8. Маніхейство як історична альтернативи християнства: смисл вчення.

Маніхе́йство складенезвавилонськохалдейських, юдейських, християнських, іранських (зороастризм) гностичнихуявлень синкретичне релігійне вчення перса Мані, або Манеса.^[1] Поруч із зороастризмом імітраїзмом маніхейство було однією з найвпливовіших іранських релігій.

Шість сакральних книг маніхейства було написано сирійською арамейською мовою, але незабаром, задля поширення релігії, було перекладено іншими мовами

Вчення Мані — це дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла. Беручи своє коріння ізгностицизму, воно вимагало від певного кола адептів найсуворішої врівноваженості, особливо щодо харчування, статевого життя, фізичної праці. Більшість маніхейських мирян дотримувалися лише деяких із необхідних правил, що не позбавляло їх можливості спасіння.

Оскільки Мані вважав себе останнім і головним із пророків Бога добра (перед ним пророками були Авраам, Мойсей, Заратуштра, Ісус, Будда), він прагнув поєднати всі основні віровчення і замінити їх, тому він зазнав переслідувань з боку представників усіх цих релігій, зокрема з боку зороастрійських священиків, від рук яких і помер. Попри це, маніхейство набуло певного впливу поза межами держави Сассанідів, а пізніше Аббасідів: на схід — до Китаю і Сибіру, на захід — до Іспанії і Галлії; Августин, який згодом різко виступав проти маніхейства, протягом 7 років був адептом цього культу.

Маніхейство мало значний успіх у різних куточках світу протягом багатьох років успішно змагалося з іншими тогочасними релігіями, що мали статус державних. Причина цієї популярності у надзвичайній простоті і наочності маніхейського міфу, а також у дивовижній здатності пристосовуватися до різних культурних оточень, у які потрапляли маніхейці. Маніхейство мало чітку і структуровану церковну систему, завдяки якій була розгорнута широка місіонерська і перекладацька діяльність. Етичне вчення маніхеїв, яке надавало віруючим самим вибрати, яким шляхом вони підуть: або найсуворішим шляхом «досконалого», або дотриманням простих правил, яких звичайному віруючому достатньо для спасіння.

Попри все це майже скрізь маніхейство стало «світовою єрессю», існування якої інколи попускалось владою. Все ж, стати тією релігією, якій судилося бути єдиною вірою, що об'єднала б усі релігійні погляди людей, маніхейству не вдалось.

9. Поняття, судження та умовивід як форми мислення Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки.[ред. • ред. Код]

Під «умовиводом» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції.

Умовивід за своєю структурою складніший, ніж поняття судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків та висновку.

Засновки — це судження, із яких виводиться нове знання.

Висновок — судження, виведене із засновків.

Умовивід — це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законом, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. Умовиводом є не будь-яке сполучення, я тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язаними і тому вивести із них якесь нове значення, тобто побудувати умовивід, не можна.

У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань:

*Вихідне знання, те, з якого виводять нове знання — воно міститься в засновках умовиводу.

*Висновкове знання — міститься у висновку.

*Обгрунтовуюче знання — знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків.

10. Розуміння і співвідношення понять «факт», «віра», «істина».

Факт (від лат. factum — зроблене) — поняття, що має виражену суб'єкт-об'єктну природу, що фіксує реальну подію або результат діяльності (онтологічний аспект) і, що вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, яке, з одного боку, реалізує вихідні емпіричні узагальнення, будучи безпосереднім базисом теорії або гіпотези (в окремих випадках й самої теорії), а з другого боку — несе у своєму вмісті сліди семантичного впливу останніх (логіко-гносеологічний аспект).

Віра — сприйняття людиною чого-небудь (тверджень, свідчень, фактів тощо) як істинних, правдивих, іноді без попередньої перевірки на основі тільки внутрішнього, суб'єктивного переконання, що не потребує більше ніяких доказів. Віра в людському суспільстві існує у вигляді тих чи інших віровчень (релігій, світоглядів, ідеологій, концепцій). З позицій теорій, які ототожнюють буття (суще) і істину, віра — це один із способів бачення буття, а отже істини. Віра в багатьох випадках протиставляється знанню, яке базується на всебічному вивченні та поясненні проявів буття.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології^[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини^[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності^[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом^[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні^[4].

У формальній логіці істиною вважають одне з двох логічних значень, яке приписують судженням(висловлюванням).