36. Українське бароко в літературі, архітектурі та образотворчому мистецтві

Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Фактором взаємодії культур у європейському просторі було мистецтво. Кардинальні зрушення відбулися в архітектурі. Протягом XIV ст. у Великому князівстві Литовському невпинно зростала кількість міст і фортець. Використання артилерії спричинило інтенсивність перебудови старих, і створення нових фортифікаційних укріплень. В міру розвитку міст збільшувалась вулична мережа, з'являлися нові пояси укріплень та монументальні споруди. Вирішальний вплив на розвиток фортифікаційної архітектури мали зміни в стратегії і тактиці ведення війн та розвиток військової техніки. У попередні часи важливу роль у війнах відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різноманітних пристроїв для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт, що істотно позначається на зовнішньому архітектурно-художньому стилі будівель і споруд. З метою ефективної протидії ворогам з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта - донжон. Подібного типу споруд не було в архітектурі XI-XII ст. Згадані башти, як правило, будувалися всередині оборонних укріплень, близько до стін, з найбільш вразливої сторони. Зовнішні обвідні стіни укріплень споруджувалися з дерева, обмазувалися глиною і, побілені, на вигляд зовсім не відрізнялися від мурованих. Але, коли виявилися істотні недоліки таких укріплень, перед будівничими гостро постало завдання забезпечити таку розстановку башт і конфігурацію укріплень, яка б давали можливість оборони вогнем із флангів. Прикладом нового типу фортифікації є замки в Луцьку і Кремінці, будівництво яких розпочалося ще в 90-х рр. XIII ст. Нові умови ведення війни вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. Причому будівництво з каменю було значною мірою пов'язане з традиціями галицької архітектури XII ст., а цегли - волинської. До мурованих кам'яних оборонних споруд належать замки в Білавіні, Столп'ї, Чернієві, Угруську, Хотині, Кремінці, Невицькому, Кам'янці Олеську, Білгороді (Дністровському). Найголовніша їх прикмета - наявність міцних мурованих стін, а в замках у Кремінці, Невицькому, Білгороді (Дністровському) - ще й кількох башт. Замок у Кремінці (близько 1290-1340) збудований на високій горі; стіни його з трьома баштами оточують невелике подвір'я овальної форми з таким розрахунком, щоб забезпечувати фланговий обстріл нападника. На зламі мурів, де обстріл утруднювався, влаштовували спеціальні пристрої, виступи-ліхтарики (машикулі) з бійницями для обстрілу підступів до стін. Такі виступи з бійницями є також у Білгороді (Дністровському), Олеську й Луцьку.

37. Значення творчості г. Сковороди для розвитку укр. Культури

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи. У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу. У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної" праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.