1. Місце філософії Нового Часу у постуть європейської філософії.

Філософія Нового часу істотно відрізняється від античної і середньовічної за змістом, по методологічним принципам і за характером тих проблем, які знаходяться центрі уваги. Це, звісно, значить, що новоєвропейська філософія повністю втрачає зв'язку з колишньої традицією, але він по-своєму інтерпретує цю сумну традицію, розставляючи нові акценти. Народження філософії Нового часу належать до кінцюХVI –ХVII ст.

Якось на зорі Нового часу, як ніколи раніше, зріс інтерес до людського суті у всьому різноманітті його проявів. Філософи цього періоду найвище цінували своєрідність і унікальність індивідуума.

Винятково значної ролі у формуванні філософії та Нового часу зіграла Реформація, яка зробила суттєві зміни у загальну духовну атмосферу і господарське життя Західної Європи.

У умовах виникаєекспериментально-математическое природознавство, перші кроки якого видно наприкінці XVI – початку XVII в. у творчості Кеплера, Галілея,Кавальери та інших. У XVII в. нова наука про природу багато в чому визначила утримання і завдання метафізики, аХVIII іХIХ ст. взагалі витіснила останню на задній план, створивши особливий –сциентистский – спосіб мислення та життєвої орієнтації, по сьогодні визначальною характер європейської культури. За словами німецького філософа Р.Ромбаха, «точна наука є філософія Нового часу». Саме наука переважно визначала як громадська свідомість, і загальний образ новоєвропейської цивілізації. Власне, ця цивілізація спричинило до життя саме розвитком науки.

Ці особливості зумовили і орієнтацію філософії. Якщо середньовіччі вона виступала разом із теологією, а добу Відродження – з мистецтвом і гуманітарним знанням, то, починаючи з XVII в. вона спирається головним чином науку. Оскільки наука посідає чільне місце у світогляді цієї епохи, отож у філософії першому плані виходять проблеми теорії пізнання – гносеології, хоча спочатку гносеологія ще обгрунтовується з допомогою онтологічних передумов.

2. Принципи означення та особливості певних періодів у розвитку новочасної філософії.

Наука, що приходить на зміну вірі і релігії, починає домінувати у культурі і стає основним предметом філософських досліджень новочасної філософії XVII ст. Якщо в центрі проблематики схоластичної філософії була проблема співвідношення віри і розуму, то в Новий час розуму і природи, проблема осягнення людиною закономірностей природи і можли­вості раціонального панування над нею.

Філософія XVII ст. осмислює новий образ природи і людини, що утверджується в культурі того часу. Якщо ренесансне відношення до при­роди було переважно художнім, навіть пізнання розумілося як споглядання природних таємниць, то в XVII столітті природа позбавляється божествен­ного сенсу і перетворюється на об'єкт корисних намірів і цілей, навіть на об'єкт насильства з боку людини. Віднині головна мета щодо природи -панувати над нею, поставити її сили на службу людським потребам. Пере­магає установка на прагматичні цінності, на досягнення успіху і влади. Ме­тою пізнання стає вже не мудрість, а оволодіння природою. «Знання си­ла» є гаслом культури Нового часу.

Особливістю філософії XVII ст. стає механістичний підхід до розу­міння світу і людини. Він утверджується завдяки ньютонівській механіці, -теорії, на той час зразковій і бездоганній як в емпіричному, так і в матема­тичному плані. Здавалося, що розгадку великого задуму всесвіту знайдено: природа виявилася досконалим чином впорядкованим механізмом, який підпорядкований математичним законам і доступний науковому пізнанню. Всесвіт складається з матеріальних частинок, що рухаються у нескінченно­му просторі.

Змінюється у цей період і бачення ролі Творця. Поряд з пантеїзмом (ототожненням Бога і природи) поширюється концепція деїзму, що стає досить популярною, особливо у XVIII ст. Бог у деїзмі уявляється великим Математиком, Архітектором світобудови, Годинникарем, який «заводить» механізм Всесвіту. Створюючи світ, Бог визначає механічні закони його руху, але після того він вже не втручається у природні події. Система існує і рухається сама по собі, відносно незалежно від Творця.

