3.2 Технологія вишивки декору чоловічих костюмів (вишивка козацької старшини XVII - XVIII століть)

Вишивка козацької старшини- це унікальне явище в історії українського мистецтва. Майже півтора століття вона займала високі мистецькі позиції, спонукаючи виконавців до розвитку орнаментики та технічних прийомів виконання.

Однобічна гладь зі стеблевим швом були найбільш поширеними техніками вишивання (див. додаток 24). Якщо вишивали шовковими нитками, то найчастіше технікою гаптування. Трохи згодом поширились й інші різновиди гладі: китайська, двобічна, художня, полтавська (у прикрій). У другій половині XVIII століття набуває поширення техніка хрестика, що була значно розмаїтїшою за сучасну. 

Цікаві засоби копіювання орнаментів використовували майстрині: вони переносили мотиви зі зразку на чисту тканину за допомогою обведення контурів відваром лушпиння з цибулі. Інший спосіб – з′єднували оригінал з чистою тканиною і прошивали легкими стібками. Потім під зразком нитки обрізали, а на новій тканині залишались маленькі обрізані ниточки, які створювали копію орнаменту.

Значними осередками вишивки та гаптування були монастирські майстерні, в яких виготовлялися не тільки літургійні речі, але, вірогідно, виконувалися і світські замовлення. Такі майстерні були в Чернігівському П'ятницькому, Макошинському Покровському, Глухівському, Покровському, Кам'янському Успенському, Ладинському Покровському, Ніжинському, Введенському, Козелецькому, Богословському монастирях. Твори цих майстерень дають уявлення про техніки гаптування та, інколи, вишивання шовками.

Наявність схожих між собою орнаментів свідчить про те, що вони часто мали спільний зразок. Він міг бути запропонованим вишивальницям монастирських майстерень і з деякими змінами виконуватися декілька разів, а міг перезніматися й майстринями-селянками із зразків, які брали одна в одної панії та панянки.

Яскравою ознакою вишивки є майже виключно рослинний характер орнаментів. На початку XVIII століття вони укладалися з площинно вирішених мотивів граната, винограду, довгого зубчастого листя, круглої квітки, утвореної з прямого та косого хреста, які пересікаються і площини між їх кінцями зашиті. Ближче до середини століття орнаменти почали здрібнюватися, набувати динаміки, поліхромії, урізноманітнюватися новими мотивами, букетами. Ця вишивка потребувала вільної техніки виконання і вона набувала широкого розвитку.

Хоч реєстрів майна козацької старшини збереглося багато, та, на жаль, в них немає жодної згадки про техніку виконання вишивки. Вона характеризується загальними визначеннями – «вишиваний, зашиваний, шитий, гаптований». Тільки такі характеристики як «белошитое», або «шитое с биллю» дають уявлення про техніки. Бо відомо, що вишивка біллю, тобто, білими лляними чи бавовняними суканими нитками (заполоччю) виконувалася лічильною гладдю, набируванням, виколюванням, вирізуванням, мережкою та ін.

В кінці XVII - початку XVIII століття найпоширенішою технікою була однобічна гладь у поєднанні з стебловим швом, а у вишивці шовком - ще й з гаптуванням. Однобічна гладь - техніка дуже економна і, можливо, в той час це відігравало значну роль, бо шовкові нитки були дорогими. З часом набули поширення інші види гладі: двобічна, китайська, полтавська (у прикрій), художня. З початку XVIII століття спостерігається прагнення густі узори, виконані заполоччю, а інколи - і шовком, зробити легшими за допомогою ажурних заповнень окремих деталей затяганкою. Чим далі заповнення урізноманітнювалися і за формами, і за техніками. В цих орнаментах наочно представлено розвиток такої відомої нині техніки, як рушникові шви. Друга половина XVIII століття характерна все більшим поширенням техніки хрестика. Вражає розмаїття прийомів його виконання порівняно з сучасними прийомами. Зразки вишивки козацької старшини дійшли до нашого часу переважно у вигладі орнаментальних смуг. Вони показують вишивку козацької старшини у всій красі її орнаментів, кольорів та технік.

Виготовлення вишуканих дорогоцінних речей для козацької старшини потребувало від майстринь освоєння як давніх, так і нових технік вишивання, творчого підходу до поєднання в одному виробі декількох технік, що особливо характерне для XVIII ст. Це, в свою чергу, впливало на красу орнаментів.

В кінці XVII - першій половині XVIII ст. найпоширенішою технікою виконання діхромної (зеленим, вишневим, або чорним шовком у поєднанні з гаптуванням металевими нитками, червоною і білою та червоною і синьою заполоччю), поліхромної та монохромної (малиновою або білою заполоччю) вишивки була однобічна гладь («шовком у гладь»). Фрагменти коштовного гаптування XIII ст., знайдені в Києві, дають змогу визначити техніку шитва у прокол, яка, надзвичайно схожа на сучасну вишивку однобічною та абсолютно тотожна з двобічною гладдю. Можливо в той далекий час вишивка шовком виконувалася тими самими швами, що й гаптування. А народна пам'ять донесла цю техніку до XVII ст. Цим можна пояснити переважно високу якість вишивки козацької старшини. Більшість тогочасних орнаментів не мала мотивів з великими площинами, а укладалася з овальних, круглих та поздовжніх мотивів, окреслених по контуру зубчастими або фестончастими смугами. В цих орнаментах дуже короткими діагональними стібками однобічної гладі вишивалася смужка контуру, вздовж якої дошивалися зубчики. Зубчики візуально розподілялися на дві половинки і шилися у дві смужки, покладені під кутом одна до одної. Такий спосіб вишивання одноколірними шовковими нитками створював гарну гру світлотіні і надавав виробу особливої вишуканості. Коли ж треба було зашити більшу поверхню, смужки стібків клалися вздовж контуру малюнка одна біля одної, аж поки не вкривалася поверхня деталі. Такі мотиви, як кетяги винограду, трактовані як трикутники з розробкою поверхні дрібними півсферами, вишивалися у півсферах стібками, покладеними віялом від низу. Тонкі гілки вишивалися діагональними стібками однією або двома смугами.

Техніка виконання однобічної гладі полягає в тому, що закріпивши нитку внизу деталі малюнка, прокладають її угору, прямо або по діагоналі, і закріплюють коротким стібком за тканину по контуру деталі. Потім голку вколюють у нижній контур деталі і закріплюють нитку так само, як угорі. Вишивку виконують справа наліво або навпаки. На лицьовому боці утворюється суцільний настил, а на звороті - короткі штрихи по контуру малюнка (див. додаток 25 а, б). Стібки мають бути короткими, щоб не проглядала тканина. Тому після нанесення малюнка на тканину треба кожну деталь умовно розділити на вузькі лінії, кожна з яких вишивається окремо. Вишивка виконується одним кольором ниток.

Однобічною косою і прямою гладдю вишивали також і геометричні поліхромні орнаменти, хоч і дуже рідко. Вона виконувалася за лічбою ниток тканини на зразок лічильної гладі. Стібки дуже короткі, покладені у різних напрямках, що давало можливість утворити чудовий світлотіньовий ефект. Окремі деталі орнаменту вишивали двобічною прямою або косою гладдю. Вона відрізняється від однобічної тим, що вишивальна нитка не закріплюється по контурах малюнка, а виколюється на спідній бік тканини у верхній смузі малюнка і виводиться на лицьовий бік у нижній його смузі. З обох боків тканини утворюється однаковий настил (див. додаток 25 в, г).

Гаптування у прокол та у прикріп XVII-XVIII ст.

Однією з найдавніших відомих людству технік вишивки є гаптування' золотом та сріблом. Першим століттям до н. є. датуються залишки золотного шитва з поховання знатної сарматки в селі Ковалівці Миколаївської області. Шитво виконано технікою гаптування у прикріп, яка стала відомою у Візантії та Київській Русі лише в XII столітті. В цей час тут гаптували переважно технікою у прокол («на проєм»). Пізніше набуло поширення гаптування у прикріп, яким виконували орнаменти на церковних речах, а в ХVІІ-ХVIII століттях - також на речах козацької старшини: пологах, рушниках, хустках, хустах, сорочках, кибалках.

Складність техніки гаптування у прикріп полягає в тому, що для її виконання потрібні стаціонарні п'яльця, щоб обидві руки вишивальниці були вільними. Гаптувати можна прямо по тканині з полотняним переплетінням, по підстеленню з ниток, або по вирізаному з товстого паперу трафарету («карті»). У вишивці козацької старшини використано всі ці способи.

Гаптування у прокол («на проєм») виконувалося по тонких розріджених тканинах, які давали можливість протягувати металеву нитку наскрізь. Звивисті деталі орнаменту набрані з коротеньких, за шириною смуги, ліній, укладених з густо розміщених по діагоналі стібків.

Техніка гаптування у прокол виконується виведеною з-під споду металевою ниткою, якою роблять короткий стібок, витягують нитку під спід і знову виводять на лицьовий бік поряд з попереднім стібком.

Гаптування у прикріп - техніка виконання, яка не потребує витягання металевої нитки на зворотний бік тканини. Вона має декілька способів досягання поставленої гаптувальницею мети. Ця техніка передбачає накладання металевої нитки на тканину і закріплення у потрібних місцях шовковою ниткою. При цьому гаптувати можна як прямо по тканині, так і використовуючи різні підкладення для отримання рельєфу. У вишивці козацької старшини окремі деталі гаптувалися переважно по м'якому підстеленню з ниток у один шар, чим досягалася рельєфність узору (див. додаток 26).

Підстелення нашивають горизонтальними стібками поперек намальованого мотиву чи окремої деталі технікою однобічної гладі. Нитки для підстелення повинні бути товстими. З лівого боку унизу мотиву закріплюють шовкову нитку і пришивають нею кінець металевої. Лівою рукою кладуть металеву нитку вгору поперек підстелення, а правою пришивають її у визначених місцях короткими поперечними стібками шовкової нитки справа наліво і прикріплюють та розвертають донизу. Стібки повинні лягати між нитками підстелення і затягувати металеву нитку у глибину. Саме цими закріпами на зашитій поверхні утворюється геометричний орнамент. Якщо прикріпи робити по прямій лінії між двома нитками підстелення, на поверхні утворюються паралельні поперечні смуги, якщо по косій - діагональні. Діагонально розміщеними прикріпами, покладеними у двох напрямках, можна утворити ромбичний орнамент.

