План
Вступ
Iсторичнi етапи становлення судової системи України
Ознаки сучасної судової системи України
Принципи побудови судової системи України
Висновок
Список лiтератури
Вступ
Конституцiя України, прийнята 28 червня 1996р. закрiпила визнаний свiтом демократичний принцип подiлу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову. Всi три гiлки влади є самостiйними, кожна дiє лише в межах своєї компетенцiї, визначеної Конституцiєю та законами.
Особливо важливим є це положення для судової системи. Конституцiя надає всi можливостi для створення дiйсно демократичної та незалежної судової системи, яка, в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рiвнi, тобто забезпечує головний принцип правової держави – принцип верховенства права. У контексті судово-правової реформи особливо актуальним є вивчення структури судової системи, її принципів та історичного розвитку в Україні.
Метою даної роботи є вивчення судової системи України з позицій:
історичного розвитку,
основних ознак
концептуальних засад (принципів).
Об’єктом роботи є судова система України загалом, а предметом – етапи розвитку сучасної судової системи України, її ознаки та принципи.
Для досягнення мети нами було визначено ряд завдань:
систематизація законодавчих актів (в тому числі і міжнародних), що визначають засади судової системи;
визначення історичних етапів становлення судової системи України;
ознайомлення з концепцією судової реформи та її етапами;
визначення ознак судової системи;
вивчення поняття принципів судової системи, підходів до їх класифікації, зокрема, міжнародно-правових принципів та принципів, передбачених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Iсторичнi етапи становлення судової системи України
Утвердження української державностi супроводжувалося формуванням самобутньої української правової, в тому числi судової системи. Аналiз джерел державотворення на всiх етапах iсторiї України дає можливiсть краще оцiнити наше державне сьогодення, зрозумiти усю необхiднiсть та об’єктивну закономiрнiсть процесу творення української суверенної правової держави.
Беручи до уваги всi особливостi iнституцiйного закрiплення судової влади в Українi, можна виокремити такi основнi етапи її становлення i розвитку:
– перший етап (до Х ст.) – доба усного звичаєвого права. Неписане звичаєве право утворилося шляхом постiйного дотримання протягом вiкiв народних звичаїв та пiдпорядкування звичаєвим правилам життя й побуту;
– другий етап (ХI–XV ст.) – доба “Руської правди”. У Литовсько-Руськiй державi чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слiдство й ставала перед судом iз готовим обвинуваченням. Роль суду обмежувалася тiльки проголошенням санкцiї та накладанням покарання;
– третiй етап (ХVI–ХVII ст.) – iнституцiйне закрiплення судової влади. Однiєю з найважливiших складових драматичного, суперечливого розвитку державностi в Українi є органiзацiя судової системи у Вiйську Запорозькому. У перiод становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свiй суд. На першому мiсцi стояли козацькi суди. На Запорiжжi суд вiдбувався на загальнiй вiйськовiй радi, в якiй брали участь усi козаки;
– четвертий етап (ХVIII – початок ХIХ ст.) – адмiнiстративна реформа судової влади. В адмiнiстративному вiдношеннi територiя Вiйська Запорозького складалася з полкiв й сотень з полковниками й сотниками на чолi. Мiста з погляду управлiння подiлялися на двi категорiї: однi мали повне самоуправлiння на основi магдебурзького права, iншi – неповне, так зване ратушне. Усi адмiнiстративнi органи в державi були виборнi. Значнi змiни було проведено в судовому устрої. Скасування шляхетських привiлеїв призвело до припинення чинностi польсько-шляхетських судiв, натомiсть було створено систему козацьких судiв, якi були в кожнiй адмiнiстративнiй одиницi та знаходилися в такому зв’язку й залежностi, як i адмiнiстрацiя цих одиниць;
– п’ятий етап (20-тi рр. ХХ ст.) – доба Української Центральної Ради. Наприкiнцi червня 1917 р. у першому нацiональному урядi – Генеральному Секретарiатi – було створено Генеральне секретарство судових справ (юстицiї) на чолi з В. Садовським. Пiсля проголошення Четвертим Унiверсалом Центральної Ради вiд 09.01.1918 р. України “самостiйною … суверенною державою Українського народу” Генеральне секретарство судових справ було перейменовано в новому урядi – Радi Народних Мiнiстрiв – на Мiнiстерство судових справ;
– шостий етап (20–90-тi рр. ХХ ст.) – судоустрiй за часiв СРСР. Положення про народний суд РРФСР 1918 р. i прийняте пiзнiше Положення про народний суд РРФСР вiд 21.10.1920 р. передбачали утворення єдиного народного суду, якому доручалося розгляд по першiй iнстанцiї всiх справ, що не входять до компетенцiї революцiйних i вiйськово-революцiйних трибуналiв.
