44.Проблема свободи і необхідності в філософії Спінози.

У вченні Спінози поняття необхідності має новий розвиток, який наближає його до свободи. Серед речей, що діють згідно необхідності, є одна – зовсім іншого роду. Це – сама вічна і безкінечна природа, або субстанція, або Бог. Як тільки пізнання із пізнання кінцевих речей стає пізнанням однієї вічної і безкінечної субстанції, виявляється, що субстанція природи вільна.

Згідно цього Бог, або природа, точніше, вічна і безкінечна субстанція природи, – єдина вільна річ. Але Спіноза вчення про свободу переносить із області метафізики в область антропології і етики. Згідно його думки, вільною може бути і людина. Серед афектів, яким людина піддатна і влада яких над людиною породжує її рабство, є один афект – це прагнення до пізнання. У філософії воно може стати домінуючим, визначати собою існування і поведінку людини. Про того, хто досяг цього, для кого прагнення до пізнання стають, як для філософа, його власною природою, можна вже сказати, що він – вільний, що його існування визначається тільки тим афектом, який складає його власну сутність. Пізнаючи і люблячи інтелектуальною любов'ю Бога, вічний і безкінечний порядок природи, філософ разом з тим саму необхідність пізнає як свободу. У порівнянні з поняттями стоїків про свободу у вченні Спінози появляється нове. Це, по-перше, думка про те, що у відомих умовах сама необхідність стає свободою, і не тільки по пізнанню, але і по буттю. Необхідність і свобода є поняттями діалектики: те, що з необхідності випливає з своєї власної сутності, виявляється вже не тільки необхідністю, але разом з тим і свободою. В субстанції природи, або Бога, необхідність і свобода існують як єдність протилежностей. По-друге, новим було у Спінози і поняття про свободу людини. Для нього, свобода – не постійно діюча здатність, або властивість людини, а деяке особливе досягнення його діяльності. Це досягнення діяльності пізнання. При цьому свобода – рідкісне явище і здобуття людського життя. Вона вводиться в життя людини лише подвигомучених, філософів. Тільки філософ може стати вільним, а не народ, небільшість. Свобода – привілегія інтелектуальної еліти. Між свобідним і несвобідним Спіноза ставить бар'єр знань.

По-третє, Спіноза умовою свободи проголошує не просте споглядання необхідності, а активність пізнаючого. Здобути свободу може лише людина діяльна. Тільки різноманітна діяльність, яка направлена на всі модуси природи, приводить до пізнання необхідності і через неї до свободи.

У цьому вченні про свободу у Спінози залишалось протиріччя. Умовою необхідною для свободи, є активність пізнаючого. Навпаки, основна для його теорії свободи інтелектуальна інтуїція вічної і безкінечної субстанції природи виявилась споглядальною.

45.Вільнодумство та атеїзм французьких матеріалістів хуііі ст.

Як елемент духовної культури атеїзм є таким же давнім, як і релігія. Своїми витоками він сягає родового суспільства.

Атеїзм (гр. а —не і teos — Бог) — форма вияву таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Найвиразніших виявів атеїзм набув, починаючи з епохи Просвітництва. Цей радикальний напрям вільнодумства пов´язаний передусім із іменами французьких філософів П´єра Бейля (1647—1706), Франсуа-Марі Вольтера (1694—1778), які критикували догми католицизму, інквізицію та єзуїтів.  Найдовершенішу атеїстичну форму вільнодумство мало у творчості французьких матеріалістів Жана Ламетрі (1709—1751), Дені Дідро (1713—1784), Клода Гельвеція (1715—1771), Поля Гольбаха (1723—1789), які не лише критикували ортодоксальні форми релігії, а й вдавалися до її повного заперечення шляхом відкидання ідеї Бога. Їх справа отримала своє продовження у творчості німецького матеріаліста Людвіга Фейєрбаха (1804—1872). На відміну від своїх попередників, таємницю релігій Фейєрбах намагався розкрити не шляхом аналізу суспільного середовища, а шляхом вивчення природи самої людини. Однак, заперечуючи наявні релігії, зокрема християнство, Фейєрбах висунув ідею створення нової релігії, в основу якої поклав обожнення людських стосунків, почуттів у контексті принципу «людина людині — Бог».  Форми вчення про релігію як фантастичне відображення тих зовнішніх сил, які панують над людиною, атеїзм набув у творчості К. Маркса і Ф. Енгельса. Вони намагалися показати роль матеріальних чинників в існуванні релігії, описати їх соціальні функції. Підкреслювали, що релігія є однією з форм ідеології, яку використовують для зміцнення свого становища панівні класи. Звідси і висновок про можливість практичного вирішення проблеми існування релігії — шляхом пролетарської революції. Основоположні ідеї марксистського атеїзму викладено у праці Маркса «До критики гегелівської філософії права. Вступ». Практично реалізувати їх прагнув російський політичний, державний діяч, один із ідеологів Жовтневої революції 1917 р. Володимир Ленін (1870—1924). Це призвело до спотворення самої суті атеїзму. У житті кількох поколінь радянських людей він перетворився на квазірелігію.  Квазірелігія (лат. quasi — ніби, майже) — несправжній, удаваний (нерелігійний) об´єкт поклоніння. Історія свідчить, що атеїзм легше проголосити, ніж здійснити. Річ у тім, що підґрунтям атеїзму є раціоналізм. Він надає цій формі вільнодумства рис прозорого і систематизованого світогляду. Але водночас раціональний підхід до побудови власної картини світу звужує сферу впливу атеїзму, оскільки вимагає відповідної підготовки для сприймання наукових аргументів та їх критичного аналізу. І якщо носії атеїзму не здатні до критичного мислення, тоді на його ґрунті проростає фанатизм — як наслідок людської обмеженості, роздратування від неспроможності захистити свої погляди силою здорового глузду, аргументами розуму. У такій ситуації недостатня і невміла критика релігії призводить до того, що на місці віровчення, яке критикують, з´являється певна квазірелігія. Це особливо яскраво і проявилося в Радянському Союзі.  Атеїзм, як справедливо зазначає український релігієзнавець Анатолій Колодний, — специфічна форма людинознавства. Його соціальний зміст полягає не у звільненні свідомості індивідів від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке заперечує необхідність звернення за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Тобто атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності.  Вільнодумство — вияв критичного підходу людини до релігії, раціонального осмислення її догматів і засіб відстоювання права на свободу думки в пошуках істини.  Вільнодумство тісно пов´язане з релігією. Воно спрямовує свої зусилля на раціональне обгрунтування важливості, свідоме осмислення і критичне сприйняття змісту традиційних релігійних вчень і «нових релігій».  Атеїзм надає людині змогу пізнавати світ і власні сутнісні сили, сприяє нагромадженню знань, збагаченню інтелекту. Це важливий спонукальний чинник активної творчої діяльності людини. Однак атеїзм не враховує того, що людина духовно спрямована на більше, ніж просто раціональне осягнення дійсності. Їй притаманний одвічний онтологічний потяг до Абсолюту, завдяки чому вона конституюється як духовна особа.