Не завжди гаптувальниці ставили мету створити гаптовані поверхні з розробкою дрібними орнаментами (див. додаток 27, 28). Гаптування виконане по нитяному підстеленню «у прикріп» способом настилання металевої нитки поперек вузьких деталей квіток та листя і закріплення її по краях. Таким чином утворюється опуклий мотив з блискучою, не приглушеною прикріпами, поверхнею.

На таких вишуканих речах, як денця кибалок гаптування виконувалося по високому м'якому настилу і по карті (див. додаток 29, 30, 31, 32 а, б). Гаптування по настилу є варіантом попереднього способу, але ним досягалася більша рельєфність завдяки тому, що на місці майбутнього узору нашивався настил з товстих бавовняних ниток у декілька шарів6.

Гаптування прямо по тканині («в гладь») потребує більшої уважності, бо вирахувати місця прикріпів важче. Загалом же техніка така сама, як у гаптуванні по підстеленню. Деякі відмінності має гаптування по карті. Папір або навіть картон важче проколювати і тому зашиті поверхні не мають такого складного орнаменту, утвореного прикріпами, як у попередніх способах гаптування. Трафарет накладають на тканину і пришивають по краю, якщо папір не товстий, або в обраних вузьких місцях прикріплюють, перекинувши нитку від одного краю до іншого. На папері відмічають крапками місця, де можна зробити прикріпи металевої нитки, на картоні їх проколюють шилом. Після цього починають гаптувати. Закріпивши шовкову і металеву нитки, перекидають металеву через смугу трафарету і закріплюють з його другого боку. Якщо смуга широка, у відмічених місцях роблять прикріпи, від останнього прикріпу простелюють металеву нитку на другий край трафарету і закріплюють.

При всіх способах гаптування спосіб закріплення металевих ниток шовковими по контурах мотиву однаковий. Вивівши голку з шовковою ниткою на верхньому контурі справа від металевої нитки, повертають голку на себе, роблять два накиди шовковою ниткою на голку і уколюють голку зліва від металевої нитки. Коли шовкову нитку витягують під спід тканини, металева нитка не тільки прикріплюється, а й робить потрібний поворот для наступного прокладання її до нижнього контуру. Унизу закріплення на контурі роблять так само, як угорі, тільки голку повертають і роблять накиди не на себе, а від себе.

Висновок

Традиційний народний костюм – самобутній елемент матеріальної культури будь-якого народу. Традиційний одяг українців є одним з найбагатших видів народного мистецтва. В різних місцевостях він має свої особливості, пов'язані з природними умовами, господарством, звичаями, а також стосунками із сусідніми народами. Тим-то одяг карпатських гуцулів цілковито відрізняється від одягу наддніпрянців, а разом з тим має чимало спільного з традиційним одягом румунів, угорців та словаків. А одяг волинян має спільні риси з одягом їхніх сусідів - поляків та білорусів. І все це разом утворює розмаїтий букет народної культури. Чоловічий одяг крім регіональних особливостей змінювався в різні історичні періоди: давні часи, княжу добу, період роздробленості та інші. Якщо попередні історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюму українців, то в добу Гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку Козацтва, а потім i всього українства.

Український стрій формувався і змінювався протягом століть. І на основі традицій та особливостей народного костюму сформувався й одяг запорізьких козаків. Вони надавали величезне значення своєму зовнішньому вигляду. Любили як простий одяг, так і шляхетні шати. Особливо це стосувалося козацької старшини. Ошатні тканини, дороге оздоблення, каміння, хутро, гаптування і вишивка – все це стало невід’ємною частиною костюму козацької верхівки.

Національний костюм, його колорит і вишивки і зараз змушують нас захоплюватися. Вони заражають нас оптимізмом, настроєм святковості і веселощів. Народні майстри вміють перетворювати утилітарну річ у витвір мистецтва. При цьому вони домагалися найбільшого різноманіття, грунтуючись на простому конструктивному ладі.

Зараз фольклорний стиль не є чільним, але він зайняв своє місце в загальному широкому міжнародному руслі моди. Відомо, що до народних традицій постійно звертаються дизайнери, створюючи сучасний побутовий і святковий одяг.

Аналізуючи історію народного костюму і розглядаючи сучасний костюм, можна зробити висновок, що в будь-якому сучасному костюмі повинні проявлятися риси народного, національного, традиційного, що робить його органічнішим, ріднішим, ближчим. Тому потрібно не забувати свою культуру і докладати максимум зусиль щоб зберегти і примножити її.

Список використаних джерел

1. Український стрій: Навчальний посібник. М.С. Білан, Г.Г. Стельмащук.— Львів: Фенікс, 2000.— 325 с.

2. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. 1 том. Львів: видавництво «Світ».1990.- 319 с.