33 І 34. Дієвідмінювання!!!!

Дієслова 1 та 2 дієвідміни.

Дієвідмінювання дієслів – це зміна їх за особами, часами, числами і способами. До дієвідмінюваних дієслів належать особові форми (фінітні форми). Усі дієвідмінювані дієслова поділяються на дві дієвідміни: 1-у і 2-у.

До 1-ї дієвідміни належать дієслова:які в особових закінченнях (крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини) мають голосний -е-(-є); в 1-й особі однини – голосний -у(-ю), а в 3-й особі множини – флексію -уть(-ють):

Одн. Мн.

1. Пишу 1.Пишемо

2. Пишеш 2.Пишете,

3. Пише, 3.Пишуть;

Також до 1 дієвідміни належать дієслова:

1. Дієслова, у основі інфінітива яких є буквосполучення оро,оло:боротися, полоти;

2. Дієслова хотіти, іржати;

3. Дієслова, які у інфінітиві зак. на –і, який не випадає в особових формах;

4. Основа закінчується на –яти:мріяти, леліяти;

5. Основа закінчується на –ати: читати, писати

До 2-ї дієвідміни належать дієслова, які в особових закінченнях (крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини) мають голосні -и-, -і-(-ї-); в 1-й особі однини – голосний -у(-ю), а в 3-й особі множини – флексію -ать(-ять):

Одн. Мн.

1. Біжу 1.Біжимо

2. Біжиш 2.Біжите

3. Біжить 3.Біжать

Також до 2 дієвідміни належать:

1)дієслова на –їти: доїти, клеїти;

2)дієслова на –ити: чистити, варити.

Найчастіше належність дієслова до дієвідміни встановлюють за 3-ю особою множини.

35.Дієприкметник.

Дієприкметник (вербоїд) – це особлива, не особова, не фінітна, вербоїдна форма слова, яка має граматичні ознаки дієслова і прикметника.

Дієприкметник виділили грецькі філософи слоїки у 3 ст. н. е.

Термін „дієприкметник” в українському мовознавстві закріпився у 30-х рр. 20ст. після виходу „Українського правопису” (1933). До цього часу в українських граматиках дієприкметник називали „причасник”, „дієприложник”, „прикметникчасівниковий”, „дієслівний прикметник”.

Дієприкметник має такі ознаки дієслова: вид (доконаний і недоконаний), час (лише теперішній і минулий), стан (активний і пасивний); як і всі дієслівні форми, дієприкметник керує іменником (виконуючий обов’язки) і пояснюється прислівником (піднятий високо).

Дієприкметник має такі ознаки прикметника: рід (чоловічий, жіночий і середній), число, відмінок, залежні від іменника, з якими узгоджується, синтаксична роль означення (зрідка присудка): Людина знівельована юрбою.

Оскільки дієприкметник дуже складне мовне явище, то в мовознавстві не існувало і до сих пір не існує єдності щодо визначення його як частини мови.

Є 3 точки зору на морфологічну природу дієприкметника:

1. Найпоширенішою серед дослідників є думка, що дієприкметник – це неособова форма дієслова (В.Русанівський, М.Леонова, М.Жовтобрюх, А.Кващук та ін.).

2. О.Пєшковський назвав дієприкметник „гібридом”; гібридною дієслівно-прикметниковою формою вважав його В.Виноградов.

3. Інші дослідники вважають дієприкметник відносним віддієслівним прикметником (В.Богородицький, І.Кучеренко, І.Вихованець, Ю.Шерех).

Окремий погляд на дієприкметник має Вихованець. Він вважав, що дієприкметник мав двоїстий характер:

синтетичний (одне слово)-прикметники;

аналітичний (два слова) – дієслова.

Прочитана книга лежала на столі (синтет. ф. дієсл.)

Книга була прочитана (аналіт. ф. дієсл.)