65.Проблема буття у філософії. Буття і матерія.

Поняття «буття» (сущого) у більшості віровчень тісно пов'язане з поняттям Бога (Сущого). Бог може розглядатися і як володар Буття, і як причина Буття, і ототожнюватися з Буттям.

В книзі «Основи марксизму-ленінізму» виданій в Києві в 1960-х роках зустрічаються такі означення:

Таким чином можна стверджувати, що в радянській філософській традиції для позначення і опису сущого (об'єктивної дійсності) вживалося поняття «матерія», за допомогою якого намагалися заперечити стародавнє бачення буття як Особи, існування Бога. В наш час на пострадянському просторі спостерігається зворотний процес — повернення до давніх, релігійних вчень про суще з одночасним, часто безглуздим і надмірним, запереченням здобутків радянського філософського вчення.

Розділ філософії, який вивчає буття називається онтологія. Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:

1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах буття. У матеріалістичної філософії — це світ матерії, об'єктивної реальності.

2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин та ін., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.

3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, «переселення» народів, зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і т. д.

4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.

Можна структурувати буття за розходження способів функціонування і форм відображення: нежива, жива природа і соціум або літосфера, біосфера і ноосфера. По формах руху: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна (класифікація Ф. Енгельса). За системності взаємодій: Мегасвіт, макросвіт, мікросвіт (всесвіт, галактики, зоряні системи, планети, предмети, речовина, молекули, атоми, ядра, елементарні частинки, поля і т. д.). Буття, за сутністю, єпричиною всієї дійсності. Проблема буття — серце філософії. Філософія буття зветься онтологією.

Найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Абсолютним буттям єБог, за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; є запорукою того, що буття невмируще.

Фалес Мілетський стверджував, що «все утворюється із води» (або «все народжується із води»). Але натурфілософія пішла далі у розробленні зазначених термінів, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»). Цим самим засвідчувалось, що у самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале із тих часів ототожнювали із буттям як таким, а мінливе поставало у якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо у судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…»

У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Арістотель вважає, що сутність буття речі — її форма. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог.

Уява сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає, як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей.

Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.

Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі є оманою. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.

За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні — буття у думці). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція.

Мате́рія  — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:

1 - ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії - механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок;

2 - форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві - галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий - зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах - тенденцію до стійкості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об’єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об’єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них - це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий - процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще дрібніші елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору - часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей розглядуваних об’єктів. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли мова йде про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо.