
- •1. Культура як духовний та суспільний феномен.
- •6. Укр. Нац. Культура як самобутній соціокультурний феномен, її характерні риси на ознаки
- •7. Світова та національна культура. Їх взаємодія
- •8. Основні теорії походження українського народу
- •9. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт)
- •10. Феномен Трипільської культури
- •11. Кімерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз як автохтонне джерело укр. Культури
- •12. Античні (грецькі) колонії у Північному Причорномор’ї, їхній вплив на культуру України
- •13. Характерні риси культури східних слов’ян. Зарубинецька та Черняхівська культури
- •14. Специфіка та характерні риси дохристиянської культури Київської Русі
- •15. Пантеон слов’янських богів як світогляд на модель язичницьких релігійних вірувань
- •16. Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру
- •17. Розвиток освіти, писемності, літератури в добу Київської Русі
- •18. Архітектура Київської Русі
- •19. Образотворче мистецтво та іконопис Київської Русі
- •20. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі (освіта, література..)
- •23. Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський)
- •24. Розвиток освіти та наукових знань в Україні 16 ст
- •25. Книгодрукування в Україні 16 ст
- •26. Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку
- •27. Культурно–просвітницька діяльність братських шкіл
- •28. Полемічна література України 16-перша половина 17 ст
- •29. Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу
- •30. «Золотий вік» Львівського архітектурного Ренесансу
- •31. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу
- •32. Культура Запорізької Січі та її самобутні риси
- •33. Розвиток освіти та наукових знань в Україні 2 пол 17-поч 18 ст
- •34. Діяльність Києво-Могилянської академії
- •35. Лну імені Івана Франка: історія та сучасність
- •36. Українське бароко в літературі, архітектурі та образотворчому мистецтві
- •37. Значення творчості г. Сковороди для розвитку укр. Культури
- •38. Музична культура і театральне мистецтво другої половини 17-18 ст
- •39. Своєрідність та особливості українського Просвітництва
- •Просвітництво в Україні
- •40. Класицизм в архітектурі та живописі укр. Просвітництва
- •Архітектура
- •Живопис
- •41. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці 18-поч 20 ст
- •42. Дворянський період національно-культурного відродження, його особливості
- •43. Народницький період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки
- •44. Суспільно-політична діяльність «Кирило-Мефодіївського братства»
- •45. Літературна та громадсько-політична діяльність т.Г. Шевченка
- •46. Модерністський період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки
- •47. Ю. Бачинський та м. Міхновський – виразники української національної ідеї
- •48. Національно-культурне відродження у Галичині
- •49. Культурно-просвітницька діяльність «Руської Трійці»
- •50. Іван Франко – видатний український культурний діяч
- •51. Розвиток науки і освіти в Україні 19 ст
- •52. Архітектура України 19 ст
- •53. Розвиток музичної культури і театрального мистецтва в Україні 19 ст
- •54. Періодизація духовної культури 20 ст, головні тенденції розвитку
- •55. «Розстріляне відродження» 20-30-х років 20 ст., та його трагічні наслідки для укр. Культури
- •56. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність «шістдесятників»
- •57. Розвиток освіти, науки, архітектури та образотворчого мистецтва в Україні 20 ст
- •58. Музичне, театральне та кіномистецтво України 20 ст
- •59. Лесь Курбас – визначний діяч українського театрального мистецтва
- •61. Діяльність діячів української культури в еміграції
- •62. Національно-культурне відродження в Україні у середині 80-х-на початку 90-х років 20 ст
- •63. Особливості епохи постмодерну
- •64. Головні чинники, тенденції та риси сучасної укр. Культури
- •65. Нова модерністська генерація в укр. Літературі
- •66. Розвиток сучасних національних музичних традицій
- •67. Традиції та новації в сучасному українському театральному та кіномистецтві
- •68. Розвиток освіти і наукових знань в Україні наприкінці 20-початку 21 ст
- •69. Перспективи розвитку укр. Культури 21 століття
59. Лесь Курбас – визначний діяч українського театрального мистецтва
Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962). У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР». 1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
60. Олександр Довженко – основоположник українського кіномистецтва
11 вересня 1894 (село В’юнці, Чернігівська губернія, Україна) — 25 листопада 1956 (Москва). Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог. Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940)Народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»). У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я А.П. Довженка. У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм».Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Але допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення. Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і Параска. Олександр Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим».У 1914р. закінчив Глухівський педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка) і отримав призначення в Житомирську вищу початкову школу. Там він викладав декілька предметів через брак вчителів: природознавство, географію, фізику, малювання. Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія мистецтв, то Довженко вступив і туди. У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же познайомився з першою своєю дружиною — молодою вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув 1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити очікування розстрілу. Після встановлення радянської влади Довженко працював у Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручили завідування відділом мистецтв, комісарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти.
У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі. У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював переважно художником, оформляючи книги та обкладинки журналів. У 1923-1926 роках — був художником-ілюстратором газети «Вісти ВУЦВК» у м.Харкові. Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва. Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце. Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя. На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою. Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна. На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в 1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня. Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня 1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу. У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська кіностудія. Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт. У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер працював викладачем ВДІКу. На початку 50-х додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже. У нього загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно відчував себе хворим. Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг. Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його дружина — Юлія Солнцева. Похований на Новодівичому кладовищі Москви.