72.Проблема діяльнісної сутності людини.

Важко, а то й неможливо знайти людину, яка за все своє життя не виконала б навіть однієї найменшої дії. У цьому знаходять точку збігу, наприклад, такі непримиренні ідеї, як біблійне, християнське вчення про створення людини і не менш відомий твір Фрідріха Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи на людину». Вказана спільність стосується, звісно, звичного, земного життя. Фізична праця не завжди результативна: «І до Адама сказав Він: «... проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, - і до пороху вернешся». Вона є наслідком гріхопадіння і реальністю, яка існуватиме до другого пришестя Христа. На думку співзасновника марксизму, що дав один із класичних зразків натуралістичної концепції антропогенезу, праця — «перша основна умова всього людського життя, до того ж такою мірою, що ми у відомому сенсі маємо сказати: праця створила саму людину».

У темі «Філософська антропологія» йтиметься про наявні в історії культури визначення людини. Нагадаємо деякі зі шкільної програми: «Людина — тварина, яка вміє виробляти речі»; «Людина — це тварина, здатна продукувати засоби виробництва»; «Людина — тварина, здатна до свідомих цілеспрямованих дій»; «Людина — тварина, що живе у світі свободи і є творчим суб'єктом»; «Сутність людини є сукупність відносин з іншими людьми»; «Праця створила людину і становить її сутність»; «Людина — істота, яка підкоряється моральному імперативові»; «Людина — звір, що прагне нового» і т. п.

Як бачимо, сутність людини так чи інакше описується характеристиками практики. Це не випадково. Практика справді прямо стосується людської природи. Усі різновиди практичної діяльності впливають на сутнісну визначеність людської істоти.

73. Практика. Її форми та роль у житті людини і суспільства.

Практика в перекладі з грецького означає "активність", "діяльність". Практика — це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах:

1) матеріально;

2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин;

3) свідомо.

Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.

Практика є основою пізнання. В процесі пізнання субєкт, вступаючи у сферу невідомого змушений застосовувати ті знання, засоби пізнання, які вироблені попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові об'єкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ пізнання долає заблудження, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, "на-сьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є об'єктивно істинними.

Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розв'язання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть ста¬ють гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невід'ємним супутником істини в процесі пізнання.

Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу – істини та заблудження, джерелом їхнього співіснування є практика, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Заблудження ж, навіть коли воно з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що в своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це поясню¬ється історичним характером практики та багатогранністю її проявів

Відносність практики як критерію істини пов'язана з деякими особливостями взаємозв'язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії.

Проте вся складність полягає в тому, що заблудження в цьому плані може бути не менш "доказовим", ніж істина. Взаємозв'язок теоретичногс знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення.

Заблудження не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.