Людина у механічній картині світу розуміється як частка, фрагмент природного механізму, і тому вона абсолютно залежна від фізичних зако­нів, підкорена жорсткому і незламному причинному порядку природи. Бі­льше того, самі люди починають розглядатися як певні механізми, ав­томати. Декарт, наприклад, визначає людину як «машину з кісток і м'яса», Ж. Ламетрі свій філософський твір називає «Людина машина». У «Левіафані» Дж. Гоббса люди є автоматами, гвинтиками, які потрібно згу­ртувати у механізм «вищого гатунку» державу. Без державної влади, цьо­го механічного чудовиська-Левіафана, вважав Гоббс, люди спроможні пе­ребувати лише у стані «війни всіх проти всіх».

Механіцизм є не тільки спрощеним, а тому і спотвореним баченням складних світоглядних проблем, але він веде до дегуманізації самої філо­софії. Якщо епоха Середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча і по-різному), розглядаючи її як «образ і подобу Божу», як «вінець творін­ня», то новочасна філософія нівелює її, зводить до механізму, машини, ав­томата.

Суттєвим моментом всякого механізму є повна і абсолютна підпоряд­кованість його зовнішній причині, повна зумовленість, визначеність ззовні. Відкривши закони існування такого механізму, секрет його будови, можна оволодіти і маніпулювати ним. Вже великий Леонардо да Вінчі намагався «обчислити» природу людини, проникнути у секрет будови «людського механізму». Ф. Бекон відверто вказав на мету такого «обчислення», висло­вив думку, що той, хто зрозуміє до кінця людську природу, створений для влади. Німецький філософ Г. Лейбніц, засновник математичної логіки, мрі­яв про ті часи, коли сам процес пізнання, творчого мислення можна буде повністю алгоритмізувати, перетворити на своєрідне обчислення, що дода­ло б змогу отримувати істину майже автоматично, таким же шляхом, як математики ведуть обчислення за допомогою певних формул. Тоді, вважав Лейбніц, усі дискусії філософів і вчених будуть не потрібні. Замість супе­речок, вони візьмуть в руки пера і скажуть «будемо обчисляти». Але складність життя (тим більше людського життя з його атрибутами свідомості, свободи, творчості) полягає в тому, що його неможливо «вкласти» в механічну схему, неможливо знайти алгоритм його дії, універсальний ключ для розгадки таємниць життя. Там, де людина трактується як природний об'єкт, підлеглий причинним впливам ззовні, як створіння, що залежить від зовнішніх стимулів, там, врешті-решт, відмовляють людині (прямо чи в завуальованій формі) у свободі. Стверджується, що свобода є лише ілю­зією, у реальності ж людина, як частина природи, неспроможна підня­тися над природною необхідністю. «Людина не буває вільною ані хвили­ни у своєму житті», вважав французький філософ П. Гольбах. Варіант більш прихованого зречення від свободи належить Б. Спінозі. У своїй «Етиці» він запропонував доктрину визволення через розум, через пізнання природної необхідності. «Свобода є пізнаною необхідністю» це визна­чення Спінози задало тон вирішенню проблеми свободи для багатьох мис­лителів (Гердер, Гегель, Маркс погоджувались з ідеєю Спінози, що людина здобуває свободу, зрозумівши світ). За Спінозою, людина не стільки діє самостійно, автономно, вільно, скільки зазнає впливу дії зовнішньої при­чинної необхідності. Свободи як свободи волі не існує. Усе, на що може претендувати людина, прагнучи бути вільною, це усвідомлення ланцюга необхідності, в який вона включена. Філософія XVII ст виявила свою неспроможність в розв'язанні проблем людського існування. Найбіль­ший внесок був зроблений нею у галузі гносеології та методології науки.