30.Поняття «матерії», спосіб її існування та форми руху матерії

Мате́рія (від лат. materia — деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

На пострадянському просторі (СНД) і досі поширена формула, яку на початку XX століття дав В. І. Ленін в єдиній своїй філософсько-публіцистичній праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1908).

Поняття «матерії» в марксизмі-ленінізмі

Марксизм-ленінізм визначає матерію як «філософську категорію для позначення об'єктивноїреальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, незалежно від них»^[1].

Все суще, все те, що існує об'єктивно, є різними формами існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ є матерією у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

Наведене ленінське означення матерії не обмежує її будь-якими конкретними елементами будови речей та Всесвіту, підкреслюючи тільки її матеріальність — об'єктивне існування незалежно від людської свідомості.

Визнання первинності матерії над свідомістю є основою філософського напрямку, який отримав назву матеріалізму.

Основні форми існування матерії

Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:

перші форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії — механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок;

другі форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві — галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до стійкості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об'єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще дрібніші елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час — є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору — часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей розглядуваних об'єктів. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли мова йде про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо…

31. Проблема виникнення свідомості Вищою формою відображення на рівні тваринного царства є сприйняття, що дозволяє охопити об'єкт у його цілісності і повноті. Психіка, як результат взаємодії мозку з зовнішнім світом, і психічна діяльність дозволили тваринам не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, а й певною мірою проявляти внутрішню активність по відношенню до неї і навіть змінювати середовище. Виникнення психіки у тварин означає появу нематеріальних процесів. Як показали дослідження, в основі психічної діяльності лежать безумовні й умовні рефлекси головного мозку. Ланцюг безумовнихрефлексів є біологічною передумовою формування інстинктів. Наявність у тварин відчуттів, сприйнять, "вражень", "переживань", наявність елементарного (конкретного, "предметного") мислення є основа виникнення людської свідомості.  Свідомість - вища форма відображення дійсного світу, властива тільки людям і зв'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередньому уявному побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролірованіі поведінки людини. «Ядром» свідомості, способом його існуванняє знання. Свідомість належить суб'єкту, людині, а не навколишньому світу. Але змістом свідомості, змістом думок людини є цей світ, ті чи інші його сторони, зв'язки, закони. Тому свідомість можна охарактеризувати як суб'єктивний образ об'єктивного світу.  Свідомість - це, перш за все усвідомлення найближчій чуттєво сприймається середовища й усвідомлення обмеженою зв'язки з іншими особами та речами, що знаходяться поза початківця усвідомлювати себе індивіда; в той же час воно - усвідомлення природи.  Людина відрізняється від тварини тим, що з переходом до суспільно-історичного існування, до праці і до пов'язаних з ними форм суспільного життя радикально змінюються всі основні категорії людини.  Виділення в свідомості людини відображеної реальності, як об'єктивної, з іншого боку виділяє внутрішній світ людини, його переживання і можливість розвитку на цьому грунті самоспостереження.  Причиною, що лежить в основі олюднення жівотноподобних предків людини, є виникнення праці й утворення на його основі людського суспільства. «Праця створила самої людини, - говорить Енгельс, - і його свідомість».  Виникнення і розвиток праці призвело до зміни і олюднювання мозку, органів його зовнішній діяльності та органів чуття. «Спочатку праця, а потім разом з ним і членороздільна мова з'явилися двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок, який при всьому своєму схожості з мавпячим, далеко перевершує за величиною і досконалості», - пише Енгельс (Маркс К.і Енгельс Ф. Соч., т. 20, с. 486). Людська рука так само змогла досягти своєї досконалості завдяки праці.  Під впливом праці і у зв'язку з розвитком мозку удосконалювалися органи чуття людини. Якщо порівнювати між собою максимальні обсяги черепа людиноподібних мавп і черепа первісної людини, то виявляється, що мозок останнього перевищує мозок найбільш високорозвинених сучасних видів мавп більш ніж у два рази (600 см ³ і 1400 см ^3).  Ще різкіше виступає відмінність у величині мозку мавп і людини, якщо ми порівняємо його вага; різниця тут майже в 4 рази: вага мозку орангутанга - 350 г, мозок людини важить 1400г.  Мозок людини в порівнянні з мозком вищих мавп володіє і набагато більш складним, набагато більш розвиненим будовою.  