Слiд вiдмiтити що в Конституцiї України 1937 року в роздiлi IХ “Суд i прокуратура”, зокрема в ст.102 було закрiплено первинними судовими ланками народнi суди. В 1938 роцi Верховною Радою СРСР було прийнято Закон “Про судоустрiй СРСР, союзних i автономних республiк ”. В 1958 роцi було прийнято “Основи законодавства Союзу РСР i союзних республiк про судоустрiй в СРСР. 30 червня 1960 року був прийнятий Закон “Про судоустрiй Української РСР” яким були розширенi повноваження народних судiв. У 1981 р. було ухвалено новий Закон “Про судоустрiй Української РСР”, яким Верховний Суд було надiлено правом законодавчої iнiцiативи;
– сьомий етап (з 90-х рр. ХХ ст.) – формування незалежної судової гiлки влади в Українi. Згiдно iз ст. 124 Конституцiї України, правосуддя в державi здiйснюється виключно судом. Судова влада є рiзновидом державної влади, але суб’єктом, який здiйснює судову владу, є не будь-який державний орган, а лише суд, який надiлений повноваженнями щодо правового впливу на суб’єктiв вiдповiдних правовiдносин [1,c.29].
Загалом, початок процесу створення в Українi незалежного суду як гiлки влади в державi було покладено прийняттям Верховною Радою України в липнi 1990 року Декларацiї про державний суверенiтет України з проголошенням у нiй розподiлу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Другим важливим кроком, направленим на незалежнiсть судової системи, були змiни, внесеннi до Конституцiї України Законами УРСР вiд 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року “Про внесення змiн i доповнень до Конституцiї (Основного Закону) Української УРСР” у вiдповiдностi до яких суддi не могли бути депутатами, а також членами полiтичних партiй та рухiв. Тобто були зробленi першi кроки до розмежування функцiй судової, законодавчої та виконавчої влади в Українi.
В умовах становлення незалежної держави були прийнятi важливi закони: “Про статус суддiв” “Про внесення змiн i доповнень до Закону УРСР “Про судоустрiй УРСР”, Кримiнально-процесуального та Цивiльного кодексiв УРСР”, “Про внесення доповнень i змiн до Цивiльного процесуального та Кримiнально-процесуального кодексiв України щодо порядку розгляду судових справ”, “Про органи суддiвського самоврядування”, “Про порядок вiдшкодування шкоди, завданої громадяниновi незаконними дiями органiв дiзнання, попереднього слiдства, прокуратури i суду”, “Про внесення змiн i доповнень до деяких законодавчих актiв України у зв’язку iз змiнами в Законi УРСР “Про судоустрiй УРСР”, “Про внесення змiн до ст. 149 i 150 Конституцiї (Основного Закону) України”, “Про державний захист працiвникiв суду i правоохоронних органiв”, “Про квалiфiкацiйнi комiсiї, квалiфiкацiйну атестацiю i дисциплiнарну вiдповiдальнiсть суддiв судiв України”, а також внесенi змiни i доповнення до чинного законодавства, якi спрямованi на захист осiб, що притягаються до кримiнальної вiдповiдальностi, судовий контроль за арештом та iн.
