятельств лишает человека свободы воли, лишь необходимость протекания процессов бытия дает возможность проявить собственную волю по использованию этой необходимости человеком - свободу личности. Так Спиноза делает вывод, что свобода состоит в познании необходимости.

Слово “субстанція” походить від латинського substantia – те, що лежить в основі. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д.

Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхідності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спіноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталізму, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а,  навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б людина як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу.

Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої пристрасті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.

 Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого. Спіноза спростовує подвійність Декарта й у першому і в другому значенні. Бог і природа, на думку Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і Бога, за що і піддавався гонінням з боку іудаїстської і християнської церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут - невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили Бога), але нам досить знати два зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто конкретних речей і розумових процесів. Модус - це те, "що існує в іншому і уявляється через це інше" [1, с. 351].

Характерною рисою розуміння субстанції Спінозою є розуміння її як постійної і незмінної. Рух є лише модусом субстанції, а не її атрибутом. При цьому рух Спіноза розуміє лише як механічний рух. У світі діє необхідність і відсутня випадковість. "У природі речей немає нічого випадкового, але усе визначено до існування і діє відомим способом через необхідність божественної природи..."