Вже у неандертальської людини, як показують зліпки, зроблені з внутрішньої поверхні черепа, ясно виділяються в корі нові, не цілком диференційовані у людиноподібних мавп поля, які потім у сучасної людини досягають свого повного розвитку. Такі, наприклад, поля, позначаються (по Бродману) цифрами 44, 45, 46, - в лобовій частці кори, поля 39 і 40 - у тім'яній її частці, 41 і 42 - в скроневій частці.  Уточнилось дотик, очей людини став помічати більше, ніж око самої далекозорою птиці. Розвивався слух, який став здатний сприймати і розрізняти звуки членороздільної мови людини.  Розвиток мозку і органів чуття справляло зворотний вплив на працю і мова, даючи поштовхи до подальшого їх розвитку.  Все це призвело до зміни анатомо-фізіологічних характеристик людини: з'явилася вертикальна хода, формування рухомих і пристосованих до захоплення верхніх кінцівок. Це сприяло можливості робити складні трудові операції.  Виникнення праці було підготовлено всім попереднім ходом розвитку. Поступовий перехід до вертикальної ході, зачатки якої чітко спостерігаються навіть у нині існуючих людиноподібних мавп, і формування у зв'язку з цим особливо рухливих, пристосованих для схоплювання предметів передніх кінцівок, все більше звільняються від функції ходьби, що пояснюється тим способом життя, який вели тварини предки людини, - все це створювало фізичні передумови для можливості робити складні трудові операції.  Праця - це процес, який пов'язує людину з природою, процес впливу людини на природу. Для нього характерні дві взаємопов'язані риси: вживання і виготовлення знарядь праці, а також це спільна трудова діяльність. Тому, людина вступає у взаємодію не тільки з природою, а й у певні відносини з іншими людьми - членами цього товариства. Через ставлення до інших людей людина ставиться і до самої природи.  Зачатки гарматної діяльності у формі вживання зовнішніх коштів є і у деяких тварин, наприклад, вживання палиці у людиноподібних мавп. Їх відмінність до людських не може зводити тільки до їх зовнішній формі або тому, що тварини використовують свої «знаряддя праці» рідше, ніж первісні люди. Ці зовнішні засоби праці відрізняються від справжніх знарядь праці людини якісно. Розкрити ці відмінності можна, лише, розглянувши діяльність, в яку вони включені.  «Гарматна» діяльність тварин не відбувається колективно і не визначає ставлення спілкування здійснюють її індивідів.Спілкування ніколи не будується на основі їх виробничої діяльності, не залежить від неї і не опосередковано нею.  Людська праця спочатку є громадською діяльністю, заснованої на співпраці індивідів, які передбачають розподіл трудових функцій. Праця пов'язує учасників трудової діяльності між собою, опосередковує їх спілкування. Це має велике значення для розвитку людської психіки.  Вже на ранніх стадіях розвитку людського суспільства виникає поділ процесу діяльності між окремими її учасниками. Наприклад, на частку одних випадає підтримка вогню і обробка на ньому їжі, а на інших - добування цієї їжі.  Учасники колективного полювання діляться на переслідувачів дичини і чекають її в облозі та нападі. Відбувається рішуча зміна будови діяльності індивідів, її учасників.  Кожен член колективу відповідає за певну ділянку діяльності. Наприклад, діяльність загоничі, який бере участь у колективнійпервісної полюванні, збуджується потребою в їжі чи одязі, якій служить для нього шкура тварини. Результат діяльності загоничі: це вспугіваніе і напрям стада в бік інших мисливців, що переховуються в засідці. На цьому діяльність даного мисливця припиняється. Останнє довершують інші учасники полювання. Саме по собі вспугіваніе дичини не призводить і не призведе до задоволення потреб загоничі, бо його діяльність спрямована на інший результат. Виходить, що предмет дії і мотив тут не збігаються.  Процеси, предмет і мотив яких не збігаються, називаються діяльністю. Діяльністю загоничі є полювання, а спугіваніе дичини - це його дію.  Поділ діяльності на дії можливо тільки за умов спільного колективного процесу впливу на природу. Продукт цього спільного колективного впливу на природу призводить до задоволення потреб як окремого індивіда, так і всього первісного племені. Поділ предмета і мотиву діяльності є результатом вичленування із складної багатофазної діяльності окремих операцій.  Поділ предмета діяльності та її мотивів можливо тільки за умов спільного колективного процесу впливу на природу. Це результат того, що відбувається вичленування зі складної і багатофазові, але єдиної діяльності окремих операцій. Ці окремі операції перетворюються на самостійне для індивіда дію, 32. Філософський смисл поняття „універсалія” АристотеляАрістотель/384- 322рр.до н.е./, - провідний філософ класич­ного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд­ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто­тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч­чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, - значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсалії /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на еле­менти і роблять її пізнаною. (32) Арістотель визначає 10 основних кате­горій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.

Арістотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки-

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон -вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тім, що він узагальнив - сис­тематизував класичну філософську спадщину. Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об'єднань- грецьких полісів. Узагаль­нення науково-природничих знань дано Арістотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії для конкретних наук /метафізика - це філо­софія , яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемо­нізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні. Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Арістотель вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

33. Характеристика культур цивілізаційної концепції Л.ГумільоваОстаннім часом «ожили» і культурно-історичні концепції евразийства, самобутнього перебігу російської думки, чий розквіт доводиться на першу третину XX в. Після 1917 р. група росіян интеллектуалов-сязаемых відчуттями предметів. Між цими двома основними типами виявляється два перехідні типи. Один з них матів, Г.В. Вернадський, Л.П. Карсавін і ін.) почала називати себе «євроазійцями» і заявила про себе програмною збіркою «Результат на схід. Передчуття і звершення. Затвердження євроазійців». Сформульована ними нова ідеологія особливо підходила до проблем культури, історії і етнології. Євроазійці карбували геополітичну доктрину, що претендує на єдино вірне тлумачення етнічної традиції. Основна теза евразийства звучить таким чином: «евразийство — це специфічна форма, тип культури, мислення і державної політики, спрадавна укорінених саме на просторі величезної євроазіатської держави — Росії». Дана теза отримала обгрунтування за допомогою множини нетрадиційних аргументів, узятих з історії Євразії. Всі міркування євроазійців виходять з ідеї, що Росія-Євразія є унікальним географічним і культурним миром. «Весь сенс і пафос наших тверджень, — писали Н. Алексєєв і П. Савіцкий, — зводяться до того, що ми усвідомлюємо і проголошуємо існування особливої євразійсько-російської культури і особливого її суб'єкта, як симфонічній особі. Нам вже недостатньо тієї смутної культурної самосвідомості, яка була у слов'янофілів хоча ми і шануємо їх, як найбільш нам по духу близьких. Але ми рішуче відкидаємо істоту західництва, тобто заперечення самобутності і... самого існування наший культури». Стрижнем культурно-історичних концепцій євроазійців виступає ідея Євразії, що обкреслює межі мислення в його соціальному, економічному і політичному аспектах і акцентує увагу на самобутності і самодостатності вітчизняної культури. Згідно євразійському мисленню, культура є органічне ціле, яке має всі риси міфологеми. Це означає, що культура вельми незвичайна — її географічний характер визначає: по-перше, тонке усвідомлення органічного зв'язку суспільного життя з природою; по-друге, материковий розмах («російська широта») у відносинах зі світом; по-третє, будь-які історично сталі форми політичного життя розглядаються як щось відносне. Євроазієць цінує традицію, проте відчуває її відносний характер і не мириться з її жорсткими межами. Євразійський тип мислення не прив'язаний (подібно до західного) до яких-небудь державних і політичних рамок, він допускає непередбачувані соціальні експерименти і вибухи народної стихії. Євразійська культурна свідомість не сприйняла такі характеристики західної цивілізації, як «німецький педантизм», «польський гонор», раціоналізм, скупченість міст і екологічні витрати. Євразійський образ мислення і дії грунтується не на раціоналізації досвіду, а на вірі в Абсолют, переказ, вождя і т.д.; в їх основі завжди лежить якась об'єднуюча ідея. Російська культура ввібрала в себе православну віру з Візантії (вона є специфічним синтезом релігійних догм і обрядів з православною культурою) і туранскую (або тюркську) етику, сприйняття державності і прав людини, заснованих на беззаперечній покорі. Саме цей сплав надав соціальному цілому форму соборності, духовної єдності, а не механічної тотальності. Саме цей синтез лежить в основі культурно-історичної спадкоємності і дозволяє зберегти національний потенціал, який необхідний для функціонування нашого суспільства.