Логiчним завершенням вищевказаного законодавчого процесу, яке остаточно закрiпило правове становище мiсцевих загальних судiв звичайно було прийняття Конституцiї України в 1996 роцi. Створення мiсцевих судiв було закрiплено на конституцiйному рiвнi i надалi їх становлення вiдбувалося у чiткiй вiдповiдностi до норм основного закону
Вiдповiдно до ч.2 ст. 17 Закону України «Про судоустрiй i статус суддiв» наразi судова система складається з чотирьох ланок: мiсцевi, апеляцiйнi, вищi спецiалiзованi суди i Верховний Суд України. Разом iз цим згiдно зi ст. 7 Закону України «Про судоустрiй i статус суддiв» вiд 7 липня 2010 р. в Українi дiють суди першої, апеляцiйної, касацiйної iнстанцiй i Верховний Суд України (останнiй з огляду на буквальне нормотлумачення на сьогоднi судовою iнстанцiєю не визнається).
Слiд зазначити, що з 1991 по 2001 рр. судова система України складалася з трьох гiлок. Поряд з Конституцiйним Судом України та загальними судами (якi розглядали цивiльнi, кримiнальнi справи та справи про адмiнiстративнi правопорушення) автономну гiлку судової системи становили арбiтражнi суди, якi вiдповiдно до законодавства входили до складу судiв загальної юрисдикцiї [2, c.285-286].
Концепцiя судово-правової реформи в Українi стала першим концептуальним документом розвитку судової влади в Українi, ухвалена Парламентом на виконання Декларацiї про державний суверенiтет України та Акта проголошення незалежностi України. В Концепцiї чiтко i зрозумiло описувалася поточна ситуацiя у сферi правосуддя, визначались цiлi, принципи, напрями та заходи судово-правової реформи.
Концепцiя визначала два головнi завдання судово-правової реформи:
виокремити судову владу шляхом розмежування законодавчої, виконавчої i судової влади;
визначити судовим органам статус i повноваження, притаманнi судам правових держав.
Головною метою реформи було визначено формування незалежної судової влади, для досягнення якої передбачалося, зокрема:
• шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостiйнiсть i незалежнiсть судових органiв вiд впливу законодавчої i виконавчої влади;
• реалiзувати демократичнi iдеї правосуддя, виробленi свiтовою практикою i наукою;
• створити систему законодавства про судоустрiй, яке б забезпечило незалежнiсть судової влади;
• чiтко визначити компетенцiю рiзних ланок судової системи;
• максимально наблизити суди до населення та гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним i неупередженим судом.
Ключовими положеннями Концепцiї було визначення:
• судової влади як системи незалежних судiв, якi в порядку, визначеному законом, здiйснюють правосуддя; дiї в Українi трьох видiв судiв – Конституцiйного,загальних та арбiтражних; триланкової системи судiв – районнi (мiськi), мiжрайоннi (окружнi) – обласнi – Верховний Суд України;
• Верховного Суду як найвищої судової iнстанцiї в системi загальних судiв, яка здiйснює перегляд справ в апеляцiйному та касацiйному порядку.
Крiм того, передбачалося також звiльнення суду вiд невластивих йому функцiй обвинувачення; запровадження адмiнiстративного судочинства та по-новому визначався статус суддiв.
Предметом Концепцiї було реформування не лише судочинства, але й дотичних галузей i структур – органiв розслiдування, прокуратури, адвокатури, юстицiї.
Концепцiя стала основою для ухвалення нового законодавства про судоустрiй, судочинство, статус суддiв i сумiжних галузей права. На її виконання були, зокрема, внесенi змiни до Конституцiї 1978р. та Закону “Про судоустрiй” (1981р.), ухвалено закон “Про статус суддiв” та “Про адвокатуру” (1992р.), iстотно змiнено процесуальне законодавство.
Реалiзацiя положень Концепцiї на законодавчому рiвнi дозволила закласти правову основу для незалежностi судової влади i нової системи судового захисту прав та свобод людини.
Ухвалення Конституцiї України стало черговим етапом розвитку вiтчизняної судової влади. Серед загальних конституцiйних засад було визначено, що державна влада здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову.
У Роздiлi VIII “Правосуддя” сформульованi ключовi положення щодо дiяльностi судової влади i здiйснення правосуддя. Конституцiя встановлювала, зокрема, що: правосуддя в Українi здiйснюється виключно судами; юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдносини, що виникають у державi; судочинство здiйснюється Конституцiйним Судом та судами загальної юрисдикцiї; народ безпосередньо бере участь у здiйсненнi правосуддя через народних засiдателiв та присяжних.
