2 Сутність міфологічного світогляду ї його відмінність від релігійного і наукового світогляду.
Міфологічний світогляд. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і loqos – слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, в різних частинах світу, і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.
Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія ? Слід, напевно, врахувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища – природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилось від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об`єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це для міфа характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.
Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер, – ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ. З розвитком і ускладненням форм життя міфологічна премудрість перестає задовольняти людину. Міф як специфічний ступінь суспільної свідомості поступово розкладається, і із нього виокремлюється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка стає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств (схема 1.2).
Суб’єктивний ідеалізм Дж.Берклі.
Суб'єкти́вний ідеалі́зм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом.
Основна думка: світ складається не з готових завершених предметів, а є сукупністю процесів, в яких предмети, що здаються незмінними, так само як поняття, що виникають в уяві, перебувають у безперевній зміні на основі поступального розвитку.
Вже у перші роки своєї навчання у університеті Берклі переконується в успіхи математично-природничої грамотності. І тому своє завдання у створенні «власної філософської системи бачить у протидії поширенню матеріалістичних поглядів». Защите релігії він присвячує все своє життя. (8)
Вчення, створене Берклі це - суб'єктивний ідеалізм. Відкинувши буття матерії, воно визнає існування лише людської свідомості, у якому Берклі розрізняє «ідеї» і «душі» («уми»). Найкращі його праці, у яких говорить своє філософію, було написано їм у молодості, це «Досвід нову теорію зору», «Трактат про принципи людського знання», «Три діалогу між Гиласом і Филонусом».
У 1709 року Берклі публікує свій «Досвід нову теорію зору». Під час створення цього твору Берклі непокоїть необхідність усунення ідеї первинних якостей, незалежних від нашої свідомості, які підтверджують реальність матерії, саме матерії поза розуму. А первинне якість, особливо - по праць Декарта, вибороли загальне визнання, це і є протяжність тіл. (6, З. 353) Берклі публікує свій «Досвід…» спеціально із єдиною метою спростувати загальне упереджене (на його переконання) думка. «Мій задум у тому, щоб показати, як ми у вигляді зору сприймаємо відстань, розміру й становище предметов».(1, З. 20)
Результат, на думку Берклі успішно досягнутий, стало те, щоб довести, що відстань, величина і становище предметів зовсім не від є первинними, об'єктивними (тобто независящими від суб'єкта) якостями предметів, а скоріш, нашими тлумаченнями. У насправді: «Коли ми ще дивимося на близько розташований предмет обома очима, то мері його наближення і видалення ми, ми змінюємо напрям погляду, зменшуючи чи збільшуючи проміжок між зіницями; це й зміна напрямку погляду чи рух очей супроводжується відчуттям, що саме воно дає розуму уявлення (ідею) про більшому чи меншому відстані». «…коли предмет перебуває в якомусь відстані, та був присувається ближче до очей, ми можемо уникнути, хоча на короткий час, здобуття права зображення Герасимчука більш расплывчатым, навіть сильним напругою очей. У разі відчуття заміщає невиразне бачення, допомагаючи розуму оцінити відстань від предмета, його вважають то ближчий, що більше зусилля чи напруга зору для одержання більш чіткого бачення». (1, З. 26)
Отже, сприйняття відстані не відбиваєреального відстані; таке сприйняття не передає образу реального світу, оскільки відстань залежить від форми діяльності суб'єкта. Проти цієї теорії зору ми могли змогли ефективно використати правила геометричній оптики, на яку простір, вимірюваний з дистанції, мала б поєднуватися з чимось об'єктивним. Проте Берклі нагадує, якби цих правил мали силу, то звідси слід було б, що сприйняття відстані в усіх має бути однаковим. Філософські аспекти постмодернізму: симуляційний напрямок Ж. Бодрійяра
Перш за все аналізується поняття «симулякр», яке виникає ще у творах античних філософів для позначення певної подоби, копії дійсності, яка є результатом імітації цієї дійсності. В теорії античної естетики симулякр виступав синонімом поняття «художній образ», а Лукрецій перекладав словом simulacrum те, що Епікур називав eicon, тобто пізнавальний образ.
Семантичне навантаження цього поняття кардинально змінюється у період Нового часу, який характеризується нав’язливим домінуванням значної кількості підробок, імітацій дійсності, особливо в архітектурі. Просвітництво та романтизм лише посилили плинність поняття «симулякр» в напрямку підміни реальності її симулятивними копіями. Найбільш вдалий час для тріумфу симулякру – друга половина минулого століття та ХХІ століття, симулякр символізує кінець референціальності та імітації (Н. Маньковська).
Заслуга Ж. Бодрійяра полягає в тому, що він наділив поняття симулякр прозорістю та зробив його наочним. Початок створення Ж. Бодрійяром власного тлумачення симулякра – робота «Система речей», де він приходить до висновку, що не існує жодної сфери буття, вільної від симуляції, основним предметом симуляції мислитель оголошує «природність», конотаціями якої є свобода та відповідальність. При цьому принцип реальності стосовно будь-якої речі виноситься за дужки, усі речі виявляються моделями, і моделей більше не залишається.
Подальший розвиток концепт симулякра отримує у Ж. Бодрійяра в роботах «До критики політичної економії знаку», «Прозорість зла», «Симулякри та симуляція» та ін.
Однією з основних характеристик сьогодення, на думку Ж. Бодрійяра, можна вважати «метафізичну красу зруйнованої абстракції». Оскільки остання вже не є абстракцією карти, копії, дзеркала, концепту. Абстракція тотожна симуляції. Тому наступне поняття – симуляція, яку Ж. Бодрійяр визначає як «породження моделей реальності без першопричин: гіперреальності». У процесі симуляції реальне співпадає з моделями симуляції, зникає відмінність між симуляцією та реальним, між сутністю та явищем, «залишки реального стали пустелею самого реального». Реальне втрачає властивість бути раціональним, а залишається лише операційним, а разом з ним зникає ціла метафізика, заперечується уявна рівнооб’ємність, єдиним виміром симуляції стає генетична мініатюризація. Руйнується традиційна дихотомія «реальне-уявне», замість неї утворюється новий симбіоз «гіперреальне-уявне», єдине, що залишається у спадок – «орбітальне циркулювання моделей та симульоване породження відмінностей».
Симуляцію неможливо подолати, проникнути за її межі не дано нікому, вона «матова, вона не має зовнішнього вияву», втрачено дзеркало, а разом з ним і можливість зазирнути «по інший бік дзеркала». Ж. Бодрійяр переконаний, що симуляція завжди була іманентною сутністю всього того, що відбувалося у світі, а тепер настав час її явної появи, тому симуляція буде присутньою у світі до самого його скінчення.
3 білет7. Атоми, амери та хронони Левкіппа та Демокріта як вирішення проблеми буття і небуття
Філософія Левкіппа вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей, однак про Демокрита, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів.
Діяльність Демокрита (460—370 pp. до н. е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокрита. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: «Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттяхруху, Демокрит приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.
Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрит, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй«людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова «атом» — «індивід».
Демокріт (Демокрит) Абдерський (грецькою: Δημόκριτος) (приблизно 460—370 роки до н. е.), давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотезипояснення світу.
Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія,Ефіопія).
Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.
Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.
За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.