34. Структура та сутність свідомості. Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ. Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів: знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготов лення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матері альної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти. Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції" свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, такідо іншихлюдей, суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків — відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного. Подібно до того, як у своєму історичному походженні свідомість має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності і психіка тварин), так їх має і свідомість кожної окремої людини. Але і в історичному, і в індивідуально-осо-бистісному плані свідомість не біологічна, а соціальна. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові її тіла, органів чуття і особливо мозку, в його надзвичайній досконалості і пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер. Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти. Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей, сторін , структурних елементів.Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над останнім. Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, - як його властивість). У той же час людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (лат. retlexus — обернення назад, відображення). Таким чином, свідомість водночас предметна і рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність і існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, алей психіка людини містить у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий зміст. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів і істотне існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності. До сказаного потрібне таке історичне доповнення: предмети, які втягуються в процес людської діяльності (насамперед знаряддя праці, а також предмети, на які спрямована праця), як правило, вже зазнали впливу праці чи навіть створені іншими людьми, в них уже опредмечена людська праця, втілені знання людей, їх сутнісні властивості. Способи діяльності, оперування, маніпулювання предметами теж вироблені суспільством, є елементом культури, об'єктом соціального успадкування. Тому через предметну діяльність людина, особа прилучається до неї через спілкування, оволодіваючи і користуючись мовою починаючи з безпосередніх контактів у своєму найближчому оточенні. Самосвідомість, як і свідомість в цілому, формується в процесі предметної діяльності і спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись в інших людей як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також і інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції1. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини. Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить — так або інакше, роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності і своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви". Внаслідок предметної і рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності і спілкування в людини виникає відчуття і розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь якого буття; при цьому в часі виділяється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани. Отже, для людини починають існувати ті ідеальні форми, в яких відображається, «рухається», «змінюється», «розвивається» об'єктивний предметний світ. Людина приходить до усвідомлення нескінченності і вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе, діє і в часовому бутті якого деякий інтервал займає час її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність — предмет її пізнання і перетворюючої діяльності. Людина — і тільки вона з усіх живих істот — знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття. Такий один з найперших висновків, що його можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя. Із сказаного випливає й те, що людській свідомості (у цьому контексті можна сказати — людському духові) притаманні здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу і власного буття. Свідомість завжди є певне знання. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому, що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до своїх знань як до свого художнього надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, але й від своїх знань. Про це свідчать самі вирази "я знаю", "мої знання" і т.п. Оперування знаннями, вираженими і закріпленими в поняттях, —це і є мислення. Воно виникло в процесі практичної діяльності якрозумовоїдіїцілепокладання —постановки цілей і планування — визначення шляхів і засобів їх досягнення, співвіднесення цілей і засобів. У цих розумових діях з самого початку проявилася активна, творча суть свідомості, її діяль-нісний характер. Здатність ідеального передбачення бажаного результату своїх дій у вигляді цілей і побудова мисленого плану цих дій — специфічна особливість людини як свідомої, а не інстинктивно діючої істоти. Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало. На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною - оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо сутність і призначення мислення — це розв'язання різного роду і порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити. Саме в проблемному характері мислення — "таємниця" поєднання в ньому таких відносно протилежних моментів, як пізнання (а пізнання за своєю гносеологічною суттю є відображення дійсності) і творчість. Ці два моменти по-різному представлені на таких рівнях мислення, які традиційно називаються у філософії розсудок і розум. Розсудок — це оперування "готовими", даними поняттями згідно з вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинне забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення нарівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер, тобто спирається на певні задані зразки. Воно піддається програмуванню, алгоритмізації - може бути виражене певною послідовністю точно визначених операцій і, отже, змодельо-ване за допомогою комп'ютерної техніки. Цей рівень мислення є, безумовно, необхідним і в житті, і в науці, але він недостатній для творчості, бо саме стереотипність, тенденція до формалізації накладає на нього риси обмеженості. Вищим рівнем мислення є розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення —це не просто оперування готовими поняттями, але й зміна, розвиток самих понять, це вміння враховувати єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень —догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж прийняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грец. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового,характер. Хоч мислення є "стрижнем" свідомості, але в структуру останньої включаються всі форми психічної діяльності, які традиційно виділяються психологією, - почуття (оскільки вони усвідомлені), воля. Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб і інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення вони мають позитивне або негативне забарвлення ("приємні" і "неприємні" почуття), підвищують або знижують життєву енергію ("стенічні'Ч "астенічні" почуття). Вплив почуттів, емоцій, пристрастей на мислення, пізнання, діяльність безсумнівний. Людина повинна володіти своїми емоціями, прояснювати їх світлом свого розуму, але погано, якщо вона стає безпристрасним, сухим і холодним "раціоналістом-прагматиком". Важко сумістити вузьку "розсудливість" з багатством і глибиною емоційного життя, з тим, що звичайно називають "душевністю", але справжня розумність гармонійно поєднується з кращими душевними якостями, з інтенсивними переживаннями. Це особливо стосується морально-етичних і естетичних почуттів. Поряд і в зв'язку з мисленням, розумом особливе місце в структурі свідомості належить волі. Воля так само специфічна для людини, відрізняє її від тварин, як і мислення, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності і спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність підпорядковувати свої дії і вчинки свідомо поставленій меті і інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди — небажання, лінощі, протиборствуючі мотиви й спонуки, страх і т.п. У волі на перший план виступає діяльнісна, "енергійна" сторона свідомості, її активність, цілеспрямованість, які вимагають певних зусиль, зосередженості, напруги. Вольова людина робить не те, що забажається (хоч і це можна інколи собі дозволити — якщо це нічому й нікому не шкодить), а те, що треба робити, — з точки зору розумних міркувань і моральних вимог. Виховна воля — це воля розумна, моральна (отже, добра, а не зла) і в своїх проявах — творча. В контекс/гі дослідження свідомості особливої уваги заслуговує питання про свободу думки, волі, діяльності. Проблема свободи f- одна з головних і притому найскладніших в історії філософського, а також релігійного мислення. Крім загаль-носвітоглядних, вона має свої психологічні, соціальні, політологічні аспекти, які розглядаються відповідними науками. Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти в одній точці Всесвіту були розірвані ланцюги стихійної, "сліпої" необхідності і такої ж сліпої випадковості, з'явився зовсім новий феномен — свобода. У своїх найглибших витоках свобода не є чимось надприродним. її загальною онтологічною рисою (тобто такою, що випливає з самої природи буття) є притаманна матерії здатність до саморуху. Ще славетний давньогрецький філософ Епікур приписав атомам властивість спонтанно (самодовільно) відхилятись від напрямку свого руху в просторі і тим самим вніс корективи до уявлення про панування в світі лише непорушної необхідності, однозначного причинного зв'язку. Проте в неживій, нерозумній природі свобода ще відсутня. її найближчими, безпосередніми передумовами є свідомість, мислення, воля, які підносять людину над природою, роблять її не твариною, а творцем. Активне, творче, свідоме ставлення людини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору — тієї або іншої мети, того або іншого шляху, способу її досягнення, певного варі-антадійсності й поведінки. Така свобода завжди має свої межі, які визначаються як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними можливостями, — але тією або іншою мірою вона існує. Свобода грунтується на пізнанні і цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Дії і вчинки людини не є абсолютно довільними, вони визначені, детерміновані, але не передвизначені, оскільки в їх детермінацію включається свідоме самовизначення. Свобода — явище конкретно-історичне. Вона не "дарована" від початку, а розвивається, "завойовується" власними зусиллями людства і кожної окремої людини, розширюється і збагачується. Людина стає вільною, оскільки пізнає об'єктивну — природну й соціальну — необхідність, оволодіває нею і діє відповідно до неї, тобто перетворює світ на основі його власних законів, а вільна діяльність людей виступає як форма, спосіб реалізації об'єктивної необхідності. Але було б обмеженим трактування свободи лише як "пізнаної необхідності". Людина дедалі більшою мірою виявляє в матеріальній дійсності "сховані" можливості, реалізуючи їх, створює те, що "саме по собі" не могло б виникнути. Отже, людина, завдяки своїй свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності, сама стає особливим фактором еволюції природи — спочатку земної, а з часом і позаземної, — фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень організації природи.