49. Динаміка наукового пізнання (класична, некласична і постнекласична наука).

Наука є динамічним процесом, вона знаходиться в постійному розвит­ку. Причому розвиток науки не є лише накопиченням, еволюційним зрос­танням позитивних результатів. Час від часу в науці відбуваються певні кризи, періоди кардинального перегляду і перебудови теорій. Так, амери­канський вчений Т.Кун у своєму відомому творі «Структура наукових ре­волюцій» розглядає процес наукового розвитку як стрибкоподібний, рево­люційний процес зміни наукових парадигм. Наукова парадигма найвища форма організації наукового знання, певна модель розвитку науки, сукуп­ність її основних принципів, єдиний стиль мислення, єдиний концептуаль­ний підхід до розуміння проблем, способів їх постановки та вирішення.

Вирізняють три основні історичні парадигми науки: класичну (XVII-XIX ст.), некласичну (до 80-х рр. XX ст.) і постнекласичну (кінця XX- поч. XXI ст.).

Модель науки ХУІІ-ХІХ ст. називається класичною наукою. Протя­гом трьох століть ідеалом наукового знання були природознавчі теорії, по­будовані на експериментально-досвідному методі і математичній основі. Ньютонівська механіка була зразком того, якою повинна бути наукова тео­рія як така. Модель класичної науки побудована на механічній картині сві­ту, на ідеї простої раціональної світобудови, на уявленні про безособовий природний порядок. Світ пронизаний безкінечним причинним ланцюгом, і в ньому панують строго однозначні і абсолютно визначені закони.

Некласична наука виникає на межі ХІХ-ХХ ст.. в період, коли вона переживає революційні зміни, пов'язані з кризою всіх традиційних, устале­них наукових уявлень. Відбувається низка нових відкриттів, насамперед, у фізиці і математиці (виявлення Максвеллом електромагнітного поля, від­криття явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном, знайдення квантових явищ і формулювання принципів квантової фізики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії Лобачев­ським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова картина світу.

Предметом дослідження стають переважно процеси, а не застиглі яви­ща. Замість ньютонівських однозначних і «точних» (динамічних) закономі­рностей та строго механічної причинності утверджується принцип неви­значеності, імовірності, домінанта статистичних закономірностей в світі.

Постнекласична наука кінця ХХ—поч. XXI ст виникає в умовах ре­волюційних технологічних змін, пов'язаних з низкою наукових відкриттів.

З'являються нові галузі наукового знання і феномен технонауки. Друга по­ловина XX століття була позначена відкриттям нелінійних процесів, явища самоорганізації, розшифруванням генокода живої речовини і відкриттям формули генома людини, появою синергетики, кібернетики, інформатики, сучасної алгебри, біотехнології, генної інженерії, розвитком обчислюваль­ної техніки та її

50. Онтологія

Філософська культура весь час порушує спільні для різноманітних філософських систем проблеми. Однією із них є проблема буття - сущого, того, що присутнє в світі, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філософії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.

Існуючи в єдності, що утворює цілісний світ явищ, процесів, предметів, речей, буття є диференційованим, структурованим, істотно різноманітним. Серед основних форм буття виділяють:

а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;

б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі речей (несправжнє), функціональне існування;

в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;

г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.

Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.

філософська онтологія є наукою про все, що реально існує - матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості буття, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існування, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, простір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну картину світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.

51. Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.