Конституцiя:
• визначила новий судовий устрiй, передбачивши такi судовi органи як Верховний Суд, вищi спецiалiзованi суди, апеляцiйнi та мiсцевi суди. Найвищим судовим органом у системi судiв загальної юрисдикцiї було визнано Верховний Суд;
• запровадила новий порядок формування суддiвського корпусу, передбачивши перше призначення на посаду суддi термiном на п’ять рокiв Президентом та обрання суддiв безстроково Верховною Радою;
• передбачила утворення нового органу – Вищої ради юстицiї, до вiдання якої було вiднесено, зокрема, внесення подання про призначення суддiв на посади та звiльнення їх з посад, а також вирiшення питань вiдповiдальностi суддiв;
• гарантувала незалежнiсть i недоторканнiсть суддiв, встановивши: особливий порядок призначення (обрання) суддi на посаду та звiльнення з посади;
принцип незалежностi суддiв та пiдкорення їх у процесi здiйснення правосуддя лише закону; заборону впливу на суддю в будь-який спосiб; особливий порядок затримання чи арешту суддi; вичерпний перелiк пiдстав звiльнення суддi з посади; вiдповiдальнiсть за неповагу до суду; обов’язок держави забезпечити фiнансування та належнi умови для функцiонування судiв i дiяльностi суддiв;
• визначила ключовi риси статусу професiйних суддiв, а також головнi засади судочинства, зокрема, запровадивши апеляцiйне та касацiйне оскарження рiшення суду.
Перехiднi положення Конституцiї передбачали формування Конституцiйного Суду упродовж трьох мiсяцiв, а також формування нової системи судiв загальної юрисдикцiї упродовж п’яти рокiв пiсля набуття нею чинностi.
“Мала” судова реформа
Таку назву отримав пакет законiв, ухвалених Верховною Радою 21 червня 2001р. на виконання вiдповiдних приписiв Конституцiї. Як зазначено вище, згiдно з Перехiдними положеннями Конституцiї нова система судiв загальної юрисдикцiї мала бути сформована упродовж п’яти рокiв пiсля набуття чинностi Конституцiєю.
Цей термiн спливав 28 червня 2001р. Отже, “мала” судова реформа здiйснювалася в останнi днi вказаного термiну, що обумовило її “пожежний” характер i вплинуло на якiсть ухвалених законiв. Водночас, вона дозволила запобiгти паралiчу судочинства, який мiг настати внаслiдок не приведення чинного законодавства у вiдповiднiсть до положень Конституцiї у вiдведений нею для цього термiн.
У результатi “малої” судової реформи:
• внесенi iстотнi змiни, зокрема, до: процесуальних кодексiв, законiв “Про судоустрiй”, “Про статус суддiв”, “Про органи суддiвського самоврядування”, “Про квалiфiкацiйнi комiсiї, квалiфiкацiйну атестацiю i дисциплiнарну вiдповiдальнiсть суддiв судiв України”, “Про попереднє ув’язнення”;
• приведена у вiдповiднiсть до ст.125 Конституцiї система судiв загальної юрисдикцiї;
• по-новому врегульовано порядок призначення суддiв на адмiнiстративнi посади;
• запроваджено новий порядок оскарження судових рiшень – апеляцiйний та касацiйний (перегляд судових рiшень у порядку нагляду було лiквiдовано), а також новий порядок арешту, тримання пiд вартою i затримання осiб, пiдозрюваних у вчиненнi злочину, проведення огляду та обшуку житла або iншого володiння особи;
• розширено нормативно-правову основу для реалiза-цiї принципiв рiвноправностi та змагальностi сторiн у судовому процесi, принципу гласностi судового процесу, передбачено фiксування перебiгу судового процесу технiчними засобами.
У багатьох випадках заходи “малої” судової реформи мали половинчастий, а в деяких – навiть суперечливий характер. Вони лише мiнiмальною мiрою забезпечили реалiзацiю конституцiйних норм, що стосувалися сфери правосуддя. Це зумовлювало необхiднiсть подальшої системної роботи з приведення всього законодавства, що стосувалося правосуддя, у вiдповiднiсть до Конституцiї. Надалi ця робота значно активiзувалася. У 2002р. ухвалено новий Закон “Про судоустрiй” (ухвалення вiдбувалося вкрай складно та стало однiєю з головних причин гальмування всього процесу втiлення конституцiйних положень у практику), у 2003р. – новi Цивiльний кодекс та Кримiнально-виконавчий кодекс, у 2004р. – Закон “Про порядок обрання на посаду та звiльнення з посади професiйного суддi”, у 2005р. – Кодекс адмiнiстративного судочинства.
