3. Статус народного депутата України

Народні депутати України (парламентарії) – це обра­ні народом особи, які є членами парламенту України – Верховної Ради. Вони наділяються спеціальною право-і дієздатністю, що дає можливість брати участь у законо­творчій діяльності та здійсненні інших функцій Верхов­ної Ради України.

Правовий статус народного депутата України встано­влюється положеннями Конституції України (ст. 78-81), Законом України «Про статус народного депутата Украї­ни» від 27 листопада 1992 р., Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. та іншими актами. В них закріплюються принципи статусу народного депу­тата України, строк його повноважень, права і обов'язки та гарантії депутатської діяльності.

Принципами статусу народного депутата України є:

вільний депутатський мандат;

здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

несумісність депутатського мандату з іншими видами діяльності;

рівноправність депутатів;

депутатська недоторканність та депутатський індем­нітет.

Принцип вільного депутатського мандату прямо не закріплюється в Конституції України, але він випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання в Конституції (ст. 75). Крім того. Конституція не передбачає таких складових ознаки імперативного мандату як накази виборців та відкликання виборцями. Цей принцип має визначальне значення і обумовлює ха­рактер мандату народного депутата України.

Конституції «радянського» періоду закріплювали імперативний характер депутатського мандату, що об­ґрунтовувався на основі положень доктрини народного суверенітету, сформульованої Жан Жаком Руссо в XVIII ст. Доктрина Ж. Ж. Руссо базується на ідеї неподі­льності і непредставництва народного суверенітету: пред­ставляти можна не сам суверенітет, а лише владу. За. Ж. Ж. Руссо депутати не можуть бути представниками народу, вони є лише його уповноваженими¹. Звідси ви­пливали такі необхідні елементи імперативного депутат­ського мандату, як пов'язаність депутата волею своїх виборців (накази виборців) та відкликання депутата ви­борцями. В практичному плані імперативний мандат не­має ніякого сенсу, оскільки звернення депутата до своїх виборців з кожного питання, яке обговорюється парла­ментом, внаслідок лише суто технічних проблем, не го­ворячи про інші аспекти, може повністю дезорганізувати його роботу.

Конституції демократичних держав, як правило, за­кріплюють принцип вільного депутатського мандату, сформульований англійським вченим та законодавцем Едмундом Бруком у 1774 р.: «парламент не є зібранням послів, котрі мають різні і ворожі інтереси, які кожен член парламенту повинен захищати, діючи як агент та адвокат та борючись з іншими агентами та адвокатами; парламент є спеціальною асамблеєю однієї нації з одним інтересом, інтересом цілого, – в якому керівними принци­пами повинні бути не місцеві цілі, а користь для всіх, яка є результатом захисту інтересів всіх як одного цілого»².

Сутність цього принципу полягає в тому, що парла­ментарій є представником всього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази. Бе­ручи участь у здійсненні функцій парламенту, він пов'язаний нормами Конституції, відповідальністю пе­ред Богом та своєю совістю, яка повинна підказувати Йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проб­лем, які обговорюються в парламенті. До основних по­ложень вільного депутатського мандату, зокрема, нале­жать:

1. мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

2. мандат – не імперативний, а факультативний (йо­го здійснення вільне від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, в тому числі брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний врахову­вати думку своїх виборців);

3. мандат не підлягає відкликанню;

4. мандат при своєму здійсненні не потребує схва­лення дій мандатарія (презумпція відповідності волі де­путатів волі народу не підлягає запереченню)¹.

У зв'язку із політичною структурованістю Верховної Ради постає проблема відповідності принципу вільного мандату вимогам фракційної дисципліни. З одного боку, вільний мандат передбачає відсутність будь-якого тиску на депутата, що може призвести до його обмеженості в прийнятті рішень та парламентських діях, з другого – депутат, в інтересах досягнення спільної політичної ме­ти, повинен діяти згідно з рішенням, прийнятого більші­стю партійної фракції, до складу якої він входить. У лі­тературі звертається увага на те, що фракційна дисцип­ліна є наслідком політичної плюралістичної структури сучасного суспільства, де «здійснення індивідуальних та партикулярних інтересів можливе лише шляхом фокусу­вання їх у спільній акції»². Таким чином вільний характер депутатського мандату не можна розглядати ідеалізова­но: ніхто і ніколи не може бути абсолютно незалежним. Депутат, який порушує вимоги фракційної дисципліни, може притягатися до відповідальності, наприклад, бути виключеним із фракції, яка не носить конституційно-правового характеру, тобто виключення (вихід за влас­ною ініціативою) народного депутата України з фракції чи партії не призводить до втрати ним депутатсько­го мандату, незалежно від того чи був він обраний від одномандатного виборчого округу, чи за партійним спи­ском.

Принципи здійснення повноважень народним депу­татом України на постійній основі та несумісності де­путатського мандату закріплено в ст. 78 Конституції України та в ст. 4 Закону України «Про статус народного депутата України». Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може ма­ти іншого представницького мандата чи бути на держав­ній службі. Статус депутата несумісний із зайняттям будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з отриманням матеріальної винагороди, за винятком виклада­цької, наукової роботи та літературної, художньої і мис­тецької діяльності у вільний від роботи час.

Принцип депутатської рівноправності знаходить свій вияв у праві народних депутатів обирати і бути об­раними до органів Верховної Ради та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо.

Принцип депутатської недоторканності означає, що народні депутати України не можуть бути без їх пи­сьмової згоди або згоди Верховної Ради України притя­гнені до кримінальної відповідальності, затримані, за­арештовані або піддані заходам адміністративного стя­гнення, що накладається в судовому порядку (ч. 3 ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону України «Про ста­тус народного депутата України»). Порядок одержання згоди Верховної Ради України на притягнення народно­го депутата до відповідальності визначається Законом «Про статус народного депутата України» (ст. 28). Так, подання про дачу згоди на притягнення до відповідаль­ності депутата вноситься до Верховної Ради Генераль­ним прокурором України, про що негайно доводиться до відома депутата. Це подання вноситься до пред'яв­лення депутату обвинувачення або дачі санкції на арешт депутата і розглядається Верховною Радою не пізніше, як у місячний термін. Процедура розгляду по­дання детально визначається Регламентом Верховної Ради. Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, з додержанням звичайної процеду­ри визначає законність і обґрунтованість подання. На засідання комітету запрошується депутат, щодо якого внесено подання. Відсутність запрошеного депутата на засіданні комітету без поважних причин не є перешко­дою для прийняття рішення. Рішення про згоду на при­тягнення до відповідальності депутата приймається на засіданні Верховної Ради поіменним голосуванням у вигляді постанови не менш як 2/3 голосів депутатів від їх фактичної кількості. Рішення Верховної Ради з цього питання не переглядається.

Депутатський індемнітет (англ. indemnity від лат. indemnitias – нешкідливість) розглядається в двох аспек­тах, по-перше, як невідповідальність народного депутат та – він не несе юридичної відповідальності за результа­ти голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи на­клеп (ч. 2 ст. 80 Конституції України), по-друге, як вина­города народного депутата за його парламентську діяль­ність (згідно з ст. 33 Закону України «Про статус народного депутата України» оплата праці народного депутата України проводиться в розмірах, встановлених Верховною Радою України).

Строк повноважень народного депутата України – чотири роки. Повноваження починаються з моменту складення народним депутатом присяги, текст якої ви­значається ст. 79 Конституції України, а припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Повноваження народного депутата можуть бути припинені і достроково: за рішенням Верховної Ради; Президента України або за рішенням суду.

Верховна Рада приймає рішення про дострокове при­пинення повноважень народного депутата в разі:

1) складення повноважень за його особистою за­йвою;

2) набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на по­стійне проживання за межі України;

5) смерті.

Президент України може достроково припинити по­вноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України), відповідно припиняються повноваження і народних депутатів.

На підставі рішення суду повноваження народного депутата припиняються достроково:

1) у зв'язку з обранням або призначенням народного депутата на посаду, зайняття якої несумісне з виконан­ням повноважень народного депутата, і якщо при цьому депутат не виконує вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності;

2) у разі, коли протягом місяця після визнання повноважень народний депутат не залишив попереднє місце роботи і не передав трудову книжку із записом про це до апарату Верховної Ради.

При цьому, з поданням до суду звертається Голова Верховної Ради з власної ініціативи або на вимогу не менше 25 народних депутатів.

Повноваження народного депутата закріплюються Конституцією та Законом України «Про статус народно­го депутата України» відповідно до основних організаційних форм його роботи – робота у Верховній Раді України та її органах; робота у виборчому окрузі та за його межами.

Народні депутати є членами колегіального органу – Верховної Ради – і основною формою їх роботи є участь у засіданнях Верховної Ради та її органів. Працюючи у Верховній Раді та її органах народний депутат реалізує такі основні права: обирати і бути обраним до органів Верховної Ради; пропонувати питання для розгляду Вер­ховною Радою або її органами; законодавчої ініціативи; вносити проекти постанов, інших актів; вносити у Вер­ховну Раду та її органи пропозиції; звертатися із запи­тами, брати участь у дебатах, вимагати відповіді на запит; виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій тощо.

До основних обов'язків народного депутата у Верхо­вній Раді та її органах Закон відносить: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради та її ор­ганів, до складу яких його обрано, виконувати їх дору­чення; додержуватися Регламенту Верховної Ради Ук­раїни; брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради, рішень її органів; ін­формувати Верховну Раду та її відповідні органи про виконання їх доручень.

Працюючи у Верховній Раді та її органах, народний депутат зобов'язаний дотримуватися правил депутат­ської етики. Регламент Верховної Ради України забо­роняє народним депутатам вживати образливі вислов­лювання та непристойні і лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій, виступати на засі­данні без дозволу головуючого, заважати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають викладенню або сприйманню виступу (вигуками, оплесками, вставанням тощо). У разі порушення цих правил до народного де­путата можуть бути застосовані такі стягнення: попере­дження, припинення виступу, позбавлення права висту­пу на засіданні, відсторонення від присутності на засі­данні.

Працюючи у виборчому окрузі та за його межами, на­родний депутат користується правом: брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій; звер­татися в державні органи і органи об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій з питань своєї депу­татської діяльності; відвідувати будь-які державні ор­гани і органи об'єднань громадян, підприємства, уста­нови і організації з питань своєї депутатської діяльнос­ті; перевіряти відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій та вимагати від відпо­відних посадових осіб, органів і організацій припинення цих порушень тощо. При цьому народний депутат зо­бов'язаний: підтримувати тісні зв'язки з виборцями; вивчати громадську думку, потреби і запити населення; вести регулярний прийом виборців.

Гарантіями діяльності народного депутата є:

1) непорушність повноважень народного депутата;

2) депутатська недоторканність;

3) забезпечення народного депутата інформаційними матеріалами та юридичною допомогою;

4) переважне право виступу з питань депутатської ді­яльності в державних засобах масової інформації;

5) відповідальність посадових осіб за невиконання обов'язків щодо народного депутата;

6) захист трудових прав народного депутата;

7) компенсація витрат, пов'язаних з депутатською ді­яльністю;

8) право народного депутата мати до десяти помічни­ків-консультантів та помічників-консультантів, які пра­цюють на громадських засадах;

9) право народного депутата на належні умови для виконання депутатських повноважень;

10) право народного депутата на належні житлові умови та на безоплатний проїзд.