Концепцiя вдосконалення судiвництва для утвердження справедливого суду в Українi вiдповiдно до європейських стандартiв
Концепцiя:
• запровадила у правовий обiг термiн “судiвництво”, який означав єдину систему судового устрою i судочинства.
• мiстила характеристику актуальної ситуацiї у сферi правосуддя та констатувала, що українськi суди ще не стали дiєвим iнститутом захисту прав людини, рiвень довiри до них лишається вкрай низьким. Визначалися головнi причини такого стану, зокрема: вiдсутнiсть системного й узгодженого бачення подальшого здiйснення судової реформи; невiдповiднiсть системи судiв загальної юрисдикцiї вимогам Конституцiї, видам i стадiям судочинства; незавершенiсть реформи процесуального права; наявнiсть iстотних чинникiв, що перешкоджають незалежностi суддi; неналежний рiвень квалiфiкацiї значної частини суддiвського корпусу; недостатнє фiнансування судової влади;
• визначала завдання подальшого розвитку правосуддя: реальне утвердження верховенства права в суспiльствi та забезпечення кожному права на справедливий суд через забезпечення: доступностi правосуддя; справедливої судової процедури; незалежностi, безсторонностi та професiоналiзму суддiв;
юридичної визначеностi, однаковостi судової практики та вiдкритостi судових рiшень; ефективностi судового захисту;
• передбачала створення нової системи судiв, за якої кожен суд має виконувати функцiї лише однiєї iнстанцiї: мiсцевi суди – першої iнстанцiї, апеляцiйнi суди – апеляцiйної iнстанцiї, вищi суди – касацiйної iнстанцiї, Верховний Суд – касацiйної iнстанцiї у виняткових випадках. На останньому етапi реформи передбачалося запровадження спецiалiзацiї судiв з подiлом на цивiльнi, кримiнальнi та адмiнiстративнi, встановлення двох рiвнiв мiсцевих загальних судiв (наприклад, районнi чи мiськi кримiнальнi суди та окружнi кримiнальнi суди), а також – утворення Вищого цивiльного та Вищого кримiнального судiв i лiквiдацiя вiйськових судiв;
• визначала принципи, на яких має здiйснювати судочинство, та головне завдання для кожного виду судочинства – конституцiйного, цивiльного (господарське визнано рiзновидом цивiльного), адмiнiстративного i кримiнального. Закрiплювалося положення про необхiднiсть передбачення права кожнiй особi звернутися до Конституцiйного суду з касацiйною скаргою. Важливим напрямом удосконалення судочинства визнавалися унiфiкацiя процедур судового розгляду та законодавче врегулювання суду присяжних;
• визначала напрями реформування статусу професiйних суддiв i порядку їх добору, а також – передбачала чiтке визначення в законi пiдстав дисциплiнарної вiдповiдальностi суддiв i створення постiйно дiючої Дисциплiнарної комiсiї суддiв;
• мiстила засади вдосконалення системи органiв суддiвського самоврядування та пiдвищення їх ролi в питаннях захисту професiйних iнтересiв судiв:
• надавала окремої уваги вдосконаленню системи забезпечення дiяльностi судiв: органiзацiйного, фiнансового, iнформацiйного, навчально-методологiчного.
На основi Концепцiї було пiдготовлено два законопроекти –“Про внесення змiн до Закону України “Про судоустрiй України” та “Про внесення змiн до Закону України “Про статус суддiв”, внесенi 27 грудня 2006р. Президентом В.Ющенком до Парламенту. Надалi вони стали основою для iнiцiйованого вже Президентом В.Януковичем проекту Закону “Про судоустрiй i статус суддiв”, прийняття якого Парламентом 7 липня 2010р. було названо судовою реформою [3, c.45-50].